Хоген, майстер Дзен, жив один в маленькому храмі в селі. Одного разу чотири мандруючих ченці попросили його дозволити їм розпалити багаття і обігрітися. Коли вони розклали багаття, Хоген почув, що вони сперечаються про об’єктивність і суб’єктивність. Він приєднався до них і сказав: «Ось великий камінь. Як ви вважаєте, перебуває він всередині або поза нашою свідомістю?» Один iз ченців відповів: «З буддійського погляду будь- яка річ є втіленням свідомості, так що, на мій погляд, камінь перебуває всередині свідомості». «Твоя голова, мабуть, дуже важка, — сказав Хоген, — якщо ти тягаєш у своїй свідомості такі камені».
...Мистецтво навчити свій розум перестати «обертатися» — ось, напевно, головна основа всього, що так захопило Захід, коли той нарешті отримав можливість ознайомитися з культурними традиціями цієї довгий час закритої для сторонніх країни. Відмінний від західного спосіб мислення, вміння бачити велике в малому, захоплюватися деталями. Японія. Бонсай, чайна церемонія, ікебана... Знаменитий дзеновський стрілець тому влучний, що розум його вільний. Але в тому, що він поцілить, той не має щонайменшого сумніву. І влучає. Варто «просто» навчитися цей самий розум «відпускати». А головний принцип, який використовують у багатьох видах мистецтв, — далеко не створення чогось нового, химерного, незвичайного. Повторити «лінії» природи, до якої у японців особливе ставлення. Наприклад, додати квітці в композиції те положення, яке вона в природних умовах зростання і займає. Нічого не треба вигадувати. Треба тільки вміти спостерігати.
«Напад» дзен-буддійського настрою стався невипадково. І не відразу — на певному етапі процесу. Неможливо створювати ікебану і в якийсь момент не опанувати розмірений «японський» ритм мислення. «Чудовий матеріал ви підібрали», — зазначила керівник школи ікебани при Японському культурному центрі, розташованому в КПІ, Тетяна Надбережна. З деякою навіть шанобливістю до них розбираючи купу ромашок, бузкових і білих дзвоників, які прикупила я по дорозі. «Матеріал», можливо, і хороший. Але деякий час, варто признатися, дивилася на те, що відбувається, як той горезвісний баран з російської приказки: всі навколо натхненно творили, а я... Насправді, як зрозуміти, що є «сином». Або це все ж «сое»? Ах, ви ще не знаєте, що таке «син», «сое» і «тай»? Це три основоположних елементи — «Земля», «Людина», «Космос». А текутай, сятай або ж суйтай — це різні положення в композиції вищеназваних компонентів: горизонтальна, похила або ж каскадна форма. Вони — незмінні складові кількох стилів школи ікебани Ікенобо. Наприклад, стилю Морібана або Нагеїре. Морібана передає красу краєвиду (при цьому складові композиції вміщено до широкої пласкої вази і відбиваються в дзеркалі води). Нагеїре — витонченість природних ліній. Відчуваєте різницю? Ось як.
Взагалі, певний формалізм, деяка ритуалізація процесів у японських мистецтвах — тема особлива. Взяти, наприклад, розроблений в XVI столітті майстрами школи Ікенобо (що існувала при монастирі Роккакудо) стиль Рікка. Тільки вслухайтесь: ця композиція втілювала могутню красу природи, в якій 9 елементiв символізували гірські вершини і пагорби, водоспади і ріки, гірські і великі селища (www.ikenobo.narod.ru).
Кожний з елементів міг бути виконаний тільки з певного матеріалу, відповідної пори року, мав певне місце в композиції. Більш того, «гірський ландшафт» було розділено немов на дві частини — сонячну (янь) і тіньову (інь). Основні елементи могли мати «помічників», які, проте, також посідали строго певне місце в композиції. Свій настрій майстри Рікка виражали, створюючи композицію в одному з трьох напрямів: син (суворий, стриманий стиль, відповідний для офіційних церемоній), ге (більш вільний), со (найбільш вільна, емоційна форма). Можливо, ця консервативність і є головною причиною того, чому, незважаючи на сторіччя, що минули, все ще міцна «хатина біля ставка» — саме так перекладається слово «ікенобо»?
Але до складання композицій у стилі Рікка мені було ще як від Софії Київської до храму Роккакудо пішки — Рікка слушно вважається, так би мовити, найвищою формою посвячення. До речі, слово «посвячення» тут зовсім не зайве: свого часу ікебаною могли займатися тільки ченці і тільки чоловіки. А поки — ромашки і дзвоники поступово набували осмисленої форми, перетворюючись на композицію, виконану в найдемократичнішому стилі. Або ж Дзіюка, стилі «вільного виразу почуттів і емоцій людини», що виник, як пишуть у підручнику з ікебани Ікенобо, під впливом сучасного мистецтва і розвитку нових технологій. Вільний — невільний, але і тут існують певні правила: гармонiї i балансу. І якби не підказки досвідченої Тетяни Вікторівни, почуття такого глибоко задоволення від завершеності роботи могло б і не прийти — незважаючи на Дзен, який перебуває в душі. Дійсно: якось відразу і не звернеш увагу на те, що «ця квітка відвернулася від глядача, а тому — стала нам не цікавою». А ось у цьому місці композиції — потрібно прибрати кілька листочків. Адже в якому б стилі не створював свою роботу майстер, варто пам’ятати про наступне: «ікебана полюбляє повітря». «Скільки часу треба присвятити тому, щоб навчитися майстерності ікебани?» — питаю. «Для освоєння елементарного курсу — 12 уроків вступних плюс ще 12 для закріплення. А взагалі — все життя», — посміхається Тетяна...
...Днями якось так само собою вийшло: прийшла на ринок по продукти, а пішла ще і з букетом — великою ромашкою, трояндами, парою-другою гілочок папороті. Приготування їжі було залишене на потім. Поралися години три: моїй, так би мовити, Дзіюке явно чогось бракувало. Завершальні елементи композиції знайшлися, коли погляд натрапив на власне підвіконня з вазонами. Ще з годину «медитувала, милуючись моїх рук справою: такий ось він, дзен. Чого і всім бажаю. Головне — не боятися експериментувати. Наприклад, міняти місцями «шу» і «є».
