29 вересня в Україні відзначаємо грандіозну дату — 150-річчя від дня народження видатного українського історика, засновника національної історіографії, громадсько-політичного діяча Михайла Сергійовича Грушевського. Цьогоріч, на відміну від попередніх менш значущих його ювілеїв, українська влада на дивовижу мало потурбувалась про гідне пошанування того, для кого самостійність України була не лише авторською історичною розробкою, але й політичним викликом. Хоча в атмосфері тих геополітичних і гуманітарних проблем, що нависли над нашим громадянством, він мав би бути однією з найактуальніших постатей в інформаційному просторі. Аби хоч якось компенсувати цей інтелектуальний вакуум, провідні українські науковці організували міжнародну конференцію «Творча спадщина Михайла Грушевського: минуле і сьогочасне», яка відбудеться 29—30 вересня в приміщенні Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві.
Про роль і значення академіка для сучасної політичної еліти, видання його зібрання творів і актуальність національної гуманітаристики в умовах гібридної війни з Росією говоримо з одним із організаторів конференції, директором Інституту української археографії і джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, доктором історичних наук, Георгієм ПАПАКІНИМ.
— У чому полягає місія вашого Інституту з урахуванням того, що установа носить ім’я Михайла Грушевського?
— Наш Інститут створений згідно з постановою Президії Академії наук України і розпорядження Уряду у 1991 році як спадкоємець Археографічної комісії АН УРСР. Але тоді ще не називався іменем Грушевського. Спочатку це був Інститут української археографії, потім додали «і джерелознавства». А 1992 року «отримали» Грушевського.
Не буду приховувати — за право носити ім’я Михайла Грушевського була запекла боротьба. Претендентів на той час серед академічних інституцій було багато, найзначнішим з них виступав Інститут історії України, але так сталось, що саме Інститут української археографії та джерелознавства виборов це почесне ім’я, такого академічного і національного патрона.
Я думаю, що це рішення було дуже правильним, оскільки Грушевський — це така особистість, яку мало назвати лише істориком. Він займався і соціологією, і археологією, і культурологією, і суспільствознавством, і літературою. Одна «Історія української літератури» чого варта. Михайло Грушевський — це така постать, яку не можна вмістити в жорсткі рамки однієї науки. Він був людиною з широкими гуманітарними зацікавленнями.
І не випадково став патроном нашого Інституту, адже джерелознавство — не допоміжна наука для історії, що лише видобуває для істориків сировину. Зараз джерелознавство розглядається як основа усіх соціогуманітарних наук. Адже що таке джерело? Якщо дивитись глобально, то це все, що створила людина упродовж свого життя, що створила цивілізація упродовж свого розвитку, що створило людство упродовж свого існування. Це все і є джерело як першооснова всього розвитку. Будь-якої науки. Цим користується не лише історія, але й література, юриспруденція, політологія, культурологія, українознавство — усі науки соціогуманітарного напрямку.
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Зараз, у XXI столітті, літературне джерелознавство стає дуже актуальною темою в американських і європейських дослідженнях, бо це комплексний, а не фрагментарний підхід до дослідження літератури, історії чи філософії — і ми їх також досліджуємо. З видань нашого Інституту візьмемо останню публікацію наукової спадщини Миколи Шарлеманя. Його книжка присвячена Давній Русі і досліджує «Слово о полку Ігоревім». Знаємо, що багато хто вважає, що це пізніша підробка. Автор дослідження — природознавець, не історик. Він вивчив фауну, яка згадується в «Слові», і на підставі цього доводить, що твір автентичний. Бо деякі тварини, згадувані у «Слові», існували тут лише у XIII столітті, як приміром леви, котрі заходили сюди з Кавказу. Ось це і є інструментарій точної науки природознавства, який використовується для вивчення джерела.
Тобто можна сказати, що від джерелознавства веде свій родовід уся соціогуманітарна сфера знання. І Грушевський, очевидно, інтуїтивно це усвідомлюючи, займався усіма цими науками. Ми, звісно, не претендуємо на таку глобальність, тому що це все ще треба доводити. Зараз дехто воліє розглядати нас як такий собі допоміжний ресурс до Інституту історії України. Не офіційно, звичайно. Потроху ми будемо ламати таку суспільну реальність і виходити на те, аби заявляти про джерелознавство як про основу соціогуманітаристики.
— Чи можемо стверджувати, що сучасна Україна, яка також потребує джерел для самовідтворення і візії майбутнього, опановує творчу спадщину Михайла Грушевського? Чи є для наших політиків Грушевський джерелом для процесів державотворення, чи сьогодні лише експлуатується його історична постать?
— Питання неоднозначне, і, розглядаючи його в історичній ретроспективі, я бачу тут кілька етапів. Перший — це початок 90-х років. Тоді на Грушевського дивились з дещо романтичної позиції, як на «першого президента України». Саме з 1992 року пішло розкручуватись таке абсолютно ненаукове твердження. Грушевський з’являється на купюрі, йому ставлять пам’ятники. Була створена Рада при Президентові з вивчення творчої спадщини Грушевського (до речі, вже ліквідована). І на тлі того піднесення було прийнято рішення про видання зібрання його творів, чим і займається наш Інститут.
