Наше дослідження обвинувачень, висунутих проти українського дивізіону СС, було зустрінуте з ворожістю деякою частинами українського суспільства, зокрема, викликало атаку професора Мушинки на сторінках «Дня» («День» №23 від 6 лютого 2001 р. «Коли брехню перетворюють на «правду») . Професор звинуватив мене в перекручуваннях і неточностях у моєму фільмі «СС у Британії».
Здавалося б, будь-яке «академічне» дослідження мого фільму повинно було б принаймні брати до уваги документальні свідчення, що ми їх отримали.
У своїй статті професор Мушинка говорить, що якби в нас були свідчення участі Дивізії СС «Галичина» у військових злочинах, то ...(треба знайти точну цитату із статті, щось на кшталт «тоді можна було б сказати, що українці були дійсно грубими і безжалісними»). Що ж це за свідчення?
Після антифашистського народного повстання в Словаччині в серпні 1944-го (що воно активно підтримувалося всіма союзниками) підрозділи Чотирнадцятої дивізії СС «Галичина» були відправлені для надання допомоги в придушенні цього повстання. Були сформовані дивізійні бойові групи (Kampfgruppen) для активного розшуку і знищення словацьких партизанів.
Колишні члени дивізії та їхні захисники завжди стверджували, що в той час вони мали гарні відносини із словацьким населенням і що, будучи на словацькій території, вони не скоювали ніяких злочинів.
Але чи це дійсно так? Чи дійсно відносини українських есесівців із словаками були гарними і дружелюбними?
Свідчення не дуже сприятливі для них.
У Федеральному Архіві Німеччини в м. Кобленць ми знайшли численні доповіді поліції і розвідслужби СС (СД), де постійно повідомляється про серйозні проблеми, що виникають між українськими есесівцями і місцевим населенням. Як говорить один з таких рапортів від грудня 1944 року: «Взагалі словаки багато говорять про українських солдатів, нині розквартированих у Словаччині. З їхніх розмов можна зрозуміти, що цих солдатів загалом не дуже люблять. У словацьких колах, вороже налаштованих до Німеччини, їх вважають найманцями, що не борються за ідеали нової Європи, а скоріше прагнуть особистого збагачення шляхом грабежів. Навіть кола, що дружелюбно ставляться до Німеччини, скаржаться на солдатів цього підрозділу...
Ще про цих солдатів-українців говорять, що вони втратили інтерес до війни і навіть знайшли собі цивільний одяг, щоб дезертирувати».
В іншому рапорті мовиться: «Словаки скаржаться на українців, називають їх бандою пройдисвітів, винних у численних злодіяннях. З повідомлень багатьох словаків ми довідалися, що українці висловлюють невдоволення більшовиками і завжди говорять, що вони набагато гіршi за німців. Деякі українці, за твердженням словаків, не заслуговують на довіру; кажуть, що вони навіть вступають в угоди з партизанами. Словацьке населення, особливо фермери, з великим полегшенням сприйняли звістку, що українські військові будуть відкликані зі Словаччини і замінені угорцями. Сільське населення цим дуже задоволене, бо, за їхніми словами, угорці розумніші, тобто гуманніші, ніж українці...»
Ми знайшли й інші свідчення серйозних проблем, викликаних поганою дисципліною в дивізії, з інших джерел. Командуючий дивізією навіть просив надіслати підкріплення, щоб розстрілювати його людей без суду, бо вважав, що вони занадто погано поводяться.
Але погана поведінка, злодійство і дисциплінарні проблеми — це ще не воєнні злочини. То чи існують переконливі свідчення того, що українські есесівці з дивізії «Галичина» брали участь у воєнних злочинах і звірствах?
У статті канадського критика Сола Літманна, написаній в 1993 році, зазначається, що військовослужбовці Чотирнадцятої дивізії СС могли коїти військові злочини під час їхньої служби на нацистів у Словаччині. Хоча він не наводить документальних свідчень на доказ свого твердження, але посилається на дослідження Словацького інституту воєнної історії в Братиславі.
Проводячи попередні дослідження для нашого фільму, ми звернулися до директора цього інституту Йозефа Бистрицького і отримали докладну відповідь від співробітника інституту д-ра Яна Корчека, котрий спеціалізується на діяльності фашистських військ під час словацького народного повстання. Він розповів про дев’ять (!) окремих випадків, коли словацькі дослідники покладали відповідальність за злочини проти словацького населення на Чотирнадцяту дивізію СС «Галичина».
Д-р Корчек допоміг нам отримати доступ до Словацького державного архіву в Братиславі, де ми знайшли корисний матеріал для досліджень. Він також порадив звернутися по додаткову інформацію до Музею словацького національного повстання, що знаходиться в м. Банська Бистриця, і до його директора д-ра Яна Станіслава.
