У нашого суспільства є не одна хвороба духу, але я обмежуся розглядом лише однієї, а також — перешкод на шляху її лікування. Ця хвороба — ментальність споживацького суспільства, що прийшла до нас із Заходу, згідно з якою матеріальні блага і пов’язані з ними плотські насолоди плюс свобода, — це все, а духовні цінності — ніщо або майже нічщо. Виявляється вона багато в чому. Наприклад, ще живе покоління, яке читало — хто більше, хто менше — справжню літературу: світову класику, російську, українську, нові книги, що наближаються за рівнем до цієї класики. Це було частиною життя і робило це життя і людей духовно багатими.
А що читають нині ці ж люди або їхнi діти, що повиростали? Може, їм замінили колишню літературу Кафка, Камю, Джойс, Набоков? Ну, хтось прочитав щось iз літератури, що претендує на елітарність та вибраність. Знайдуться одиниці, які перечитали, умовно кажучи, все. А що читає тепер основна маса? Хоча б люди з вищою освітою (також чималий шар в українському суспільстві). Вони або взагалі не читають книг, а часто — і газет, або читають детективи та фантастику. Але це читання — зовні ніби той же процес — жодним чином душі і духу не стосується. Для мене це дуже важливий показник духовного стану суспільства. Природно, ця ментальність не може не відбиватися і на інших гранях життя суспільства. Корупція, наркоманія, порнографія, проституція — це наслідки бездуховної ментальності.
Адепти згаданої ментальності стверджують, що всі ці «дрібниці» йдуть в одній «упаковці» з демократією і вільним ринком. Або демократія і свобода з усіма цими «дарунками» на додачу, або тоталітаризм iз рабством і убогістю, третього не дано. Але капіталізм за час свого існування змінив чотири типи ментальності, залишаючись при цьому капіталізмом з демократичною формою правління. Він піднявся на етиці протестантизму, чи не діаметрально протилежній етиці сьогоднішнього суспільства. Потім були епохи Просвітництва, модернізму, і сьогодні — постмодернізму. До ментальності, що розглядається, мають відношення тільки дві останні. Отже, зовсім не обов’язково, приймаючи капіталізм з демократією, приймати згадану ментальність.
Чому ж стався перехід від Просвітництва до модернізму і потім — до постмодернізму? Епоха Просвітництва була, безумовно, багата духовно, вона збагатила людство тією самою класичною літературою й мистецтвом, про яке йшлося вище. Вона сповідала мораль досить близьку до протестантської (порівняно з постмодерністською). Вона сповідала також віру в людський розум, у раціоналізм і, нарешті, в саму людину. Перше, що було атаковано в епоху модернізму його філософами, і передусім екзистенціалістами, — віра в раціоналізм. Вони ніби довели, що не можна покладатися на людський розум, особливо при з’ясуванні питання, що є добре, а що погано для людини і для суспільства, і звідси випливало, що єдині реальні цілі для індивіда — це плотські втіхи і свобода. З цього випливало заперечення всіх моральних норм і обмежень, а також духовних цінностей. Таким чином, модернізм — це антипод, негатив Просвітництва, це заперечення колишньої моралі, заперечення духовності, заперечення віри в людський розум і заперечення віри в людину. Але вік модернізму був короткий, тому що жодне організоване суспільство не може довго існувати, цілком відкинувши моральні норми, навіть такі, як «не убий» і «не вкради». На зміну модернізму прийшов постмодернізм. Iз усіх заперечень модернізму він зберіг у явному вигляді лише заперечення віри в раціональне пізнання, і працями постпозитивістів посилив цю позицію. Але висновок iз цього постмодернізм зробив начебто інший. Якщо модерністи виводили «по той бік добра і зла» і звеличення свободи, аж до свободи злочину, то висновок постмодернізму виглядає приблизно так: «У мене є думка з цього приводу, але я з нею не згодний». Постмодернізм довів до досконалості вміння говорити багато і не сказати при цьому нічого, висловлюватися з точністю до навпаки і т.д. До постмодерністів, як ні до кого іншого, можна застосувати слова Ніцше: «Мутять вони свою воду, щоб глибокою здавалася вона». З постмодерністами неможливо сперечатися не тому, що вони праві, а через відсутність у них зрозумiлої позиції в цьому питанні. Ось як характеризує постмодернізм Тетяна Воропай («Ностальгія за раціоналізмом», «День», 12.05.01): «...в науці, і не тільки у гуманітаріїв, але й у природників, панує методологічний плюралізм (якщо не постмодерністський хаос)». «Якщо вчені розучилися домовлятися з приводу єдиної і незаперечної істини, як можна домовлятися з приводу загальнозначущих для нації цінностей?» «Саме постмодернізм спровокував розмови про кінець історії, кінець метафізики, кінець розуму, вмирання мистецтва, смерті суб’єкта, а заодно — і смерті автора. У філософії виникло легке замішання, але ненадовго. Воля до влади, як завжди, виявилася сильнішою за волю до істини, трохи перечекали і пішли — хто пасти буття за Хайдегером, хто продовжувати бути мислячою тростиною.» І після всього слідує висновок: «Ситуація постмодернізму виявилася не гіршою і не кращою за всі ситуації, що існували раніше».
І у цій постмодерністській дійсності, в якій у кожного своя правда і неможливо домовитися «з приводу загальнозначущих для нації цінностей», нас усіх намагаються переконати в одній правді, а саме: що всі ми повинні прийняти цінності споживацького суспільства в одному пакеті з демократією і вільним ринком. Намагаються, і вельми успішно. На чому ж грунтується цей успіх? З’ясовується, що крім банальностей типу «не потрібно винаходити велосипед», є тільки все та ж критика раціонального пізнання, почата (умовно) екзистенціалістами, яка отримала вагому підтримку з дійсно вартими уваги аргументами з боку постпозитивістів.
Аргументи останніх уже були мною розглянуті й спростовані («День» від 13.07.2001) . Немає протиріччя між раціоналізмом (точніше, запропонованим мною неораціоналізмом) і духовністю. Навпаки, дух, що не контролюється раціо, тяжіє до екзальтації та інших крайнощів, на зразок релігійного й національного фанатизму і т.п. Тим більше немає протиріччя між раціо і мораллю (що не заважає існуванню морального почуття). Більше того, існує оптимальна мораль, що забезпечує суспільству, за інших рівних, найвищу якість життя. Принципова можливість побудови функції якості життя заснована на принциповій же сумірності через внутрішню природу людини несумірних на перший погляд параметрів, таких, як моральні оцінки, свобода та інші. Що, до речі, і здійснюється на практиці, наприклад, в Кримiнальному кодексі, в якому різним за тяжкістю порушенням моралі ставляться відповідно різні ж терміни позбавлення волі. Звичайно, кількісні оцінки в цій галузі не можуть бути такими точними, як у фізиці, але така точність тут і не потрібна.
Цей же підхід дозволяє і раціональну оцінку духовних явищ (див. О. Воїн «Неораціоналізм», Київ, 1992). Його застосування приведе до духовного оздоровлення суспільства. Він також може бути використаний для вироблення тієї ідеології для України, про необхідність якої так багато говорилося останнім часом. Тому я звертаюся до тих, кому дорогий духовний стан нашого суспільства, а отже, — і майбутнє країни (бо одне від одного невіддільне): давайте обговорювати, сперечатися, полемізувати.
