Герої одного з популярних у радянські часи кінофільму збиралися дожити до понеділка, вірячи, що тоді зможуть почати нове життя. А пияки з села Холонів мріють дожити до другої години дня: більш як місяць тому сесія сільради вирішила обмежити продаж спиртного й цигарок у місцевих магазинах часовими рамками. Тепер пляшку чи стопочку з «вогняною водою» можна придбати лише з 14-ї години, а бар працює з 15-ї. І хоча — як засвідчує знімок — місцеві «чорти» одразу «ангелами» не стали, навіть приватні точки з продажу спиртного працюють з оглядкою...
Не помітити у центрі села печальної холонівської «знаменитості» — Вітька — було просто неможливо. Взагалі-то, ми збиралися завітати в один із місцевих магазинів ближче до 14-ї, аби побачити, скільки стражденних за спиртним збере час «ікс». Але до магазину на одній з бічних вулиць треба було проїжджати мимо розкладок iз секонд-хендом, біля яких роївся гурт чоловіків. Вийшли й собі глянути, що пропонують заїжджі коробейники, які нині масово у волинських селах змінили колись процвітаючу кооперацію.
Вітьок, похитуючись, начебто вибирав джинси. Начебто, бо в його стані зробити це було немислимо. Чоловік невиразного віку: спите обличчя і дитячо-беззахисні, як це буває в алкоголіків зі стажем, очі не давали можливості визначити, скільки йому років. Та це вже не так важливо: Вітьок — один із кількох холонівських пияків, які ніколи не стануть на шлях виправлення.
— Ото як мама не може відлучити дитину від грудей, так і його матір для свого єдиного сина мусить тримати вдома горілку, бо без неї вже не витримає, — гірко згодом констатував холонівський сільський голова Олександр Мартинов.
І додав, що проїжджав мимо нетверезого гурту, міг пияка відправити додому, проте хотів, аби кореспонденти наочно побачили: до чого допивається українське село...
Спочатку Вітьок поводився благодушно. Щиро зiзнався, де смикнув стопочку. Потім почав агресивно вимагати... грошей, щоб купити собі штани. Захоплено крутив фіги у відповідь на зауваження, що напиватися негарно. Врешті тремтячі ноги не витримали й роз’їхалися по землі...
Якби такий Вітьок був один на цілий Холонів! У селі є родина, де мати паралізована, а обидва сини непросипущо п’ють. В одного уже діагностували цироз печінки. Завідуюча місцевим фельдшерсько- акушерським пунктом Олена Василівна Коноба може розказати не одну страшилку (на ніч краще й не слухати) про те, до чого доводить людей горілка.
— Ось зараз у Луцьку в тубдиспансері конає молодий чоловiк — хворий на відкриту форму туберкульозу. Йому і 25 немає. Вся сім’я п’є страшно! Мати, вітчим... Мав же свою сім’ю, народилася дитинка. Дружина покинула, пішла до батьків. Які ж він муки переносить! І через що — через горілку! Ось нині треба обстежити на туберкульоз його рідних, які з ним контактували. Скільки не благаю поїхати в лікарню — не можу впросити. На дорогу грошей нема, на горілку знаходяться. І не їх, а мене ж сварять.
— І що ж ви будете у цьому випадку робити?
— Доведеться дати свої 10 гривень, аби таки поїхали...
У багаторічній практиці Олени Василівни, котрій вдячні мешканці Холонова за її високу професійну кваліфікацію готові поставити й пам’ятник, був не один випадок порятунку пацієнтів від білої гарячки.
— У сусідки чорно пив син. То вона не раз до мене на нічліг просилася... Я сама на квартирі живу, бо свого помешкання не маю, але і її приймала. Якось ідемо з нею увечері глянути, як там у хліві корова. А син, якому вже з перепою щурі у хаті ввижаються, відсунув шафу й городником стіну рубає... І на нас з нею! Ледь ноги винесли. Вiд горілки й помер. Була зима, він упав і лежав, його на санчатах присунули до теплої хати. А така різка зміна температури на користь не пішла, та й яке там було сердечко?..
