Поширювана у нас думка про «працьовитість українців», російськомовних теж, — це правда чи міф?
Маю підстави сумніватися, що ми справді вирізняємося працьовитістю — з-поміж інших. Є, звичайно, працьовиті, але їх здебільше «не розуміють» і не шанують.
Знаю майстра, який не любить «перекурів», спиртних «пригощань», працює зовні ніби неквапно, але акуратно й докладно, прецизійно. Бував у Польщі, Чехії, міг, каже, там залишитися, може, й інтегруватися поміж чехів, та тягло додому, у свій край. Тут теж знаходить роботу, знає собі ціну і має ширші запити, ніж більшість у його оточенні. Недавно купив комп’ютер, — синові-школяру, каже, але й сам цікавиться, привозить на домашні уроки знайомого програміста, хотів би під’єднатися до Інтернету... Його називають «трудоголіком» — є таке слівце, мені неприємне, придумали його, либонь, за зразком «алкоголік». Напевно, ті, хто «трудоголіків» має за «диваків».
...У районному підрозділі одного з типових наших ЗАТ ситуація типова: слюсареві, який тиняється без діла, нагадують вчорашнє невиконане завдання, дають нову роботу, він спокійно слухає, а потім у колі таких самих, як він, невдоволено каже, мовляв, «о, потрапив їм на очі. І що вони від мене хочуть?» Його тут добре знають: свій «у дошку». Охоче годинами просиджував би з вудочкою на озері, у хаті дивився «мультики» і футбол у «ящику». До роботи його заганяє дружина. Колись його спитали, при якій зарплаті почував би себе на «сьомому небі», — м’явся-м’явся і сказав: «Ну, може, п’ятсот...» Гривень, звичайно. У нього НЕМАЄ ПОТРЕБ, окрім найпростіших: житло якесь є, телевізор, простенькі фабричні меблі, вже не нові, але нічого. І на владу не бурчить, хіба часом, «за компанію» з кимось. Уже й не пам’ятає, коли книжку в руках тримав, а співати «при нагоді» любить, особливо тієї давньої, на відомий мотив: «Самогоне, самогоне, хто тебе тепер не гоне у селах і містах?..»
А головне: він не боїться втратити роботу.
Поруч із ним живе багато непрацюючих, у «тривалих відпустках» через занепад «рідного» підприємства, і на роботу їх не тягне. Житлово-комунальні субсидії мають, є якийсь городець на «дачі», у щось одягаються — «секонд хенд» дешевий...
Суцільна неповага до освіти, батьки, якщо навіть могли б, не посилають дітей на платне навчання, де більшого можна вимагати від викладачів. І своїх дітей теж. Поширений вислів: «Освіта роботи не дає...» Тобто нема колишнього «планового розподілу», а ринок праці вузький. Отож, ходи до школи, як усі, не висовуйся, і скраю не будь...
Школа наша виховує безробітних!
...Ще років із тридцять тому, буваючи у наших селах і малих містечках, східних степових і підгірських західних, зауважував: хати нові ставлять, муровані, часом із «шиком», під блискучою бляхою, хтось ще й на авто стягнувся. А ватерклозета не поставив. Такий тип культури.
Відтоді багато що змінилося, йдемо «до Європи» й конкурентності, а однак... Як почуваються серед ледачих фізично й духовно ті інші, «трудоголіки» з вищими й щоразу новими інтересами і запитами, як ставляться до перших, котрих — більшість? Кепкують з них, не водяться з такими, а при оказії зроблять на «рагулях» якийсь свій інтерес, свій бізнес.
Цим і цінні, ба, й необхідні нам усім.
...Ось-ось крутилося щось на думці про моральну цінність праці. Тільки не для нас?
