Які праці Юрія Шевельова варто прочитати адміністративній верхівці, щоб остаточно не повернути місто в радянське минуле.
Завтра на сесії Харківської міської ради розглядатимуть питання про демонтаж меморіальної дошки видатному українцю-харків’янину — славісту, мовознавцю, іноземному члену НАН України, лауреату Шевченківської премії Юрію Шевельову (Ю. Шереху). З цього приводу українська громадськість Харкова опублікувала відкритого листа до співгромадян, громадських та державних організацій, депутатів та урядовців різних рівнів, в якому закликає «підтримати ініціативу харківської громади щодо недопущення демонтажу меморіальної дошки видатному українському вченому, культурному і громадському діячеві Юрію Володимировичу Шевельову!»
«Обравши курс на докорінну зачистку Харкова від будь-яких проявів українськості, корупційний конгломерат можновладних чиновників, українофобів, політичних авантюристів, деструктивних елементів сьогодні скоординував свої дії над знищенням пам’яті про людину, яка нині є символом українського відродження, українського пасіонарного поступу в світовому науковому, культурному і громадському просторі», — йдеться у листі. Громада Харкова закликає відправляти телеграми і термінові листи на підтримку пам’яті Ю. Шевельова на адресу Харківського міського голови Геннадія Кернеса.
Ситуація, що склалася довкола меморіальної дошки Юрію Шевельову, є симптоматичною і викриває відразу кілька досі не вирішених суспільних проблем. Яких саме — читайте у статті Лариси Масенко.
«Історія культурних зв’язків між Україною та Росією — це історія великої та ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона має наступи й відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати».
Із часу, коли Юрій Шевельов написав ці слова в статті «Москва. Маросєйка», минуло майже шість десятиліть, а війна досі триває.
Після короткотривалого відступу Росії з мовно-культурного простору України в першій половині 1990-х років почався її новітній наступ, інтенсивність якого спричинила нездатність української влади до захисту своїх позицій. Унаслідок цього сьогодні має домінування проросійськи орієнтованих керівників у місцевих і центральних органах влади. Натомість українську культуру, як і в імперські часи, зведено до стану обложеної фортеці, про що Леся Українка писала ще на початку минулого століття.
Не дивно, що об’єктом нинішнього наступу на українську культуру став і Юрій Шевельов, який з науковою об’єктивністю і непересічним талантом висвітлював у своїх працях історію української мови й культури, наголошуючи на властивому Україні європейському векторові розвитку, перерваному експансією Москви. Багато уваги приділив учений аналізові асиміляційної мовної політики більшовицького режиму на теренах України. Його студії містять також глибокі спостереження щодо ментальних і поведінкових деформацій, які відбулися за радянської доби в масовій свідомості під впливом всеосяжної агресивної пропаганди, в якій було сфальшовано саму мову, знецінене смислове наповнення слів.
«Совєтськість — тяжка хвороба, — писав Шевельов, — для багатьох, може, невигойна. (У слабкій формі я теж колись перехворів був на неї.)»
Спадщина Шевельова й є дієвим ліком від цієї хвороби. У незалежній Україні на ній уже мало б сформуватися молоде покоління гуманітаріїв. Та й не тільки гуманітаріїв.
Натомість нещодавні події в культурному житті Харкова засвідчили, що в деяких середовищах, передусім чиновницьких, бацили цієї хвороби виявили свою надзвичайну живучість.
Нагадаємо, що конфлікт громадськості Харкова з обласною та міською адміністрацією виник у зв’язку зі встановленням меморіальної дошки Юрію Шевельову. Конфлікт ще раз продемонстрував намагання нинішніх керівників Харкова й області повернутися в радянське минуле.
У «Дні» вже були повідомлення про реанімацію в соціокультурному просторі міста радянської символіки та радянських свят, як, наприклад, появу в Харкові скверу, названого на честь «Радянської України», або ж прийняте обласною радою рішення про «широке святкування» 95-ї річниці заснування неіснуючої організації — ВЛКСМ тощо.
У цю ж схему вписується й нинішня реакція місцевої влади на ініціативу кількох наукових і громадських організацій Харкова щодо відзначення 105-річчя від дня народження Юрія Шевельова. На 5 вересня було заплановано проведення ряду заходів, зокрема встановлення пам’ятної дошки на будинку «Саламандра» по вул. Сумській, 17, де мешкав Юрій Володимирович; проведення екскурсії «Харків Юрія Шевельова» та круглого столу на тему «Юрій Шевельов і сучасність».
Однак напередодні визначеного дня з’явилась інформація про те, що голова Антифашистського комітету Харківщини Нісан Ройтман висловив протест у зв’язку з вшануванням Шевельова, заявивши нібито вчений під час війни підтримував окупантів. Слідом за цим харківський губернатор Михайло Добкін на своїй сторінці в «Твіттері» назвав Юрія Володимировича зрадником, дезертиром і пособником фашистів. «Интересна» биография у этого героя, — додав Михайло Маркович. — Вот они кумиры жаданов, варченок, аваковых и прочей...»
У зв’язку з такими заявами в міськвиконкомі вирішили переглянути дозвіл на встановлення меморіальної дошки Шевельову, який громадські організації отримали ще 2011 року. Зважаючи на це, ініціаторам вшанування пам’яті великого земляка довелося відкрити меморіальну дошку в авральному режимі — 3 вересня пізно ввечері при світлі автомобільних фар. Крім того, громадські активісти організували цілодобове чергування біля будинку зі щойно встановленим пам’ятним знаком. І це не було зайвим, бо Михайло Добкін знову відгукнувся на акцію вкрай агресивно: «Мерзавцы фашистские своему фашистскому мерзавцу доску прибили. Впопыхах и в темноте, как и подобает предателю».
