Якби студія потрапила до рук людини тямущої, меткої,
котра вміє робити гроші, то, можливо, кіно в Україні не померло б?
«Дивно, — подумала я, — адже на студії — піротехнічний
цех, у ньому — зброя...». Я йшла внутрішнім переходом від цеху знімальної
техніки до адміністративного корпусу. Шлях мені перегородила величезна
калюжа: капало, точніше, лило зі стелі, на вулиці йшов дощ. У кутку валявся
догори лапами мертвий жирний щур (я побачу такого в коридорах студії ще
не раз). На нього ніхто з ідучих просто не звертав увагу; за кілька кроків
від щура палив, пускаючи дим з-під довгого носа, головний довгоносик: мабуть,
оголосили невеличку перерву в зйомках. У буфеті у клубах диму сидів переважно
народ із «ТЕТу»: студійні не мають ні роботи, ні грошей.
Я йшла на зустріч із художником-постановником фільму «Чорна
Рада», єдиної державної картини, яку знімають на студії. Вона розповідає
про боротьбу трьох українських гетьманів за булаву в далекому XVII столітті.
Інна Валентинівна Биченкова — член трьох творчих спілок, поставила понад
сто спектаклів, працювала доцентом і викладачем у Художньому інституті,
брала участь у створенні кількох десятків кінофільмів. Крім того, вона
просто чудовий живописець, графік.
«Вона дивиться навколо себе уважно, довго й бачить інше
життя, яке багато хто з нас уже не помічає, — писала я про одну з її праць.
— Це те, що належить до категорії вічного: вечірній пейзаж, самотня біла
альтанка, дорога, яка йде вдалеч. Вона бачить те, що заспокоює нерви й
очищає серце, те, до чого ми все одно повертаємося, приходимо, приповзаємо
(інколи занадто пізно)...»
Я знайшла Інну у створеній нею реальності XVII століття:
вона сиділа в селянській хаті на лаві та плела вінок. Пахло літом, травами,
різноквіттям, деревом, свічками. У красному кутку під іконою з рушниками
горіла лампада, біля печі стояли рогачі, чавунчики. Було на диво тихо,
тепло й хороше, лише плавно дзижчала муха... І важко було повірити, що
за кілька місяців цю, здавалося, зрублену на століття хату, знесуть, і
залишаться лише реквізит і дошки з колодами...
– Інно, ну як ви живете?
– Як живемо? Кепсько живемо.
– Чому?
– Бо всі виробничі потужності, цехи, відділи, які раніше
займалися зйомками, практично розігнали. Приміром, немає архітектурно-конструкторського
бюро.
– А навіщо воно вам потрібне?
– Хтось же мусить для робітників, котрі будують декорацію,
креслення робити за моїми ескізами. Я ж даю загальні параметри, загальне
габаритне креслення, а вже архітектори дивляться, як вписати одну деталь
в іншу.
– А хто ж тепер це робить?
– Я. Наскільки можу й наскільки вмію, позаяк художники-постановники
ніколи цим не займалися, це не входить у мої обов'язки: я повинна придумати
декорації, обжити їх, створити атмосферу...
– І це за зарплату?..
– 140 гривень. Проте це ще не все. Відділу постачання,
який діставав за заявками для зйомок буквально все, також більше немає.
Залишився один працівник, але в нього інша парафія: він постачає адміністрацію
студії канцелярськими товарами, зовсім не тим, що потрібно для зйомок.
І знову виходить проблема нерозв'язна. Цех декораційно-технічних споруд,
який будує декорації, не має гвіздків, дощок, мотузок, клею, борошна, крафту,
мішковини — нічого. У знімальній групі не передбачено таких фахівців. І
потім цей досвід набувають роками. Адже людина, крім усього іншого, мусить
розуміти специфіку кіно, який вигляд це матиме на екрані.
– Однак у вас стоїть чудова декорація, отже хтось усе це
придбав?
– Але якою ціною: зі слізьми, зі скандалами, і, переважно,
нашими зусиллями. Страшно навіть не те, що групі доводиться займатися не
своєю справою, страшно, що розігнали фахівців, справжніх професіоналів.
От у мене зараз проблема з реквізиторами, з асистентом режисера з питань
реквізиту, з декораторами. Були люди, котрі протягом життя набиралися досвіду
роботи в кіно: адже цим спеціальностям не можна просто навчити. Студія
втратила свій «золотий запас» — людський. Хороший реквізитор знає, де на
складі можна знайти необхідний реквізит, як його зберігати, перевозити,
що потрібно сьогодні для зйомки: повертаєшся попросити, а він його вже
в руках тримає. Проте люди не можуть роками чекати роботи, без грошей,
коли знімають практично одну картину на рік... Активніші, пометикованіші
пiшли. Залишилися ті, котрі... До речі, безліч речей я принесла з дому,
з того, що збирала все життя. Адже раніше на складах студії був вибір,
а тепер практично нічого немає.
– А куди поділося?
– Частину вкрали. Частину дали напрокат іншим студіям,
а ті не повернули. Те саме з костюмами. Ні в кого душа не болить. Закрили
і звільнили майже весь монтажний цех, увесь бутафорський цех, де робили
величезну кількість речей: і листя, і павутиння, і зброю, і маски, і скульптуру
з пап'є-маше — та все, що завгодно. І якщо колись спробувати відкрити його
знову, де взяти фахівців? Зате біля воріт студії побудували «Кінокав'ярню»,
яку чомусь декорують тканиною, портьєрами, стародавньою бронзою, меблями
зі складів реквізиту, а либонь усе це може знадобитися для фільму.
