Десятиліттями поспіль соціологи проводять дослідження тенденцій у суспільстві. Фахівці шукають якийсь рух, нові тенденції, активізацію громадськості, адже без цього неможливо говорити про будь-які зміни в суспільстві, в тому числі економічні. Як правило, ці зміни є. Проте особливість українців в тому, що вони відбуваються надзвичайно повільно.
Інститут соціології НАН України провів не одне дослідження суспільних орієнтирів українців, серед іншого — порівняльні з країнами Євросоюзу. Заступник директора Інституту соціології НАН України Євген Головаха у публічній лекції в президії Академії педагогічних наук на Першому всеукраїнському конгресі із соціальної психології «Соціально-психологічна наука третього тисячоліття: досвід, виклики, перспективи» виділив основні — створив портрет нашого суспільства. Точніше, зупинився на основних його особливостях. Вони дуже цікаві та важливі, якщо ми хочемо змін на краще.
— Перше наше моніторингове дослідження починала ще Наталія Паніна 1992 року. Це було пробне опитування (були відібрані спеціальні психологічні показники, включаючи тести на авторитаризм, тест на соціальний цинізм і багато іншого). Суспільство в той період чітко можна було означити як суспільство трьох «не» — з тотальною недовірою, з тотальною незадоволеністю і тотальною невпевненістю в майбутньому. Чи змінилося щось за десять років? Я б сказав так: якщо в 1990-х роках ми жили в суспільстві «двійок» (можливо, це метафора, але в реальності такими були оцінки ситуації у людей), то в середині 2000-х років оцінки почали змінюватися. Нині вони стабілізувалися, і ми є суспільством, яке живе на «трійку» — так є в розумінні людей. Тільки один бал, але можна сказати, що це — фундаментальна зміна. Це означає, що суспільство вже певною мірою приймається більшістю людей. Є показник адаптованості. У нас був тест на соціальне самопочуття, тож він показував, що в середині 1990-х людям не вистачало всього, що було пов’язане зі споживанням, — благ, винятково пов’язаних зі споживанням. Було масове безробіття, в людей не вистачало можливості заробляти, знайти додатковий заробіток, — каже Євген Іванович.
Згідно з дослідженнями Інституту соціології, на рубежі 2000-х років ситуація стала змінюватися: дещо зменшився дефіцит матеріальних благ, але різко почав наростати дефіцит того, що можна назвати можливістю людини інтенсифікувати свої трудові умови. Євген Головаха каже, що тоді більше скаржилися на дефіцит роботи, яка підходить людині, на неможливість знайти додатковий заробіток. Його висновок: це був показник того, що люди поступово переорієнтовуються з патерналістського сприймання дійсності (хтось повинен щось дати, якщо все відняли), поступово стало формуватися уявлення, що можна щось зробити власними зусиллями. Таким чином у суспільстві формується частка інтерналів — людей, які розуміють, що вони самі відповідають за себе і свою життєву ситуацію (хоча частка екстерналів, які мислять протилежно, ще залишається значною). За словами пана Головахи, усе це можна побачити в порівняльному дослідженні, зробленому в західних країнах: на Заході переважають люди-інтернали. «Такий баланс у суспільстві багато в чому й визначає, як воно житиме», — упевнений науковець.
— Прості питання в міжнародному порівняльному дослідженні: «Скільки годин на тиждень ви працюєте реально — включаючи і основну, і додаткову працю?». Бачимо дивну закономірність: чим бідніша країна, тим більше в ній люди працюють. Можна зробити й зворотній висновок — чим більше люди працюють, тим бідніше живуть. І це в першу чергу стосується України. Українці найбільше скаржаться на інтенсивність праці — набагато більше, ніж данці чи голландці. (Зауважу, що насправді — це лише штрих до портрету а не пояснення ситуації. Адже в поганих умовах для того, щоб вижити, потрібно додатково працювати). Коли не створена соціальна інфраструктура, яка дозволяє інтенсифікувати всі ці процеси — виробництво праці, споживання і так далі, — люди змушені більше працювати... Це — наша основна риса: ми занадто багато працюємо. Мало думаємо і мало організовуємо, тому праця залишається неефективною, — вважає Євген Іванович.
