Щоб зробити рагу із зайця, необхідно, як мінімум, мати...
зайця. Щоб мати національну державу, потрібно мати націю. Свого часу К.
Маркс чітко зробив висновок, що націю формує буржуазія. А слово «буржуй»
у своєму первісному значенні — просто городянин. Мені можуть закинути,
що у нас, мовляв, міського населення зараз більше, ніж сільського. І говорити
це будуть городяни першого покоління. Чи можна їх вважати городянами? Не
впевнений. По-перше, селянин (український), який потрапив у місто, дуже
швидко владнавши свої особисті справи (робота, квартира), зливався з масою
і все менше і менше згадував про своє «сільське» походження, забував свою
материнську мову. Це вони, так зване «русскоязычное» населення... з Западинець
чи з Перегінки. Їм, власне, немає діла, хто при владі. Не хочу огульно
говорити про всіх. Це було б несправедливо. Але більшість притримується
таких поглядів.
У нас, на мою думку, немає ні буржуазії, ні націоналістів.
Ми за дев’ять років не пішли далі культурно-мовних проблем. Незалежність
нереальна без реального успіху, реальних досягнень. Некомпетентність управління
і корпоративний егоїзм не лише не дозволили вирішити залишені нам у спадок
«комуністичні» проблеми, але й породили нові, ще більш складні: проблеми
державності, проблеми самостійності, проблеми економіки. Порозмірковуємо
над деякими причинами падіння останньої.
У процесі економічної трансформації в країні були створені
основні атрибути ринкової економіки: ринки капіталу, ринки робочої сили,
товарів, послуг тощо. Але ці інституції такі далекі від собі подібних у
країнах з дійсно ринковою економікою. Пориньмо спогадами у 1992 рік. Україна
відкрила свої кордони, зробивши, практично, вільним ввіз в країну товарів
і продуктів харчування іноземного виробництва, і у той же час встановила
жорсткий контроль над вивозом товарів власного виробництва. Наша неконкурентоспроможна
«соціалістична» економіка зiштовхнулась з ринковою і... програла «битву»
з усіх поглядів. Це, на мою думку, одна з двох головних причин тих наслідків,
що отримала Україна: нашу країну блискавично заполонили товари з-за кордону;
зупинились фабрики і заводи; високий інтелектуальний потенціал і золоті
руки перестали бути потрібними державі; наші споживачі відмовили нашим
товаровиробникам, бо спрацював комплекс другосортності, меншовартості.
Мовляв, ми ні на що не здатні.
Але це ж далеко не так. Ні вчора, ні сьогодні. На полицях
магазинів, на ринках велика кількість (до 80%) високоякісних товарів, виготовлених
на наших «легальних», «напівлегальних», «підпільних» фабриках, але... з
польськими, угорськими, китайськими та іншими закордонними етикетками.
Вийти з тіні не дозволяє державна фіскальна податкова політика, яка діє
за принципом: «... завтра хоч потоп!»
Друга причина нашого падіння — пограбування. У ті часи,
коли розпадався «великий и нерушимый», 400 млрд. радянських рублів були
конвертовані в тверду валюту (1 рубль=0,69 дол. США) і вивезені за кордони
вмираючої імперії. Двадцять відсотків цієї суми були нашими, українськими.
Чи можна було стати на перешкоді цьому пограбуванню? Ейфорія незалежності,
підняття синьо-жовтого прапора, запровадження української мови, зняття
з постаментів пам’ятників великим і не дуже вождям, заміна назв вулиць
та майданів — усе це було потрібно, але не конче. Могло і деякий час зачекати.
Головне — забули чи просто не знали, що сила держави в сильній економіці.
Не знаю, як у вас дома, а в мене, у моїх друзів все те,
що в 70-80 роках виробляла наша промисловість. Стінка — хмельницька, шафа
— летичівська, кухонний комбайн та кавоварка від «Електронмашу», посуд
з Полонного, сантехніка фаянсова з Славути, телевізори — великий зі Львова,
маленький — «катіонівський»...
