Вони зібралися у Львові в палаці, щоб відзначити 15-річчя його благодійної діяльності. Влаштували невеликий, але дуже теплий прийом, лунало багато вдячних слів, вручалися якісь символічні подарунки... Але що може подарувати зовсім не бідному голландцю, предки якого заснували фабрику, прибуткові будинки, який-небудь завідуючий відділенням дитячої лікарні? Хіба що частинку власного серця. Але виявляється, що може! Альбом iз вклеєними 300 фотографіями врятованих за участю Піта Спайкерса дітей! Для кожного з них він привозив ліки, добираючи індивідуально. Коли альбом піднесли, він узяв, притис його до серця й усі зрозуміли, що це безцінний для нього дар. Адже він частенько сидів разом із мамами хворих на рак діток біля їхніх ліжечок. З тими, кому ліки допомагали й кому не допомогли, та втішав, як міг, ховаючи, а часом і не ховаючи власні сльози...
НІ ХВИЛИНИ СПІЗНЕННЯ
Ні, у Піта Спайкерса зовсім не сентиментальний характер. Безумовно, він душевна людина, але метає громи й блискавки, якщо, наприклад, він робить десь ремонт, а директор цієї ж установи працює, будь-як або, гірше того, краде. Ох, зі скількома отакими людьми Спайкерс перестав спілкуватися! Тому ті, з ким він роками співробітничає, бояться на зустріч до нього навіть на хвилину спізнитися, не те щоб фінансову звітність вчасно не надати. Завідуючий обласної дитячої спеціалізованої лікарні Олександр Міндюк пишається тим, що знайомий з Пітом Спайкерсом довше за інших. Тепер у медиків його, та й не лише його лікарні, Голландія асоціюється не з королівською родиною й не голандськими тюльпанами, а з Пітом Спайкерсом. Що він зробив для лікарні? Комп’ютеризував, допоміг створенню інформаційного центру, який є лише в деяких медустановах України. Навів лад у реанімаційному відділенні, відділенні терапії, ігрових кімнатах. Закупив різне медичне обладнання й ультразвукову апаратуру. Завіз унікальний апарат лазерної хірургії вартістю 5 тисяч, аналог якого є лише в Києві, в одній із приватних клінік. І все це робив без зайвого розголосу й метушні.
Пам’ятаю, як кілька років тому журналісти метушилися навколо комп’ютерного томографа для лікарні швидкої допомоги у Львові, купівлю й установку якого патронувала мерія. «Кошти вже майже зібрали, вже закупили апаратуру, вже везуть!» — «озвучували» події журналісти ледве чи не в кожному випуску. До речі, томограф одразу ж зіпсувався, то працює, то ні... Але акцент хочу зробити не на цьому, а на тому, як можна «роздути захід», якщо комусь це вигідно. А можна тихо робити свою справу, якщо, звичайно, на думці справа, а не хвилі неіснуючого моря...
— І все-таки найголовніше, що робить Спайкерс, — розповідає Олександр Володимирович, — це навчання медперсоналу. Щойно до нас приходить працювати молодий лікар, він протягом півроку вже їде до Голландії на стажування. І про здоров’я лікарів турбується, тому що в нас є засоби захисту від шкідливого впливу випромінювання не лише для пацієнтів, але й для лікарів. І ще про одне хочу сказати: Піт Спайкерс допоміг нам пережити найважчі часи — початок 1990-х. Лихоліття й безгрошів’я. Ми разом їх переживали.
ВАЛЬС ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ВАДАМИ СЛУХУ
...Якщо першого же дня по прибуттю в Україну з цим дивовижним голландцем познайомилася дитяча спеціалізована лікарня, й дуже пишається цим, то другою — школа- інтернат для дітей з вадами слуху. Тоді цей заклад мав вельми жалюгідний вигляд. Протікав дах, що вимагав, як і все решта тут, капітального ремонту. Кардинального оновлення потребувала й освітня система для дітей, яким непросто пристосуватися в нашому світі, досить вразливому в плані милосердя.
У палаці Потоцьких у день вшановування Піта Спайкерса танцювали дві дівчинки — старша й меншенька. Жестами вони передавали слова пісень і рухалися в ритмі музики, що лунала. Два інших голландських гостя, що приїхали з паном Спайкерсом, дивилися на дійство уважно, але холоднувато-спокійно. Коли він це помітив, то щось вельми різко сказав — очі в гостей округлилися, обличчя пожвавішали... Спайкерс не може терпіти навіть того, що хтось не захоплюється, як його підопічні танцюють. Він то знає, що навчити танцювати глухих — практично неможливо: вони зовсім не завжди попадатимуть у такт музики. А тут — повне попадання! Це стало можливим не лише завдяки наполегливості педагогів, але й комп’ютерним програмам, що відкрили перед цими дівчатами інші фарби, які «звучать», що значно розширили сприйняття.