Є безліч різних проблем, які можуть здаватися смішними
сторонній людині, а для мене — це трагедія, позаяк вони не дають мені робити
свою справу. Приміром, нам заборонили будь-що купувати за готівку. Такий
наказ казначейства, яке про специфіку кіновиробництва не має ані найменшого
уявлення. А мені лише кустар може виготовити для об'єкта «заможна хата»
нові барила, діжки, відра, горщики, адже їх великим планом знімають у кадрі.
Як із кустарем у селі можна розрахуватися безготівково? У нас хороша плівка
«Кодак», коли щось не відповідає добі, на ній відразу все видно. Або вихідний
реквізит — це той, що його з'їдають чи знищують актори в кадрі. Є продукти,
які для історичної картини можна купити лише на базарі чи в селі. Скажімо,
сьогодні ми недозняли сцену: продукти, які були на столі, завтра вже не
можна їсти. Мені завтра потрібно цілком відновити все, що було на столі
сьогодні. За готівку можна було б поїхати й усе швидко придбати, адже за
це адміністратор однаково раніше звітував, нічого не було безконтрольно.
А з безготівковим розрахунком слід іти в магазин і, коли там щось знайдеться,
вибрати, вони виставлять рахунок, студія оплатить, і тільки тоді можна
все це отримати. А кіношники знають: під час зйомок усе потрібно «сьогодні
на вчора», тобто терміново.
– І з яким же настроєм ви працюєте, знаючи, що десь ваша
праця оплачувалася б тисячами доларів?
– Можливо, це прозвучить і недоречно, і патетично, але
я люблю цю роботу. Я дістаю від неї насолоду. Є, звісно, якесь гірке почуття,
я відчуваю цілковиту свою непотрібність. Пригнічує усвідомлення того, що
студія — на грані краху. Що завтра? Адже це повний маразм, коли держава
проголосила себе незалежною та самостійною, що є сили «пнеться» в європейське
співтовариство і не хоче утримувати свою Національну кіностудію. Нехай
вона не випускає 15-20 картин за рік, як раніше. Нехай хоч кілька, але
регулярно, в нормальних людських умовах. Аби на картину не доводилося,
в повному розумінні слова, життя класти. І, мабуть, усі працівники були
б щасливі, якби цю студію купили з бебехами, якби з'явився господар, котрий
уболіває за своє, позаяк держава не спроможна її утримувати. Якби студія
потрапила до рук людини тямущої, меткої, котра вміє робити гроші, то, можливо,
кіно в Україні не померло б? Та її свого часу гордо оголосили Національною
— отже не можна приватизувати, не можна акціонувати. Можливо, колись хтось
знову схоче і зможе створити технічну базу, але ж фахівці йдуть у нікуди
— ці втрати непоправні.
...Ми йшли територією студії. То тут, то там мигтіли покажчики:
«Фірма «Піонер», «Авіок», «Апперон», «Митне декларування», «Канцтовари»,
«Агентство «Кепіталл візжен»... Студія живе своїм буденним, але зовсім
не кіношним життям. Цехи, які вижили, виконують «ліві» замовлення: кравецький
шиє комусь костюми, столярний робить на сторону вікна, двері, паркет, меблі,
організації-замовники привозять їм свій ліс, заїжджають на територію величезними
фургонами. Знімальні павільйони закрито й перетворено на склади — тут фірми
зберігають свої товари. Не працюють туалети, немає води, взимку опалювали
тільки адміністративний корпус: кілька знімальних груп, зокрема й нестудійних,
замерзали у своїх крижаних кімнатах.
...Проходимо повз басейн для комбінованих зйомок. Раніше
він був із водою, й іграшкові кораблики розігрували тут суворі морські
бої. Тепер воду спустили, зробили похилий з'їзд — і ось у басейні автостоянка
для фірм. Мастило туди стікає, бензин. У найкращих традиціях абсурду. Коли
навіть схочуть через десяток років басейн для кіновиробництва відновити
— вода в ньому завжди буде мінитися на сонці всіма барвами веселки.
– А днями, — повідомляє Інна, — виходжу зі своєї студійної
майстерні, а мені назустріч у коридорі здоровенний мужик: «Скажіть, де
тут у вас від вуха до вуха?» Я подумала, що божевільний, адже тепер кожен
може на студію зайти, і відповiдаю ввічливо так, аби його видворити: «А
це в нас усюди, от вийдіть на вулицю...». «Що ви мені голову морочите,
я знаю, вони в цьому будинку», — каже. Виявилося, що він не божевільний.
Це фірма така в нас облаштувалася: «Від вуха до вуха».
...Несподівано бачу картину з колишніх часів: поруч із
реквізиторним складом Боря з возиком (Борі вже 70 років, без возика його
неможливо уявити — стільки перевезено на ньому реквізиту на зйомку: Боря
завжди був основним «транспортним засобом»). Він за будь-якої погоди, і
зараз: роздягнений до пояса тягає пудові гирі. Він, здається, єдиний підготувався
до розрухи й холоду, до яких завгодно катаклізмів — усе життя загартовувався...
№183 25.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