Ми виробляли все, що потрібно було для дому, для саду-
городу, для життя. До того ж, ракети, літаки, кораблі, танки, верстати,
прилади, цемент, добрива, фарби та багато іншого. Кошти, отримані від продажу
цих товарів, йшли на виплату зарплат, пенсій, соціальні потреби тощо. Правда,
через безсилу планово-адміністративну економіку ці кошти використовувалися
дуже неефективно, тому ми й програли в економічному плані європейсько-азіатським
країнам. З часом дефіцит товарів змінився дефіцитом грошей. На одній з
прес- конференцій заступник голови облдержадміністрації навів приголомшуючу
цифру: 1 млн. доларів щоденно вивозиться за кордон з нашої області. Наші
гроші зараз працюють не на українську економіку, українську науку, освіту,
культуру, медицину. Працюють не на наших громадян, не на нашу державу.
Десятки мільярдів вивезених з України доларів працюють на інші країни,
а ми стоїмо навколішки перед міжнародними фінансовими організаціями, випрошуючи
кредити, які повинні повертати з відсотками і реформувати нашу економіку
за їх «височайшими» вказівками.
Протягом дев’яти років ми «не помічали» злочинного і тотального
перекачування мільярдів за кордон, підігравали в конкурентній боротьбі
і закордонним гравцям, і смітниковому імпорту. За наше злиденне життя ми
повинні «дякувати» батькам монетаризму. Це вони загубили українського товаровиробника.
Та найбільше постраждала наша незалежність від політики
боргової ями, внаслідок чого держава поступово перетворюється на боржника-банкрута.
Ми радіємо, як малі діти, коли нам підкинуть якихось 100—200 млн. на рік.
Невідомо ще, чиї то гроші? Та й що це за суми в порівнянні з десятками
мільярдів?
Чи можна було вирішити цю проблему? Безумовно. Одразу після
проголошення Незалежності необхідно було захистити внутрішній ринок від
зовнішньої експансії чужоземних товарів і на якийсь час заборонити імпорт
тих товарів, які ми здатні самі виробляти. Наша найстрашніша помилка: ми
зруйнували все, що можна було зруйнувати. З лібералізацією зовнішньої торгівлі
потрібно було зачекати, не потрібно було відкривати кордони, а впроваджувати
ринкову, а не сурогатну економіку, яку визначає приватна власність, свобода
підприємництва від диктату держави і конкуренція. Тимчасовий захист внутрішнього
ринку, прийняття розумного податкового законодавства, створення принадного
для вітчизняного та іноземного інвестора середовища зробило б неможливим
вивіз капіталів з України, а навпаки, заохочувало б ввіз цих капіталів.
Немає сумнівів у тому, що якби це було свого часу зроблено, то ми мали
б сьогодні і високоякісні товари, і гроші, і можливість на них купувати
наші товари, і робочі місця, і... поступово відкривали б кордони для імпорту.
Чого-чого, а світлих голів і золотих рук у нас більш ніж достатньо.
Чому ж ми взяли нав’язану нам монетаристську економічну
модель? Усе просто — вона автоматично гарантувала масштабний і «тихий»
перерозподіл багатства країни на користь «нової» еліти. Цей перерозподіл
доходу на користь небагатьох вибраних знищив економіку. Доход рядового
українця зменшився у п’ять разів, що привело до заблокування споживчого
та інвестиційного попиту.
Так, ми змогли зупинити гіперінфляційні процеси і більш-менш
досягти макроекономічної стабільності навесні 1996 року. Якби ми тоді ж
звернули увагу на розвиток мікроекономічних процесів, то результати були
б набагато кращими. Нам багато говорять про зростання виробництва. Будьмо
чесними, жодного року незалежності не спостерігалося економічне зростання,
а масштаби й тривалість економічного падіння є безпрецедентними серед країн
з перехідною економікою. Я не песиміст, але з острахом дивлюсь у наше майбутнє.
