— Пане, товаришу, подайте, Христа ради, на «пропітаніє»!
— Кому?
— Нам.
— А...е... скільки вам потрібно?
— Скільки потрібно? Адже нас — четверо лобуряк, та ще й дівчатка на додаток, а в кабаку — ой, як усе дорого! Тому давайте все, що є!
— Але...
— Христа ради! Ми дуже голодні. До речі, особисто у мене вже дві судимості!
— Чорт з вами, ось усе, що є.
— Малувато!
— На заводі третій місяць зарплату не дають.
— А у Гришки вже три судимості. Тюряга для нього — друга домівка!
— А якщо я заявлю в міліцію?
— Вибачте, але це просто по-дурному. Що ви там розкажете? Як нещасні, знедолені люди попросили у вас милостиню і ви за покликом свого доброго, чуйного серця кинули нам якісь копійки? Адже те, що ви нам... пожертвували й грошима назвати не можна. А в мене тромбофлебіт — остання стадія, а Григорій на квиток збирає — у нього дружина в Сиктивкарі з хвилини на хвилину народить...
— Годинник віддати?
— Як не соромно?! Повторюю, ми не грабіжники, ми просимо вас як людину. Волаємо до вашого милосердя, гуманності! Хоча, коли ви так наполягаєте, візьмемо й годинник... Красно дякуємо, да не оскудіє рука того, хто дає!
№178 18.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