Зазначені інсинуації навколо імені Юрія Шевельова є не чим іншим, як повторенням давнього наклепу, сфабрикованого в надрах КДБ з метою компрометації вченого, котрий на той час здобув авторитет у славістичних колах американських і європейських університетів.
У брошурі «Проти націоналістичних фальсифікацій розвитку української мови», опублікованій 1973 року в «Науковій думці», двоє авторів-мовознавців, що сховалися за псевдонімом Марії Михайлівни Тарасюк, в суто радянській традиції шельмування ідеологічних ворогів наділили Юрія Володимировича такими характеристиками: «перекинчик», «гітлерівський прихвостень», «український буржуазний націоналіст», «людина без совісті, честі; людина, для якої батьківщина — предмет брудних спекуляцій» тощо.
Неспроможність до об’єктивної наукової дискусії змушувала мовознавців вдаватися до такого стилю дискусії: «Залишмо осторонь явно провокаційну вигадку автора фашистської газети про «русифікацію України». Радянські люди такої «проблеми» не бачать, вона створена тими, хто, продавши рідну землю, погавкує на неї з європейських та американських смітників. Що ж до суто «мовознавчих» проблем, які намагається нав’язати радянській лінгвістиці гітлерівський прихвостень, то від них за версту відгонить неуцтвом і ретроградством».
При цьому всі звинувачення Шевельова в співробітництві з гітлерівцями будувалися на кількох його публікаціях 1941 — 1942 років у «Новій Україні» — єдиній українській газеті, що виходила в Харкові під час німецької окупації.
На ці закиди вчений відповів у розлогій статті з іронічною назвою «Так нас навчали правильних проізношеній», спершу надрукованій у журналі «Сучасність», що виходив у Нью-Йорку.
Сьогодні, коли праці Шевельова вже не переховуються за сімома замками в спецхранах і чимало його творів опубліковано в Україні, кожен, кого цікавить доробок славетного філолога, може ознайомитися й із цією його полемічною статтею.
Але, оскільки у Харкові знайшлись особи, та ще й у адміністративній верхівці, які хочуть реанімувати радянську практику компрометації видатного вченого, варто надати слово й самому обвинуваченому. Ось що пише Юрій Володимирович у зазначеній вище статті про історію свого співробітництва із газетою «Нова Україна»:
«Через те, що фактичні дані Тарасюкові дуже обмежені, я дозволю собі допомогти йому в його обвинуваченнях, доповнивши їх конкретними даними. Це також може полегшити кому слід дослідну працю в архівах КГБ. (Адже «Нова Україна» не лежить на відкритих полицях міських і сільських бібліотек.) Протягом 1941 — 1942 рр. я опублікував у «Новій Україні» дев’ять статей. Одна була про становище української мови на радянській Україні. Не можна сказати, на жаль, що ця стаття втратила свою актуальність: історію про ґ і про твердість приголосних перед і доводить це, якщо доводити треба. Одна стаття була про Гребінчин альманах «Ластівка», одна про Шевченка. Далі були статті про двох письменників, що були заборонені (а один з них, коли не помиляюся, й досі заборонений) в СРСР — Олеся й Черкасенка. Далі була стаття про Потебню як українського вченого. Одна про культуру мови. І, нарешті, дві з поточного життя Харкова — єдині, де я міг би «описувати подвиги» і т. д. Але не описував. Кілька моїх статтів були 1942 року відкинені, бо німецький цензор вимагав пронімецьких матеріялів і рішуче заперечував вміщення суто українських. Після того прийшла вимога, щоб у всіх статтях уживати терміну «жидобольшевицький», а не просто «большевицький», і відтоді моя співпраця з газетою припинилася».
Оскільки топонімічна комісія Харкова на засіданні 4 вересня вирішила переглянути своє рішення про встановлення меморіальної дошки Шевельову і вивчити додаткові матеріали щодо його біографії, пропоную членам комісії прийняти до відома й цю інформацію. Крім того, опубліковану в «Новій Україні» статтю про стан української мови в УРСР вони можуть прочитати на сайті movahistory.org.ua, щоб пересвідчитись, чи був Юрій Володимирович зрадником Батьківщини. Стаття, підписана псевдонімом Шевельова Гр.Шевчук, має назву «Уярмлена мова».
Що ж до коментарів Добкіна з приводу ініціативи харківських громадських організацій, то вони заслуговують на окремий коментар. Вислови губернатора демонструють не тільки хамство й невігластво автора. Вони унаочнюють той прикрий факт, що мова ненависті, яку десятиліттями впроваджувала радянська ідеологічна пропаганда, досі лишається впливовою в деяких середовищах. За своєю стилістикою текст, який Добкін розмістив на «Твіттері», сягає навіть не ближчої брежнєвської доби, а сталінської, коли мова ненависті досягла свого апогею. Її визначають такі риси, притаманні й висловам Михайла Марковича, — оперування брутальною лайкою щодо класових ворогів, смислове знецінення слів, їхня семантична порожнеча (адже прикметник «фашистський», вжитий щодо Шевельова і тих харків’ян, які шанують спадок видатного земляка, не має жодного реального значення, єдине його призначення — підсилити інвективу «мерзотники»). До типових прийомів тоталітарної пропаганди належить також вживання прізвищ опонентів з малої літери й у формі множини, що позбавляє власні назви індивідуальності й, відповідно, принижує її носіїв.
І все ж активна протидія харківської інтелігенції спробам знищення пам’ятного знака, присвяченого Шевельову, велика кількість публікацій про ці події в пресі та на сайтах, а також численні обурені відгуки в соціальних мережах на хамство Добкіна дають надію на те, що час панування в місті прихильників колишнього антилюдського й антиукраїнського режиму невдовзі завершиться.