Зараз я не можу сказати, що маємо такий вже великий респект сучасної влади до Михайла Сергійовича Грушевського. Конкретний приклад — це 150-річчя від дня його народження. З формального боку, все обставлено як треба. Є указ Президента, який прийнято заздалегідь ще минулого року. Тоді ж видано і розпорядження Уряду на виконання цього указу. Затверджено план заходів, створено організаційний комітет. Маємо констатувати, що комітет існує, до його складу навіть нещодавно було внесено зміни, але, на жаль, він діє недостатньо ефективно. Перше засідання відбулося лише 4 липня. Водночас нарешті вдалося посунути вирішення проблеми подальшої публікації зібрання творів Грушевського, і, сподіваюсь, ювілейного року друком вийде не один, а принаймні чотири томи наукової спадщини академіка.
— На якому етапі перебуває справа видання зібрання творів Михайла Грушевського?
— Робота розпочалась наприкінці 90-х років. Перший том вийшов 2002 року. 25 томів із запланованих 50 ми вже видали. Іноді кажуть, що це має бути повне зібрання, але я думаю, що на повне ми все одно не спроможемось. Грушевський — це така постать, якого повністю охопити неможливо, тим більше видати усі його твори. Елементарний приклад: видав він в рамках діяльності ще в Київській археографічній комісії 1893—1894 років два томи документів про Барське староство. Це була його монографія. А коли читаєш, то дослідження виглядає фактично на нашу кандидатську дисертацію. Це така величезна робота, яку в рамках того ж повного зібрання творів — неможливо передати. Якщо відрізати лише передмову, то це буде недостатньо конструктивний матеріал. А якщо видавати повністю два томи, то це вже буде не 50 томів, а 150 томів. Бо він таких збірників документів видав дуже багато. Тому це не повне зібрання творів.
Хронологічно ми дійшли до видань 1918 року. Зараз треба видавати те, що він написав пізніше. Особливо за радянський період. Але там дуже багато праць, які нам потрібно оприлюднити, видати, передрукувати. Вони розкидані по різних виданнях.
У нас є ще інша серія — це листування Грушевського. Тут неоране поле. Це ще на 7—10 років, а може, й більше. Крім того, не будемо забувати, що за кордоном видається його «Історія України-Руси» англійською мовою. Дуже серйозне видання, ініційоване Українським науковим інститутом Гарвардського Університету (США). Наші фахівці допомагають здійснювати переклад англійською.
— Невже для влади країни, яка бореться сьогодні за реальну самостійність, не є актуальними ідеї того, для кого ці речі були першорядними?
— Чомусь Грушевський вважається не на часі. Він колись жив... Яке він має відношення до сьогодення? Але якщо ми почнемо розбиратись, то якраз зараз його спадщина дуже актуальна. Візьмемо хоча б його публіцистику. Його класичні публіцистичні праці — «Хто такі українці і за що вони борються?», «На порозі нової України», «Повороту не буде!». Бери і читай — там все прописано. Ідеї і думки абсолютно сучасні. Треба підіймати цю спадщину, повертатися до неї, показувати, що Михайло Сергійович був не тільки провідним суспільно-політичним діячем свого часу, він бачив набагато далі, і його думки актуальні й зараз.
«Війна більшовиків з Україною рішучо поставила хрест над сею ідеологією, розв’язала всякі моральні вузли, які ще могли в чиїх-небудь очах зв’язувати українця з московським громадянством спеціально. Вона, так би сказати, зняла з Московщини право «особо благоприятствуемой» нації й дала почуття права керуватись в своїх відносинах до неї єдино добром українського народу, а не якимись інтересами спільної революції, спільної культури, спільної отчини чи що» («На порозі Нової України: гадки і мрії») .
Ці думки треба підносити на щит. Про це треба говорити. На жаль, маю констатувати, що в сучасному медіапросторі Михайло Сергійович Грушевський просто відсутній.
— Якими джерела користувався сам Грушевський? На кого він посилався і хто був його державницьким ідеалом?
— Тут не треба багато думати — це Козацька доба. Для нього вона була найяскравішою. І, звичайно, Богдан Хмельницький як провідник цієї доби був для нього взірцем державного діяча. Відомий історик Омелян Пріцак, який досліджував Грушевського як історіософа, писав, що, починаючи з Козацької доби, не Грушевський опановував документами свою «Історію України-Руси», а документи почали опановувати ним. Грушевський потопає в морі документів, які його захопили. І саме Козацька доба стає для нього найважливішою.
— Чи можна вважати якісь історичні розробки Грушевського застарілими? Адже наука йде вперед.