Богдана БАЧУН, заступник директора спеціалізованої школи- інтернату зізналася, що їхня установа отримала буквально друге дихання з приходом Піта Спайкерса:
— Усе в нас змінилося, перетворилося. Починаючи з фасаду, даху, душових і завершуючи комп’ютерним класом, що з’явився одним із перших в області. Проте оновлені класи й кімнати, де сплять діти, це дуже важливо й дорого, але важливiший, я вважаю, новий підхід до навчання й виховання дітей з частковими вадами слуху й глухих, усвідомлення необхідності ранньої діагностики й можливої у зв’язку з цим соціальної адаптації. Проект голландсько- українського обміну досвідом «Матра», ініційований Пітом Спайкерсом і направлений на зміну підходів у діяльності вчителів, які працюють з глухими дітьми, починався з двох шкіл-інтернатів. Сьогодні вже шість міст задіяні в програмі — Чернігів, Чернівці, Кіровоград, Луганськ, Хуст і Львів. Голландський інститут для глухих — по суті, провідний у світі, став нашим патроном, який відкрив нові знання для українських педагогів. Тепер ми не лише озброєні передовими методологіями, після відвідання Голландії з метою стажування, ми здатні розвивати й наш, вітчизняний досвід. І саме в цьому нам значно допомогли сучасні підходи, запропоновані цим центром для розв’язання проблем. Про них, можете мені повірити, без Піта Спайкерса ми не дізналися б ще багато років...
ВІДПОЧИНОК ПО-ГОЛЛАНДСЬКОМУ
Щось подібне можуть також сказати керівники дитячого будинку в селі Корналовичі Самбірського району, де виховуються 50 дітей-сиріт і 50 дітей, чиї матері позбавлені батьківських прав. Дитячий перинатальний центр. Львівський дитячий еколого-натуралістичний центр, де проводять свій позашкільний час діти, не надто звичні до батьківської уваги, так звані діти вулиці. Можна сказати, що багатьох з них вдалося вберегти від небажаних занять, можливо, декого й від в’язниці... Не кажучи про ремонт, комп’ютери й мікроавтобус, щоліта вихованці центру їдуть відпочивати в Карпати. Літні табори, проте, організовуються з однією умовою — поєднання відпочинку з корисною діяльністю. Тому дітлахи, крім відпочинку й повноцінного харчування, ще кілька годин працюють у національному парку, піклуються про дерева й чагарники. Такою була умова Спайкерса, й, варто зазначити, її неухильно виконують.
А дитяча картинна галерея! Тут займаються й виставляють свої роботи талановиті діти — це також завдяки Спайкерсу, вони не нехтують, а розвивають Богом дані здібності.
У загалі-то, більшість уже б спочила на лаврах, втішаючись усвідомленням того, що вже й так багато чого зроблено. Але Спайкерс не належить до таких. Він розпочинає нову справу. Купує колишній Будинок школяра в Гребенові для багатопрофільного проекту. Розуміючи, що після хіміотерапії дітям потрібна серйозна реабілітація, вирішує, що саме тут, дихаючи чистим повітрям Карпат, вони зможуть відновити сили й здоров’я. Крім того, на цій базі (будинок — 400 квадратних метрів) підвищуватимуть кваліфікацію медики, адже возити всіх за кордон неможливо, а ось запропонувати в Україну фахівців і навчати сучасному досвіду й технологіям тут — це буде значно продуктивніше. Ну й, звичайно, юні екологи зможуть улітку відпочити й попрацювати в околицях.
«Я НЕ ХОЧУ МАТИ СПРАВУ З ЧИНОВНИКАМИ»
...Колись, ще на початку благодійної діяльності Піта Спайкерса в Україні, я також брала в нього інтерв’ю, тоді він ще був успішним голландським бізнесменом, який поєднував меценатство у Львові з підприємництвом у Голландії. Ні, не лише свої гроші він вкладав в українські проекти. Він акумулював кошти своїх знайомих і друзів. Сьогодні фонд «Допомоги дітям України», організований Спайкерсом, збирає пожертвування не лише в Нідерландах, але й в інших європейських країнах. Свій бізнес Піт Спайкерс продав. Його діти вирішили, що тягнути на собі завод — справа занадто клопітка. Ні, в кожного, звичайно, є свій бізнес, але не такий, що віднімає весь час, що підпорядковує всього тебе повністю. А Спайкерс уже не витримував цієї постійної роздвоєності, коли перебуваючи в Україні турбуєшся, як там у Голландії справи? А в Голландії — як там в Україні? І... обрав Україну, з її проблемами, болями й турботи. І радощами, звичайно, такими, як альбом урятованих дітей або глуха дівчинка, яка танцює під спів Білозір: «А я не скорилася, від землі відродилася...» Піт плескає в долоні, пританцьовує разом із нею й киває радісно головою, неначе розуміє кожне слово. Хоча іноді здається, що він дійсно розуміє більше, ніж здається на перший погляд. Тому, напевно, й не може залишити Україну назавжди...