— Скільки, Арсеновичу, у нас вже смертей було через горілку? — запитує сільський голова у свого заступника Павла Дубчука. І удвох починають рахувати. Цей чорний список здається безкінечним. Горілка у Холонові зводить людей зі світу цілими сім’ями. А перед цьогорічним Різдвом у власній хаті згорів чоловік, який (показала експертиза) помер ще до пожежі через отруєння сурогатом...
Першу ж, за образним висловом Олександра Мартинова, «розливочну станцію» ми побачили у самому серці Холонова, у його центрі. Поруч пошта, Будинок культури, за кілька десятків метрів школа. А головне, що навпроти... сільська рада. Ця торгова точка, кажуть у сільраді, належить дочці попереднього сільського голови, а бар — її синові.
«Магазин «Тетяна» — табличка на стовпі добре проглядається з дороги. Це аби таки не минули?.. Приміщення для торгово-питейного закладу перероблене із хазяйської хати. У селі кажуть, що будинок, в якому нині магазин «Тетяна», має недобру славу. Свого часу ще у нестарому віці померли і перші, і другі його господарі, через те він стояв пусткою. Торговий зал невеликий, і можна лише уявити, які незручності переносили покупці, які хотіли купити хліба, дітки зі школи, котрі прибігають сюди за учнівським приладдям чи пачкою печива. А тут же, на прилавку, наливають, ігноруючи інших клієнтів, спиртне... Бізнес поставлено на широку ногу: збоку на подвір’ї симпатичні, на перший погляд, але вже запущені дерев’яні альтанки з намальованими на них героями дитячих казок і мультиків. Проте після фуршетів у такій точці діти місцевих пияків бачать швидше фільми жахів, ніж сімейні серіали.
Холонівські жіночки через склад компаній, які тут збираються, з серцем називають альтанки «собачими будами». В одній з альтанок на столі ми побачили й залишки банкету: одноразова скляночка, корок від горілчаної пляшки, у целофановому пакеті нарізаний хліб... Скрізь брудно, неприбрано. Мабуть, давно тут була санстанція. Спочатку подумали, що, незважаючи на рішення сесії, продавець все ж комусь продала пляшку. Але сільський голова, добре знаючи місцеву ментальність і всю пияцьку клієнтуру, запевнив: випивати могли увечері, бо до 14-ї у Холоневі у магазинах ні пляшки, ні чарки не купиш.
— А якщо ви зумієте придбати спиртне у точці на хаті, я готовий виставити вам ящик горілки! — пожартував. Бо якщо серйозно, то нині хатні горілчані бізнесмени таки затаїлися у підпіллі. І це лише заслуга місцевої влади: діюче українське законодавство таке, що в боротьбі із зеленим змієм однозначно мав би перемагати «змій». Чого вартий пункт, котрий оберігає «приватну територію» такої точки від візиту дільничного міліціонера. Правда, охоронець правопорядку може зайти в дім, але лише у присутності представника влади. Та на це зважуються, не збираючись «псувати стосунки», далеко не всі сільські голови. Олександр Мартинов зважується.
— Щоб покарати людину, котра продає спиртне вдома, треба зробити... контрольну закупку і зловити на гарячому не один раз, а аж тричі. А якщо продавець «спечеться» один раз, то хіба він чекатиме другого? Продають через сусідів, знайомих... Врешті, тепер у нас на винос горілки не дають! Стоїть чарчина, бутерброд — плати і споживай. Ми, правда, пристосувалися: ловимо тих, котрі, остограмившися, виходять з хати. Такий ділок може і нині привезти у село спирт, розвести його й продавати. Але це триватиме день чи два, все одно ми знатимемо й уживемо заходів, — каже сільський голова. І на питання, чи не боїться він прокльонів на свою голову, щиро дивується: — Хай бояться прокльонів ті, котрі на чужому горі гроші заробляють!