Згідно з дослідженнями, в економічній сфері для нас характерним є таке: постійне погіршення ставлення до всього, що пов’язане з ринковою економікою.
— Оцінка ринкових реформ постійно знижувалася з початку 1990-х. Більше того, гірший результат отримали після Помаранчевої революції, коли до влади прийшли ліберали. Таке суперечливе ставлення до економіки і вплинуло на те, що сьогодні українці набагато негативніше ставляться до ринкових реформ, хоча часто вони не задумуються над їхнім значенням. І в цьому приховується достатньо серйозна причина того, чому не дуже оптимістична перспектива формування ринкової економіки, — пояснює науковець. — Тому що є такий закон: економіка працює так, як працює психологія. Відомо, наприклад, що недовіра до банків породжує крах банків, так само масова недовіра до ринкової економіки породжуватиме неуспішність реформ. Звичайно, економічній ситуації, яка склалася в Україні, посприяли як настрої людей, так і бездарні представники політичної та інтелектуальної еліт, які породили в людей певні надії і які призвели до великого розчарування.
Ще один разючий феномен пан Головаха спостерігає у сфері моральних відносин українців. Він називає це «колосальною проблемою суспільства» — моральний стан більшості.
— Не я називав людей аморальними — вони самі це роблять, адже більшість наших громадян кажуть, що більшість наших громадян не дотримуються основних принципів моралі, коли роблять свій вибір. На жаль, за останні роки нічого не змінилося на краще. Змінюється тільки те, що менше є аномічної деморалізації (людина ізолюється від життя суспільства і зосереджена тільки на власному виживанні. — О. М.). Коли на початку 1990-х заміряли її рівень, то цифри виявилися жахливими: 80% українських громадян були у стані підвищеної аномічної деморалізованості. Здавалося би, що вони поступово пристосовуються, що з’являється нове покоління, яке іншого суспільства не бачило, втім, нині дві третини наших співвітчизників перебувають у стані підвищеної аномічної деморалізованості. Згадайте Дюркгейма: для того, щоб суспільство консолідувалося, потрібно, щоб хоча б більшість не була деморалізованою, бо деморалізовані люди не консолідуються. В цьому смислі це наша велика проблема. В мене є своя гіпотеза, що ми перебуваємо в гіршому стані, ніж білоруси, хоч ця країна не пройшла лібералізації, демократичні механізми там зовсім не розвинені, але цей показник там кращий за наш, — констатує Євген Іванович.
Він нагадує про дві фундаментальні характеристики суспільства. Це індивідуалізм-колективізм і відчуження від соціального життя та участь у ньому. На його переконання, якщо взяти західні суспільства, то вони є суспільствами індивідуалів, які беруть участь у соціальному житті (російською це звучить краще — «вовлеченный индивидуализм»). Суть у тому, що європейці підтримують величезну кількість зв’язків, займаються громадською роботою, громада має свій вплив на владу і так далі, що не часто зустрінеш в Україні.
— У Радянському Союзі було суспільство «вовлеченного коллективизма», — каже пан Головаха. — І те суспільство, що в Європі, і те, що в СРСР, були суспільствами оптимістів. Що вражало ще у 1970-ті роки західних психологів, так це те, що радянські люди були більшими оптимістами, ніж західні. Але коли цю «вовлеченность» зняли, то залишилося суспільство відчужених колективістів. Найстрашніше, що відчужений колективіст хоче, щоб його хтось підтримував — колектив, уряд. Будь-хто. Він цього не знаходить і перетворюється на аномізованого індивіда. Такі люди роз’єднані, деморалізовані, не знаходять підтримки ні в кого, нікому її не надають, інших вважають аморальними, а себе — ні, — пояснює соціолог.
