З дитинства мене вчили любити всіх нещасних і упосліджених мешканців колоніальних країн — африканців, індусів, китайців, в’єтнамців, індіанців й усіх інших кольорових героїв, яких експлуатують американські та європейські капіталісти, а ті чорні й кольорові люди мріють про комунізм і співають Катюшу, плачуть і так далі від щастя, дивлячись на портрет Леніна.
Я піднесено співчував їм, любив їх, не тільки листувався з індіанцями, дружив із китайськими й в’єтнамськими студентами, але й пішов учитися на індологію, заглиблюючись у давню індійську культуру й філософію. Учив я історію Китаю та В’єтнаму, їхні культури, а також багато всякого іншого східного...
Щоправда, коли до нас у Київ понаїхало студентів з Африки та інших країн, які почали нахабно поводитися, провокуючи різного роду конфлікти у ВНЗ і ресторанах, загальносовєтська любов до колоніальних народів у наших людей різко пригасла. Усі почали спершу дивитися на особистість, а тоді вже з’ясовувати, звідки вона. Усіх підряд арабів, китайців чи африканців любили вже тільки проститутки — бо ті їм платили краще...
Минуло багато років, я чимало часу провів в Англії, а потім у Франції. Моє ставлення до приїжджого в Європу кольорового люду досить різко помінялося. Азійські іммігранти в європейських країнах чимдалі більше нагадували мені тарганів чи щурів, які, залізши в житло, плодяться швидко й у такій кількості, що одного разу треба приймати певні невідкладні міри, щоби не довелося самому тікати з хати. Щоб мене правильно зрозуміли, поясню. Минуло чимало часу, поки я сам збагнув це, але нагадаю одну історію, що сталася в Іспанії, куди я потрапив уже після своїх мандрів Латинською Америкою.
Я подружився в Іспанії з одним старшим чоловіком, власником невеличкого бару. Коли я сказав йому про своє захоплення Латинською Америкою, він поставився до мого захоплення, щонайменш, скептично — мовляв, що там може бути хорошого. «Яка порядна нормальна людина поїде за океан щось там шукати, якщо немає лиха чи війни, а її не переслідують, — сказав мені друг. — Удома треба працювати й шукати заробітків».
Я був тоді не тільки дуже здивований, але й шокований його словами. Але не раз їх згадував і з часом зрозумів, про що йшлося. Там, на місці, наприклад, в Індонезії, де я працював, чи в інших країнах Азії й Африки, чи, врешті, й Кавказу, де я бував колись часто, адже, справді, заглиблення в іншу культуру цікаве й корисне, вже незважаючи на екзотику.
Але я досить довго мешкав у Парижі, пам’ятаю паризькі передмістя й поведінку кольорового населення там, а також власні почуття, коли раптом серед них почуваєшся в небезпеці. Вибухи національних суперечностей у Парижі та в інших містах Франції й Бельгії, а потім масові заворушення мусульман, спровоковані карикатурами на пророка, сьогодні змусили вже всю Європу замислитись над тим, що ж робити далі з цими іммігрантами, які вже мають громадянство й вимагають своїх прав? Їм байдуже, що вони не французького чи англійського походження — культура цієї країни та її традиції їх узагалі не обходять. Виникають такі собі держави в державі...
Кілька тижнів тому в газеті «Громадський захисник» вийшла стаття голови Деснянської районної ради Віктора Лаги «Хто господар у нашій хаті?» Ідеться в ній, головним чином, про Троєщинський ринок, де хазяйнують переважно іноземці, частина з яких уже має українське громадянство, а інші — види на проживання. В. Лага говорить на ці теми поки що обережно й делікатно. Зрозуміла річ: він — керівник району.
А мені сьогодні не просто цікаво, а насправді тривожно, коли я заходжу на ринок у будь-якому місті України й на мою українську мову китаянка мені говорить крізь зуби: «Нє панімаю!» І відвертається — говорити далі не хоче. І тут мене шляк трафляє! Бо це не одинокий випадок, іммігранти, які керують нашими базарами, вже починають дивитися на місцевих, як на нижчих за себе, бо вони бідніші. І вони їх наймають на роботу! Справді, хто в нашому українському домі господар? Ми чи вже вони? На ринках, особливо на речових, напевне, вже вони! Інше питання — чому цих іммігрантів ніде нема на будівництві, на заводах, на будь-якому виробництві?