У Холонові п’ють не більше, але й не менше, ніж у будь-якому українському селі чи місті. Власне, й сухого закону в нашій державі нема. То чому його хотіли б упровадити у цьому окремо взятому волинському селі? Більше того: розважливі холонівці мріють навіть не про горбачовські часи, коли спиртне продавали з 14-ї, а ностальгують за епохою Андропова, «бо був порядок». Рішення про обмеження продажу спиртного і цигарок, про заборону продажу цих товарів особам, які не досягли певного віку, яке прийняла сесія місцевої ради, дехто називає «холонівською диктатурою». Оголосивши війну зеленому змію, влада і справді багато в чому мусить спиратися не стільки на недосконалі закони, скільки на свій авторитет. Тому й не боїться Мартинов, що ображені пияки чи спиртові бізнесмени спалять йому хату...
— Рішення на сесії прийняли, бо вже всім терпець урвався. Знаєте, я ніколи не думав, що робота сільського голови така важка морально! Сюди ж люди несуть усі свої сльози, горе й образи. І коли жінка приречено каже, що у неї через пиятику когось із рідних вихід один: взяти шнурок на шию... Це тяжко слухати, але треба щось робити.
У Холонові Олександр Акакійович уже майже 30 років. Родом він з невеликого містечка Хобі, що неподалік портового міста Поті. А Горохів і Поті свого часу були містами-побратимами. На Горохівщину приїхав, маючи 22 роки, до друзів, які прокладали тут дороги.
— Уже тримав у руках направлення на вступ до одного з київських інститутів. Але у Холонові знайшов кохану, одружився і тут живу. На батьківщині, де живуть мама і брат, не був 10 років, а дружина й дочки торік їздили...
Маючи грузинське коріння, холонівський сільський голова мимоволі порівнює ментальність представників двох народів. На його малій батьківщині п’ють вино за обідом, п’ють замість води у спеку, але ніколи не було витверезників. І якщо мешканець Грузії зустріне когось напідпитку, запитає, де живе, й заведе додому. Ми ж, виходить, живемо за принципом: «Як більше споїти сусіда»?
Одним із холонівських підприємців, у магазині якого спиртне продають на розлив, є колишній колгоспний інженер, нині ще й заступник голови виконкому Павло Дубчук. На питання, чи не можна було б заробляти на чомусь іншому, спочатку сердито кинув:
— На чому? Відкрити публічний дім?..
Адже легальні торгові точки контролювати набагато легше, ніж такі ж по хатах.
— Є категорія людей, котрі, коли вип’ють, то вже не зупиняються: душа йому болить! І роботи йому — ніякої, і жінки не треба. Не вип’є у мене — поїде навіть у Горохів. Тому як власник магазину я мав би бути проти обмежень категорично. Але як член громади — обома руками «за».
Уже два роки, відколи у Холонові сільським головою обрали Олександра Мартинова, найбільшу ялинку села — біля Будинку культури — прикрашають за кошти місцевих підприємців. Вона сяє вогнями цілу ніч, і подивитися на красу приїжджають навіть із сусідніх сіл.
За короткий час, що Мартинов на посаді, він виконав майже все, що обіцяв людям у передвиборній програмі. Відремонтували аварійний (хоча і ще є роботи) дитячий садок. Реставрували й Будинок культури. Аби заманити сюди молодь, дати альтернативу п’яному дозвіллю, відкрили коктейль-бар. У ньому не дозволено продавати навіть пиво. Зробили опалення, танцювальний майданчик, поставили тенісний і більярдний столи, закупили світломузику і масу інших прибамбасів, які мають довести заклад культури за рівнем до міського. Сільський голова за свої гроші (він колишній підприємець) придбав обладнання для озвучення. Усе робиться, аби відволікти молодь від спиртного. І хоча таких великих і страшних п’яних бійок, які траплялися тут ще два роки тому, вже нема, та дехто іде на танці лише після візиту в бар...