— Є така думка. Навіть деякі академіки кажуть, що він вже сказав своє слово, і не варто його нині згадувати. Але я не думаю, що в загальних рисах щось з його наукових доробок застаріло. Сам Грушевський постійно оновлював свій науково-термінологічний апарат, погляди на історичний процес, проте основної концепції не переглядав. Його концепція розвитку України-Руси лежить в основі сучасної української історичної науки. І знову ж таки, враховуючи захоплення Грушевським Козацькою добою, яка у нас зараз доба найбільш досліджена? Саме козацька. До 1903—1904 років Грушевський був переважно істориком позитивістом, потім став істориком соціологом. Тим не менше він був комплексним істориком. І найбільший його подвиг — це звісно «Історія України-Руси» і «Історія української літератури». Але основне — це його схема української історії. Це те, що ніколи не застаріє. І ніхто не зможе її спростувати. Росія її не визнає, як і не визнавала. Але схема Грушевського є і працює.
— Чому ця схема, логіка спадкоємності української державності, не лягає в основу сучасної політичної традиції? Ми святкуємо 25-річчя державної незалежності, відкидаючи період УНР, Козацької доби чи тієї ж Давньої Руси. Натомість вважаємося наступниками радянської України — періоду нашої фактичної окупації. Як маємо збалансувати в одну доктрину сучасну політику і національну історію?
— На мою думку, причина в дуже довгому періоді бездержавного існування. Аби у нас держава безперервно існувала хоча би до XVIII століття, це була б одна історія. Але ми маємо бездержавне існування XIV—XVII століть, потім з кінця XVIII століття. І таким чином у нас цей державотворчий процес виявився розірваним. Доводилося ніби починати все від початків. Історія народу, а Грушевський досліджував історію нашого народу, розвивалась. Народ і нація є джерелом державності. Але оскільки були такі тривалі періоди бездержавності, то ми в цьому і спотикаємось.
Подивімося, як Михайло Грушевський вів корені української державності. Герб — це Київська Русь, або середньовічна Русь, правильніше сказати, і він наполягає на тому, що це герб України. Універсали УНР — запозичення з періоду Гетьманщини. Знаково, що він бере символи минулого української державності, відтак чітко розумів тяглість розвитку України.
На жаль, 1991 року чомусь обрали іншу політичну доктрину — що ми наново здобуваємо незалежність. Треба було так само, як країни Балтії, говорити про відновлення держави. Навіть акт, який було проголошено 30 червня 1941 року у Львові ОУН (Б), проголошував відновлення Української держави. Там було чітке розуміння тяглості нашої історії. 1991 року про тяглість не згадували. І сказали, що все наново — але як це наново? Така ж історія позаду!
— Яке ваше ставлення до процесів реформування Національної академії наук? Як відбивається на науковій роботі скорочення державного фінансування?
— Це дуже складне питання. Цілком зрозуміло, що Національну академію наук потрібно реформувати. Однак, на жаль, держава поки що не розуміє, що наука, а гуманітарна передовсім, є теж суттєвим питанням національної безпеки. Якщо ми не будемо фінансувати нашу науку, то ми будемо позичати науковий доробок у когось з-за кордону. І платити надзвичайно великі кошти! Тому коли нам кажуть, використовуйте більше іноземних грантів... але які іноземці будуть фінансувати українську археографію і джерелознавство? Ніхто! Ну ще якимись історичними дослідженнями суміжної сфери можна зацікавити іноземного донора. Але наші питання — це наші питання.
2016 року ми отримали на фінансування співробітників рівно половину того, що потрібно нашому Інституту. Отримати з-за кордону половину коштів для оплати праці науковцям ми не можемо ні за яких обставин. Скажімо, англомовне видання Грушевського — це іноземний грант, але не для цілого Інституту і всіх співробітників, а лише для двох науковців. На жаль, мені здається, що в Президії Академії більше переймаються реформуванням шляхом оптимізації, що означає скорочення штату, відділів, інституцій. Такий шлях може призвести до того, що десь буде більша концентрація коштів. Але чи можна допустити, щоб було ліквідовано цілий Інститут? Будь-який — всесвітньої історії чи сходознавства, які є унікальними в нашій державі. Немає більше інституції, яка б займалась проблемами Сходу або всесвітньої історії. Ми ж фактично історії Росії не досліджуємо. А маємо знати історичні корені того, що відбувається зараз.
Якщо ліквідують Інститут археографії, то не буде української археографії та джерелознавства, не буде розвиватись соціогуманітаристика. Дуже нереально думати, що якийсь університет зможе взяти на себе функції того ж патонівського зварювання. Тобто все рівно ми приречені на те, що у нас надалі існуватиме академічна і вузівська наука. Я не хочу ображати вузи, але при сучасному навантаженні викладачів займатися ґрунтовно науковою працею — дуже важко. Я певний час викладав і знаю реалії. В повному комплексі досліджуватись проблеми можуть лише в рамках академічної науки. Може, колись це буде не так. Але подивимося на досвід інших держав. Наприклад, в Канаді немає Академії наук, але є Королівське наукове товариство, яке фактично виконує ті ж функції. Воно не знаходиться на повному державному утриманні. Але певне державне фінансування отримує і може своєю чергою фінансувати дослідження. Про поляків я й не кажу — вони зберегли свою Академію наук.
Далі буде