Українське законодавство нікуди не годиться — там стільки способів улізти в країну, що можна будь-якого бен Ладена заховати, а ніхто й не здогадається. Через Росію сюди різними способами переправляють китайців, а ще, просто як колишні совки, йдуть кавказці. І саме вони, колишні совкові громадяни, часто диктують свою волю й свої порядки на ринках. У мене є свідчення конкретних людей, коли під час ринкового скандалу в Харкові кавказці кричали: «Ви — не нація, ви — худоба, ви — ніхто! Та ми на вас плювати хотіли!» Що п’яні вибовтують, те думають тверезі.
Хто з емігрантів вивчив на сьогодні державну українську мову? Як вони робили свій вибір на голосуванні? На що спиралися? Адже тій китаянці, що нагрубила мені на ринку, не важливо, яка в Україні культура, яка державна мова (зрозуміла річ, вона буде принагідно підтримувати російську), принципи демократії й ставлення до Європи чи до Росії! Яка в них ідеологія?
І постає питання — навіщо нам цей баласт у країні? Що, мало інших проблем? Ще бракує створити китайський квартал — а це вже мафіозні структури, які користуються мовою, яку ніхто не знає, й творять свій анклав і свою інфраструктуру. Китаєць у метро чи автобусі говорить по мобільному телефону так голосно, як може, бо знає — плювати на всіх, — що його ніхто не розуміє. Так само й у ресторані чи в інших присутніх місцях. Уявимо собі найгірший сценарій — скоро вони захоплять головні мережi ресторанів. І тут як тут: найбільші притони наркоторгівлі й криміналітету. А ще далі — з’являться в них свої мафіозні угруповання, почнуть зводити рахунки й між іноземцями, і з нашими бандитами. Те, що ми бачимо в американському чи французькому кіно про китайські й інші мафіозні угрупування в США й Європі, — це правда. Сумна правда, яка стукає й до наших дверей.
Я пам’ятаю погроми китайських кварталів в Індонезії, де місцеві люди, озвірівши від утисків і сваволі китайських прибульців, просто громили їхні квартали, багатші й заможніші. Занепокоєння великою кількістю іммігрантів із Китаю, В’єтнаму й Кореї виникає вже навіть і в Канаді, яка взагалі гостинно розкриває свої двері для іммігрантів із грішми. У Канаду свого часу багато емігрувало з Гонконгу, коли він мав перейти до Китаю. Але в канадців умова була така — маєте 30 тисяч доларів і більше — жодних питань. Хто грошей не має — сидіть удома! Я вітаю таку політику! От над цим слід подумати. Але, до речі, у Канаді вони теж осідають у тепліших і зручніших районах і, знову ж таки, — ресторани, торгівля, але не праця в промисловості й на будівництві. І саме це й тут викликає занепокоєння.
Не хотілося б, аби незабаром з’явилися й у нас проблеми Парижа й Лондона, де прибульці з Азії вже становлять серйозну загрозу для суспільного спокою. Нещодавно це бачив увесь світ. У нас для них прості правила: мають право одноразово перебувати в країні 90 діб. Ці китайці чи кавказці проживають тут три місяці, виїжджають за кордон, дістають печатку, що виїхали, й одразу в’їжджають назад. Або ще простіше — їдуть за товаром, а тоді повертаються й — на ринок. Бо з іноземним паспортом у багатьох країнах легше ніж із нашим.
Я цілком щиро й позитивно ставлюсь до людей будь-якого походження й нікому не забороняв би набувати українське громадянство — за умови наступної асиміляції, розчинення в українському середовищі, а не відтворення конкретних національних угруповань зі своєю культурою й звичаями, які, займаючись лише торгівлею, ресторанами й казино, будуть паразитувати на українському суспільстві. У деяких країнах є така умова, яку я перше за все зараз поставив би її для тих, хто прагне отримати громадянство, — знання державної мови. Якщо вивчив українську мову, тоді видно, що ти хочеш жити в цій країні. Інакше ця людина не бажає бути насправді громадянином України. Хотів би я бачити, якби хтось просив громадянства Франції, не говорячи французькою, чи громадянства Англії, не знаючи англійської мови.