— А як ви опинилися в Україні вперше?
— До кола моїх інтересів завжди належав іконопис (до речі, я й сам пишу ікони) і церква Візантійського віросповідання. Коли в Україні стала відроджуватися церква, мене запитали: «Не хочеш поїхати?» І я поїхав, зовсім не підозрюючи, що зав’язну тут з головою. Якось з одним знайомим священиком, зізнаюся, без особливих, далекоглядних планів, вирушив у лікарню, тоді ще вона називалася Чорнобильською, причому мені розповідали, що це зовсім не найгірша дитяча лікарня... Яке враження вона на мене справила? Ви не ображайтеся, але я б там свою собаку не залишив, не те що рідне дитя.
Спочатку допомагав дітям, хворим на лейкемію, визначивши для себе, що це — п’ятирічний проект. А коли минуло п’ять років, я усвідомив, що зробленого катастрофічно мало! І я продовжив роботу до десяти років. Але й після десяти не був задоволений результатами. А от тепер знаю, що працюватиму, доки вистачить сил.
— Ви знову не задоволені результатами?
— Я, безсумнівно, бачу прогрес, але так багато ще потрібно зробити, що доводиться проводити в Україні значно більше часу, ніж хотілося б моїй сім’ї. Мало того, що від мене, але й від моєї сім’ї потрібні певні зусилля — змиритися з тим, що я просто викроюю час для спілкування з дочками й онуками. Виходить так, що моя дружина чекає на мене вдома в гості, й я приїжджаю, виділяючи на повноцінний відпочинок лише двічі на рік по десять днів.
— Ви могли б назвати приблизну суму пожертвувань, які ви передали в Україну?
— Я не говоритиму, тому що при одній думці про це мені хочеться кричати й тупати ногами. Стільки грошей розчинялося в повітрі, що страшно сказати. Тепер я працюю з людьми безпосередньо й не хочу мати справу (хоча все-таки доводиться) з чиновниками. Наведу один приклад — проект, розрахований на людей, хворих на СНІД. Дуже серйозний проект. Я зв’язався з нашим міністром закордонних справ, він із вашим — тоді це був Тарасюк. Але, як не дивно, пан Тарасюк не зацікавився, ми так і не зрозуміли чому, адже були переведені гроші, до того ж чималі — мільйон євро. У Львові тогочасний начальник облвідділу охорони здоров’я навіть не захотів зі мною зустрітися... Я так і не знаю досі, куди подівся цей мільйон?.. І, гадаєте, так було лише один раз?
Але річ не лише в грошах. За всі ці роки жоден мер не приїхав подивитися на мене й не запросив на зустріч, щоб хоча б цим відзначити мої зусилля. Зрозумійте, я самодостатня, успішна людина, але я чогось все-таки не розумію... Коли нещодавно в Голландію приїхав Президент України Віктор Ющенко зі своєю дружиною Катериною Чумаченко, королева Нідерландів влаштувала прийом, на якому були всі високопоставлені особи нашої країни. Був там і я. І ми фотографувалися, й на моїх грудях тоді вже була відзнака, вручена королевою Беатрисою, — за допомогу Україні. Але Президент Ющенко ні у своїй промові, ні в приватній бесіді ці зусилля (але ж не лише мої, а й величезної кількості людей!) не відзначив. Ні, я рішуче чогось не розумію — це було зроблене через незнання (тоді які ж у Президента помічники?), або від того, що жодного значення не надають цiй допомозі?..
— Тоді поясніть, чому ви все це робите?
— Тому що я здоровий і щасливий. І тому що щасливі й здорові мої діти. А досить багато людей позбавлені цього здоров’я й щастя, й я просто зобов’язаний їм допомогти. І роблю я все зовсім не для якихось почестей (для цього я людина, яка довго жила i багато чого бачила), а заради душі своєї. У загалі-то, я повністю згодний з Бредбері: «Каждый должен что-то оставить после себя: сына, книгу или картину, выстроенный тобой дом или хотя бы возведенную из кирпича стену, или сшитую тобой пару башмаков, или сад, посаженный твоими руками. Что-то, чего при жизни касались твои пальцы, в чем после смерти найдет прибежище твоя душа. Люди будуть смотреть на взращенное тобой дерево или цветок, и в эту минуту ты будешь жив...»
