Носив він синій, затертий до лакiрованостi на ліктях, під пахвами і на колінах костюмчик. Його зморшкувата шия цегельного кольору (зазвичай, риса, властива військовим) по-півнячому визирала з незмінно брудного комірця, а сині плечики піджака були припорошені лупою, яку продуктивно висіювала його ще досить густа шевелюра. Всі вищезгадані ознаки, безумовно, належали людині неодруженій, що віддає перевагу пляшці, а не жінці. На світ він дивився крізь немиті плюсові окуляри.
До літа зібрався з усіх груп могутній натовп учбових ледацюг. Головним аргументом, під захистом якого вони благополучно і пальцем не поворухнули, було те, що їх забирали після першого курсу до армії. Тому група йменувалася «армійцями». До них, щоправда, примазувалися й «цивільні», оскільки для армійців були знижки і більшість викладачів намагалися якнайшвидше від них відкараскатись, щоби тим вже ніщо не перешкоджало виконати обов'язок перед Батьківщиною. Деякі «армійці» таким чином просувалися з курсу на курс, але до збройних сил так і не добиралися.
Верховодили групою Прутик (він же Пруткой) і Кістяк (він же Костишев).
Прутик мав обличчя провінційного клоуна: він швидко торохтів, шепелявлячи та викидаючи слину в радіусі десяти сантиметрів, мав подібну до казанка кошлату голову та великі круглі губи, що нагадують валики до канапи. Домінувала в його мові лайка.
Кістяк був високим, ставним парубком з простакуватим виразом обличчя. Останнім часом він «тащився» від електронної музики Жана- Мішеля Жарра, розхвалюючи її на кожному кроці. Якщо ж хтось не поділяв його захоплень і говорив, що йому не подобається аж надто велика кількість води в електронно-космічних переливах Мішеля, Кістяк презирливо кидав: «Просто ти неглибокий чувак». Як не парадоксально, але через пихатий вираз його пика ставала ще більш простацькою.
Коротше, вони вдвох плюс ще три армійці — не мали жодної зданої лабораторки, без яких екзамен не приймався. Невідомо у кого з них першого: чи то у Прутика, під час одного з бурхливих лайливих монологів, чи то у Кістяка, під час прослуховування Ж.-М. Жарра, виникла ідея підкупити Кулебякіна.
Міркували вони тверезо: якщо Кулебякін алкоголік — отже, треба виставити пляшку. Але грошей ні в кого з компанії особливо не водилося. Чи вони просто поскупилися зробити складчину на пристойне пійло, але в результаті підкуповувати Венедикта Михайловича вони вирішили самогонкою родичів Кістяка, переливши її до пляшки з-під Мартіні-бьянко родичів Прутика. І варто було хоча б на мить відхилити корка, як бурякова рiдина так шибала в нiс, що пляшку хотілося відразу ж залити сургучем навіки, щоб навіть згадка про цей запах зникла і не передалася майбутнім поколінням.
Поклавши подаруночок для Кулебякіна до сумочки, група захоплення посунула на кафедру. Дочекавшись, коли викладачі позникали звідти, до приміщення тихою, злодійкуватою ходою заповзла п'ятірка сміливих. Треба сказати, що якраз на цей момент сміливості у них поменшало. А в трьох членів команди її залишилося так мало, що вони вирішили випадково затриматися за дверима, пропонуючи лідерам далі крокувати на самоті.
Прутик і Кістяк теж були неабияк бліді і рухалися все повільніше, як марафонці, що добігають останні метри дистанції.
З-за столу встав, не помічаючи їх, Венедикт Михайлович і, склавши якісь папірці до портфеля антикварного вигляду, зібрався було відчалювати. Лише коли тандем вперся в стіл, Кулебякін нарешті помітив їх через свої сильні плюсові скельця. Зафіксувавши риб'ячі очиська на армійцях, він, здригнувшись, запитав:
— А? Чого вам?
— Так ми ось прийшли порадитися, — розбризкуючи слину, зашепелявив Прутик.
— Так, так — підхопив Кістяк, — ми це, теє... До війська відправляємося. І хотіли б теє — пошвидше.
— Добре, — сказав Венедикт Михайлович, — приходьте завтра.
Розмова ніби й вичерпалася. Треба було зважуватися, бо чим далі, тим ставало важче.
Величезна пляшка мартіністого самогону лежала в сумці по діагоналі. Тримав її Кістяк. Прутик став через дно її потихеньку підштовхувати вгору. Спочатку вигулькнув носик пляшки, потім поступово став виповзати весь тулуб.
— Нам би теє, — геть збліднувши, пробурмотів Кістяк, — як би це сказати — раніше... А то ми не встигнемо... до війська. У нас ще й інші заліки також...
Пляшка вже вилізла на одну третину і наближалася до обличчя Кулебякіна великою соскою. Через власну далекозорість він її довго не помічав. Ще мить — і самогонка могла б вивалитися з сумки додолу.
Коли корок майже зіткнувся з лінзами Венедикта Михайловича, він нарешті розрізнив так шановану ним тару. Щоправда, з якоюсь надто яскравою різнокольоровою наклейкою на боці. Коли його мозок ідентифікував пляшковий образ, розлігся рев страшний і шалений, неначе щойно по радіо повідомили, що виробництво і торгівля спиртним на планеті Земля заборонені. Окуляри у Венедикта Михайловича злетіли. Він, поширюючи запах вчорашнього перегару, закричав:
— Як ви смієте пропонувати це мені! Мені-і — радянському викладачеві! Геть!!!
У своєму засмальцьованому піджаку, припорошеному лупою, Венедикт Михайлович стрибав макакою по кафедрі та горланив. У цій ролі він був і жалюгідний, і великий.
Прутик з Кістяком, ледь не непритомніючи, побiгли, обійнявшись, до виходу. Інша частина загону, чуючи кулебякінське гуркотіння, чекала їх вже наприкінці коридору.
Цього дня у Кулебякіна в роті не було жодного градуса, навпаки — було тяжке похмілля. Тому це було більше аніж вчинок — відмовитися від «мартіні» (про те, що його начинка — самогонка, зрозуміло, він був не в курсі).
Через три дні, для годиться посваривши хабарників, електротехнік (він прийняв до цього чотириста грамів «Російської» ) пожалів їх і великодушно роздав по трійці. Але ще довгий час Прутику і Кістяку снилося страшне обличчя Кулебякіна, а Венедиктові Михайловичу — пляшка мартіні, яка так і залишилася для нього нездійсненною мрією, оскільки потрібна для цього кількість грошей у нього надовго не накопичувалася.