Д-р Станіслав підтвердив інформацію д-ра Корчека в розгорнутому інтерв’ю, що він його дав для нашого фільму, і зміг надати деякі документальні свідчення з власних архівів музею.
Незважаючи на те, що д-р Станіслав потім міг сказати професору Мушинці, він засвідчив, що деякі члени дивізії (не всі), зокрема, з бойової групи Wittenmayer у складі дивізії, певно, брали участь в убивствах і актах помсти проти мирного населення. У фільмі ми цілком точно відтворили те, що нам розповіли.
Д-р Корчек, д-р Станіслав, сільська хроніка — усі вони підтверджують, що група Wittenmayer брала участь у нападі на село Смречани, що його було спалено за нібито надану його жителями допомогу партизанам.
Д-р Корчек і д-р Станіслав також підтвердили, що та ж група здійснила напад на село Нижня Боса, де українські есесівці ввірвалися в пивну, допитали всіх чоловіків і стратили 5 жителів за звинуваченням у партизанській діяльності. Одному з них, Цирилу Заграднику, було лише 15, помираючи, він кликав маму. Його заарештували за те, що в нього в кишені була російська монетка.
Ми знайшли додаткові матеріали в сільській хроніці Нижньої Боси, котра підтверджує, що винні в цьому війська СС і гвардійці Глинки. Група Wittenmayer, без сумніву, була підрозділом Чотирнадцятої дивізії СС «Галичина» і носила есесівську форму.
Крім того, ми знайшли двох свідків, котрі вижили, які надали свідчення про те, що сталося в селі в той день (Пауліна та Етела Бехмерови). Важливо зрозуміти, що не дивно, що ці свідки, які були перелякані й ховалися в укритті, коли відбувався цей акт відплати, 50 років по тому не в змозі точно визначити, яка саме з 30 дивізій СС напала на їхнє село та вбивала його жителів.
Але в цьому й немає потреби, бо ми знаємо про це з інших свідчень — свідчень, написаних у той час самими німцями. Свідчень, що дивним чином проігнорував професор Мушинка.
Найбільш незаперечне свідчення про участь підрозділу Wittenmayer у військових злочинах у Нижній Босі міститься в документах, що зберігаються в Чеському державному архіві в Празі. Ми знайшли там надзвичайно докладні доповіді німецької військової розвідки, що вони щодня надсилалися з Братислави німецькому військовому командуванню в Празі під час і після словацького повстання.
Ці щоденні доповіді надали можливість простежити з винятковою точністю пересування групи Wittenmayer під час їхньої антипартизанської кампанії.
Захоплені в німців документи цілком недвозначні.
Єдиним нацистським підрозділом у Нижній Босі в день акції була група Wittenmayer. В день страти мирних жителів у доповіді говориться: «Бойова група Wittenmayer знаходиться в процесі окупації села Нижня Боса (10 км на південь від Леготи). Дорога між Розенбергом і Попрадом тепер вільна від ворогів. Українські добровольці Чотирнадцятої гренадерської дивізії «Ваффен-СС», які використовувалися в операції, воювали відмінно».
Ці документи змальовують послідовну картину.
Ми знайшли важливі свідчення того, що деякі підрозділи дивізії «Галичина» у Словаччині скоїли військові злочини протягом їхньої служби нацистам, і що існували серйозні проблеми з їхнього дисципліною і поведінкою під час придушення ними словацького народного повстання.
Я знаю, що безліч різних людей вступало в дивізію СС «Галичина» з різних причин. У нашому фільмі чітко стверджується, що не всі в дивізії брали участь у військових злочинах. Але ми переконливо показали, що деякі з підрозділів «Галичини» брали участь у жахливих звірствах у Бродах, у Польщі та Словаччині. Щодо цих людей ніколи не проводилося компетентне розслідування, й існують переконливі свідчення того, що деякі з них могли уникнути правосуддя й оселитися у Великій Британії і на Заході після війни.
Я можу зрозуміти, що після всіх цих років дезінформації деяким людям важко звикнути до факту, що в дивізії «Галичина» існувала певна меншість людей, які коїли воєнні злочини.
Але, з мого погляду, заперечення цих свідчень і захист невеликої групи злочинців-есесівців як свого роду представників широких кіл українського суспільства — несправедливість по відношенню до пам’яті мільйонів українців, які дійсно потерпали від рук нацистів. Вона заважає правильному розумінню трагічної історії України в XX столітті.
Ми повинні обговорювати справжні свідчення, а не ігнорувати їх.
