До Дня захисника України у стінах актової зали Львівського національного університету імені Івана Франка активісти «Волонтерського полку» провели зустріч під назвою «Хочеш миру – готуйся до війни!», в ході якої особливі гості - ветерани Української повстанської армії та бійці АТО, які щойно повернулись із зони бойових дій, дискутували на тему еволюції свідомості українців в умовах боротьби з російським імперіалізмом.
«В умовах війни з Росією українському суспільству необхідна консолідація, - розповідає один з співзасновників ВП студент Любомир Ходань. - Частково забезпечити це може просвітницька робота. Тому ми розпочали цикл проектів, які мають на меті зміцнення національної свідомості українців, подальше формування єдиної національної ідеї та завершення пошуків історичної місії нашого народу». Учасниками зустрічі також стали студенти факультету журналістики, які ділилися своїм досвідом перебування в зоні бойових дій, та український історик, доктор історичних наук, професор Леонід Зашкільняк, який окреслив історичні аспекти проблематики.
Студенти-волонтери переконані, що війна на сході України - це часткове продовження боротьби воїнів УПА. «У нашій війні ми бачимо протистояння свідомостей та цивілізацій. А це набагато важливіше, ніж війна за землі чи ресурси, - продовжує Любомир. – Українська нація формується в умовах цієї довготривалої боротьби з російським імперіалізмом».
Після зустрічі «День» поцікавився у бійців УПА та АТО - як правильно готуватися до миру та наскільки змінилась свідомість українців в контексті подій 2013-2015 років?
«СЬОГОДНІ КОЖЕН МАЄ ДАТИ СОБІ КЛЯТВУ, ЩО БУДЕ ВЧИТИСЯ…»
Олесь ГУМЕНЮК, голова крайового братства вояків ОУН-УПА:
- Якщо хочемо миру, маємо готуватися до війни, а в наших умовах – до постійної та довготривалої війни. А для цього потрібні знання. Як моє покоління готувалось? Ми це робили на базі підпільних та напівпідпільних організацій. Тоді була молодіжна організація ОУН, в яку приймали з 9 років як хлопців, так і дівчат. Там готували не просто солдата, а особистість. В нас, особливо на Підкарпатті, почалась тоді просвіта: відкривали читальні, проводили лекції, культурні заходи, концерти, вистави, формувалися різні молодіжні організації. Саме тут виховувалась молодь, яка першою ж взяла зброю до рук і пішла на окупанта, який непрошено зайшов на нашу територію. Зараз, своєю чергою, маємо завдячувати молодим хлопцям, які на початку одразу розпочали створювати батальйони й пішли захищати країну. Батальйон ОУН, в якому спочатку був мій син й розповідав це, повністю перебрав тактику партизанської війни в УПА.
Сьогодні, на мою думку, ми маємо абсолютно придуману війну. Над її плануванням та реалізацією працювали цілі академії. На жаль, сьогодні вона ще й стала бізнесом. Хтось на сході віддає життя, а хтось там же заробляє. Остаточно вона закінчиться тоді, коли перестане існувати ця система. Я майже не бачу паралелей між моєю війною і цією. Тому що ми мали ворога й конкретно знали – ось фронт, ось лінія, йшли в зрозумілі напрямки, мали адекватні накази. Зараз ми багато не знаємо про те, як справді все там відбувається. Зате точно знаємо, що в наших хлопців обстрілюють, а вони не мають права дати відповідь.
Ці події, починаючи з 2013 року, справді змінили українську свідомість, але частково, адже це не в усіх відбулось. Частина народу, зокрема молодого покоління, усвідомила реалії й можливі загрози. По своїх синах бачу, що вони мислять інакше, ніж наше покоління – їхня свідомість набагато ширша, ніж наша – старшого покоління. Можливо, ця гібридна війна навіть допомогла в деякій мірі розворушити українську націю. Тобто є своя ціна - з одного боку, на жаль, гинуть люди, з іншого, - це підсилює дух боротьби і відроджує чи навіть народжує країну. Сьогодні кожен має дати собі клятву, що буде вчитися для того, аби бути консолідуючою силою, яка творитиме соборну українську державу. Надія на молодь, адже ми відходимо, і зупинити цей процес ніхто не зможе.
«СВІДОМІСТЬ БІЛЬШОСТІ МОЖНА ЗМІНИТИ ЛИШЕ ВЛАСНИМ ПРИКЛАДОМ»
Олекса СОКІЛ, боєць 7 роти 79 окремої аеромобільної бригади:
- Ніколи не мав гадки, що це станеться настільки криваво, але передчуття якогось конфлікту всередині завжди мав. Тому можна сказати, я завжди готувався до війни. А як готуватися до миру? Це, мабуть, стане повноцінно можливим, коли ми будемо абсолютно економічно та політично незалежними. Бо немає сенсу нападати на сильного ворога, якщо ти сам залежний.
Я мав багато друзів, які казали, мовляв, ось прийдуть до нас додому, я тоді візьму зброю і піду воювати. Але я не хотів, щоб це докотилось аж до моєї хати, тому вирішив зупинити на тому кордоні, на якому воно тоді було, пішовши в добровольці.
Коли гинули мої побратими, отримували поранення мої друзі, окроплюючи ту землю своєю кров’ю, для мене це стало більшим, ніж просто захистити свій дім. Не маю на увазі вендету. У фільмі «Чотири пера» в кінці звучить така фраза: «Під час бою ти забуваєш про все: країну, прапор… Бо ти воюєш за тих людей, що поряд з тобою праворуч і ліворуч». В той момент ти усвідомлюєш, що саме заради цих людей ти якраз намагаєшся перемогти, стараєшся не дати їм померти. А якщо хтось гине, то це місце стає для тебе святим.
Сьогодні, їдучи у Львів потягом, я зустрів чоловіка, котрий, як і багато людей похилого віку, каже, мовляв, дайте мені автомат – я застрелю того Путіна, і все закінчиться. Але треба розуміти, що на цьому усе не закінчиться. Великий відсоток росіян підтримують війну в Україні. Поряд з ними нам доведеться ще довго жити. Але колись це все одно закінчиться, як і будь-який конфлікт. Якщо брати саме бойові дії, то вони вже підходять до кінця. Можливо, ще будуть якісь невеличкі зіткнення, але активна фаза переходить усе ж в іншу стадію. Мене страхає те, що зараз багато тих людей переїдуть на територію України і просто організовуватимуть теракти. Війна в такому стані може тліти ще кілька років.
Я знаю різних людей-патріотів: які пройшли Майдан, далі були на війні, а потім розвернулися й почали займатися своїми справами, не звертаючи ні на що уваги. Було й навпаки. Але все ж таки велику частину України події цих років не торкнулися. Це зачепило тих, хто брав у цьому участь. Ці люди зміцнилися й можуть стати авангардом тої рушійної сили, яка приведе Україну до повної незалежності. Але, як не прикро, більшість українців залишились жити в тумані, в своєму маленькому світі.
Як це змінити? Це історія. Завжди була інертна більшість й групка людей, котрі в усьому були активним ядром. Думаю, свідомість цієї більшості можна частково змінити. Але лише на власному прикладі. Навряд чи держава зможе виконувати таку функцію. Тільки власний приклад, яким показуватимеш, що ти українець, маєш сильну сім’ю й абсолютний професіонал у своїй роботі. На ньому будуть виростати покоління.