Пан Головаха не вважає, що згущує фарби, і говорить про ще один феномен, який соціологи констатують в Україні багато років.
— Для українського суспільства характерний такий феномен, як соціальний ізоляціонізм. Це дуже характерна риса нашого портрету. Він полягає у величезній соціальній дистанції. Коли ми дивимося на дистанцію американців, яка була в них щодо темношкірих в 1930-ті роки, і порівнюємо її з тією, що є в українців сьогодні, то різниця — разюча. Американці тоді були більш толерантними, ніж нині є ми до представників інших етносів. Часто це інтерпретують як ксенофобію, але це — соціальний ізоляціонізм, бажання триматися подалі від усіх, хто «не такий, як я», — каже науковець. — Ще українці заперечили закономірність, яка вважалася незаперечною: що з різким погіршенням рівня життя підвищується рівень етно- і ксенофобії. Це вважалося абсолютно зрозумілим фактом, але в Україні в 1990-ті роки ситуація не призвела до наростання соціальної дистанції. Натомість стрибок спостерігався 2002 року, коли економічна ситуація почала поліпшуватися.
На думку вченого, «ми перебуваємо в стані ізоляції від усього, що може принести нам якісь неприємності». З одного боку, це джерело наших дуже повільних змін, з іншого — джерело збереження миру. Як вважають дослідники, ізольовані люди найменше схильні до різного роду ексцесів. Тому Євген Іванович каже, що «не проповідував би зараз наростання відкритості в суспільстві, тому що саме в таких умовах починає наростати конфронтація та конфлікти».
— Коли ми говоримо про психологічний портрет суспільства, то я обов’язково хотів би сказати, що, на жаль, у нас іще масова свідомість на тому рівні, на який значно легше накладаються абсолютна демагогія, абсолютний популізм, не пов’язаний із політичними реаліями, — продовжує соціолог. — Багато в чому це пов’язано з фаталістичним, а не раціональним сприйняттям світу. У нас правителів вибирають за принципом фаталістичного авторитета. У Вебера є три типи авторитету влади — харизматичний, традиційний та раціональний. Я замислююся, за якими критеріями ми вибрали владу. Так, харизматичною була Юлія Тимошенко, Янукович — не харизматичний. Шукати в нової влади традиції — які? Якщо ж говорити про раціональне, то більш раціональним був би вибір із нових кандидатів, а ми 15 років вибираємо тих самих. Виходить, суспільство вибрало за принципом «цього разу хай спробує хтось інший», «хтось же має керувати». Це фаталізм. На жаль, із цим пов’язана наступна характеристика: ми — суспільство незадоволених, але не суспільство, яке готове щось змінити. Через це ми так багато базікаємо.
Ще Євген Іванович зупиняється на проблемі політичної еліти. Він вважає, що «якщо вони вийшли з цього суспільства, то ніколи без соціального тиску нічого не змінюватимуть». На його думку, тиск суспільства — це основна умова всіх змін, але для здійснення такого тиску нам не вистачає кооперації, ми до цього ще не доросли.
У зв’язку з цим Євген Головаха робить наступні висновки. Ми все ще — суспільство незадоволених, невпевнених у собі, хоча вже менше, ніж у 1990-ті. Ще українці живуть і створюють суспільство соціальних ізоляціоністів, «які, хоч як це парадоксально, стали такими ще більше, ніж 15 років тому». Також ми — суспільство фаталістів і все ще живемо з ідеєю, що ми аморальні. При цьому всьому суспільство зберігає стабільність і є орієнтованим на стабільність, воно уникає кровопролиття.
— Тому мій прогноз такий: зміни, які відбуватимуться в Україні, будуть дуже повільними, хоч би хто приходив до влади. Ми рухатимемося в незмінному напрямку поступового відходу від СРСР, хоч би що там було. Якби нас прийняли в європейське співтовариство, ми були б змушені приймати його норми. Через те потрібно домагатися, щоб нас туди прийняли, тоді наша психологія змінюватиметься, — підсумував пан Головаха.
