Смерть 33-річної Рити Монакової була несподіванкою для колег і величезним горем для близьких. Що спонукало Риту піти з життя, залишивши трирічного сина Олексія і стареньку матір? РИТИНІ МРІЇ
Рита Монакова народилася й виросла в Херсоні. Після закінчення медичного училища подала документи до Київського університету ім. Тараса Шевченка на факультет філософії за фахом психологія, але вступити їй пощастило тільки з третього разу. Ритина мама Валентина Анатолiївна розповідає: «Рита була дуже цілеспрямованою людиною. Про професію психолога мріяла з дитинства й прагнула до бажаного, незважаючи на невдачі. Не дібравши балів на вступних іспитах, вона влаштувалася на роботу в одну зі столичних лікарень і продовжила підготовку до вступу».
Після отримання диплома на початку 90-х років Маргариті запропонували посаду психолога в Київській міській лікарні соціальної терапії. Її колишній керівник Світлана Циганок сказала кореспондентові «Дня»: «З Маргаритою Монаковою ми працювали недовго, але Рита встигла виявити себе як дуже працелюбна людина. За службовим обов'язком їй доводилося працювати з досить складними хворими — хронічними алкоголіками та наркоманами, але вона любила їх, була до них уважною і терплячою. Вона також постійно займалася самоосвітою: відвідувала курси, вивчала нову літературу. Через деякий час Рита захопилася онтопсихологією й поїхала до Херсона, де в той час створювалася група послідовників цієї наукової течії. Чесно кажучи, я умовляла Риту залишитися в нашій клініці, оскільки бачила в ній перспективного й талановитого психолога, але вона не погодилася й більше наші шляхи не перетиналися».
На жаль, мріям послідовників онтопсихології про створення в Херсоні спеціалізованої клініки не судилося збутися. Провівши декілька років у провінції, Рита занудьгувала за столичним ритмом життя. Обмінявши бабусине помешкання в Херсоні на квартиру в Києві, вона переїхала до столицi й влаштувалася на роботу до відділу психології Українського інституту судової і соціальної психіатрії — дуже престижної та серйозної установи. Незабаром у її житті з'явилася людина, що запропонувала їй руку й серце, і Риті здалося, що в її долі нарешті з'явилася світла смуга. Але за декілька місяців до народження дитини наречений зник, і Олексійка вона народила, вже знаючи, що виховувати його доведеться їй самій. Не пробувши в декреті встановленого терміну, вона вийшла на роботу, для того щоб прогодувати себе й сина. ЖИТТЯ — НОША НЕПОСИЛЬНА
Новий виток життя в чужому місті виявився для Рити непосильним тягарем.
На роботі їй доводилося щодня «брати на свої плечі» чуже горе й біль, а особисте життя задоволення й радості не приносило. Психолог Світлана Циганок вважає: «Робота з хворими людьми вимагає величезної емоційної віддачі. Психолог може допомогти іншому, не заподіявши шкоди собі тільки в тому випадкові, якщо в нього самого все благополучно, бо витримати подвійне моральне напруження часом не під силу навіть дуже сильним людям. Якщо в лікаря виникають особисті нерозв'язні проблеми, йому краще на якийсь час припинити консультації і змінити вид діяльності».
На жаль, у Рити Монакової можливості перейти на іншу роботу не було, а залишитися без роботи взагалі вона не могла собі дозволити через маленького синочка. В останні півроку життя їй було особливо важко. Інститут перестали фінансувати, і працівники не отримували заробітну платню понад шість місяців.
Перші декілька місяців без зарплатні Рита з сином прожили завдяки друзям, які допомагали продуктами, а іноді позичали невеликі суми. Коли стало зрозуміло, що найближчим часом інститут заборгованість із зарплатні не погасить, Рита влаштувалася в технікум і читала «вечірникам» лекції з психології. Але, на жаль, так само, як і в інституті, гроші там платили далеко не регулярно, а влаштуватися ще куди-небудь не виходило. Можливо, згодом Риті все ж таки вдалося б знайти нормально оплачувану роботу, але її підвело здоров'я.
Мама Маргарити сказала кореспондентові «Дня»: «Півтора року тому Рита потрапила з важкою формою туберкульозу до Київського НДІ фтизіатрії. Грошей на лікування в нас не було, довелося позичати. Але й після проведеного в лікарні місячного курсу лікування Рита почувала себе погано, тому мені довелося забрати Олексійка до себе. Жили ми з ним на мою невелику пенсію, у Рити можливості допомагати майже не було. Проте, як тільки в неї з'являлася зайва копійка, вона передавала нам посилки. Їй було необхідно постійно пити ліки, але купувати їх, очевидно, не було за що. Я досі не знаю, як і за які гроші вона жила в Києві, чим харчувалася. Одного разу під новий рік Рита приїхала до Херсона лише з однією гривнею в гаманці...».
Мама умовляла Риту повернутися додому. Але чудово розуміючи, що в рідному місті вона буде позбавлена всілякої перспективи в роботі, Рита на переїзд не погоджувалася. Незважаючи на матеріальні й особисті проблеми, що звалилися на неї, вона продовжувала вчитися й незадовго до смерті зайнялася англійською мовою, в надії, що навчання допоможе забути про проблеми. На жаль, обдурити себе не вийшло, і однієї весняної ночі вона вимкнула телефон, зачинила двері на всі замки й, залишивши на столі окуляри для сина, відкрила вікно. ЕПІЛОГ
Безпосередній керівник Рити, начальник відділу психології Інституту соціальної та судової психіатрії Ірина Лисенко сказала: «Рита була абсолютно здоровою, розсудливою і сильною людиною, але наше життя «ламає й сильних». А керівник відділу вікової психіатрії Ігор Марценковський підкреслив: «Я можу сказати, хто з наших колег буде наступним. У більшості працівників інституту, так само, як і в Рити, немає інших джерел прибутку. Українська інтелігенція сьогодні є одним з найубогіших прошарків населення і доведена до відчаю». Інна ЗОЛОТУХІНА, «День»
