Буквально щодня, усно і письмово, хором і соло, речники нинішньої влади закликають нас, тобто пишучу братію, не дискредитувати Україну, зупинити потік критики, взяти добровільну обітницю мовчанки про окремі недоліки, які ще де-не-де побутують, але найближчим часом будуть виправлені в межах стабілізації назавжди та покращення вже сьогодні. Можливо, хтось би з адресатів цих закликів і радий був дослухатися до голосів з політичних висот, але ж хто краще за саму владу здатний її дискредитувати? Хто більше за високопоставлених осіб виставляє Україну на посміховисько у Європі? Кому належать рекорди публічної недорікуватості та абсурдизму, коли з виступів високопосадовців запам’ятовуються тільки їхні ляпсуси й обмовки? А про розбіжність урядових декларацій і станом справ пересічних українців узагалі краще не згадувати — ані проти ночі, ані серед білого дня...
Один із найостанніших прикладів такої владної самодискредитації (а заодно — й дискредитації країни) — офіційна «бомага», яку зараз жваво обговорює Інтернет-спільнота. І зміст її, і форма — це справжній свого роду шедевр. Бо, виявляється, і для Міністерства юстиції, і для Державної реєстраційної служби досить скарг семи громадян, щоби притягнути до відповіді цілу низку вітчизняних і міжнародних правозахисних організацій. А стиль письма — це щось неймовірне. Вчитайтеся-но: «У листах, зокрема вказується на протест проти діяльності Організацій, що сплановано та систематично підривають інститут сім’ї в Україні, пропагують антиукраїнські антиморальні та антиконституційні ідеї. Також у зверненні наголошується, що Організації пропагують збочені способи життя, тендер (!!! — С.Г.), гомосексуалізм, налаштовують дітей проти батьків та вчителів та руйнують віковічні моральні та традиційні цінності». Це якою мовою — «вказується на протест»? І невже ж у владних структурах невідома різниця між тендером і ѓендером? І яким чином можна «пропагувати ѓендер», коли насправді це — об’єктивна й незалежна від чиїхось поглядів психосоціальна й соціокультурна реальність, характеристика соціальних і культурних аспектів людської статі? Ба більше: поняття «ѓендер» міститься як у документах ООН, так і в міжнародних угодах, підписаних Україною, отож його «пропаганда» аж ніяк не може бути антиконституційною та антиукраїнською. Ну, а щодо «віковічних моральних та традиційних цінностей», то чи не доцільніше виставити рахунок за їхню руйнацію такій цікавій організації, як Комуністична партія України?
Я вже мовчу про те, що практика тиску на правозахисників (а що інше може означати вимога «надати Державній реєстраційній службі України пояснення з порушених у скаргах питаннях»?), спираючись на «листи трудящих», в яких містилися безглузді звинувачення, передусім в аморальності і розпусті, веде свій родовід із радянських часів...
Реакція міжнародних правозахисних організацій і всього громадського сектора на цю «бомагу» цілком прогнозована (а резонанс її вже вийшов за межі України). Так само прогнозоване і чергове (чи позачергове?) пониження рейтингу влади і приниження Української держави у Європі, тим більше, що громадський сектор куди менш ввічливий, ніж політики та урядовці, отож не буде добирати виразів і відкидати радикальні акції протесту проти ідіотизму наших (чи все ж «наших»?) урядовців. Безглузді ж й образливі звинувачення на адресу правозахисних організацій, ретрансльовані й фактично підтримані Мін’юстом та Держреєстрацією, слугуватимуть зайвим доказом принципової неєвропейськості не тільки владних структур України, а й, на жаль, усього (чи, принаймні, значної частини) українського суспільства. А тому не варто, як це роблять деякі учасники правозахисної спільноти, ставитися до витвору Держреєстрації як до нікчемного результату діяльності не дуже грамотного чиновника. Йдеться не про «окремі недоліки окремих персонажів», а про діяльність двох важливих структур виконавчої влади. І стилістика цієї діяльності засвідчує не тільки їхню крайню дурість і здатність вкотре вже погіршити імідж України за кордоном, а і про внутрішню готовність до тиску та, цілком можливо, «точкових репресій» проти правозахисників за звинуваченнями у пропаганді «антиморальних та антиконституційних ідей» і руйнації «віковічних моральних та традиційних цінностей». І нехай навіть усе обмежиться періодичними вимогами «надати пояснення з порушених у скаргах питаннях» — скільки часу і зусиль забиратиме безглузда писанина, де доводитиметься, що двічі по два дорівнює чотири, а чорне не є білим? Хіба це не ефективний спосіб якщо не паралізувати, то загальмувати діяльність правозахисних організацій, особливо тих, які безпосередньо займаються такими актуальними для сьогоднішньої України питаннями, як досягнення ѓендерної рівності і захист прав дітей?
Звичайно, владні структури мусять реагувати на звернення громадян. Проте невже не існує ніяких експертних структур, котрі мусять відсіювати очевидні нісенітниці на кшталт: «Правозахисники копають тунель від Києва до Делі, щоби напустити в Україну стада слонів та тигрів, які потопчуть і з’їдять нас усіх»? Чи, може, ті експерти настільки «кваліфіковані», що нічого не знають?
Утім, подивимося на те, як відреагують самі владні структури на свою ж дурість. Якщо зроблять вигляд, наче нічого не сталося чи почнуть захищати своїх високопоставлених чиновників, — то ситуація з ними безнадійна і слід чекати нових «перлів», які опустять урешті-решт імідж України, як то кажуть, нижче за плінтус...
