27 жовтня ц. р. «День» опублікував відкритий лист видатного українського вченого та громадського діяча, академіка НАН України І. М. Дзюби «Казуїстика чи державна політика»?, адресований віце-прем’єр-міністру України з соціогуманітарних питань Дмитру Табачнику. В цьому матеріалі (що викликав значний суспільний резонанс і який, очевидно, пам’ятають наші читачі) йшлося про принципові, засадничі проблеми культурної та гуманітарної політики в Україні. Дмитро Володимирович Табачник довго мовчав, а згодом відповів Івану Михайловичу, але... не на сторінках «Дня», як ми очікували (і були готові опублікувати міркування віце-прем’єра), а на шпальтах газети «2000».
Тим не менше наша газета, отримавши новий відкритий лист академіка Івана Дзюби до Дмитра Табачника, публікує його саме на своїх сторінках. Річ у тому, що, як стверджує Іван Михайлович (і наводить бездоганну аргументацію!), глибокошанований урядовець, по суті, обійшов головні, фундаментальні питання, що їх поставив автор у листі «Казуїстика чи державна політика?», а саме: якою має бути сучасна, цивілізована й патріотична культурна політика української держави? Як уберегти від руйнації національну духовну спадщину? Погодимося, що тут не варто ухилятись від відповіді (точніше, принаймні від пошуку відповіді), бо то проблеми, життєво важливі для всіх нас.
Отже, лист Івана Михайловича ДЗЮБИ.
Вельмишановний Дмитре Володимировичу!
Вашу статтю «Як слово наше відгукнеться…» в газеті «2000» (24—30 листопада ц.р.), певно, слід вважати відповіддю на моє звернення до вас «Казуїстика як державна політика?», опубліковане в газеті «День» 27 жовтня. Але дивна це «відповідь». Принципово оминувши всі запитання, з якими я до вас звертався і які стосуються декларованих вами деяких принципів майбутньої культурної політики, ви натомість без особливої потреби вийшли на широке й мало знане вам поле літературознавства й почали свої правильні, демократичні й передові погляди на українських письменників-класиків докірливо протиставляти моїм неправильним, недемократичним і відсталим. Будь ласка, подивіться, що з того вийшло.
Ось ви інформуєте мене про те, що Леся Українка і Ольга Кобилянська високо цінували західноєвропейських письменників і навчалися у них, визнавали, що зазнали їхнього впливу. Це, мовляв, те, що я мав би нарешті втямити, а не скніти в хуторянстві. Я вже ладен був подякувати вам за те, що відкрили мені очі, й надалі бути, слідом за вами, правильним, демократичним і передовим, аж раптом натрапив у старому журналі («Дружба народов», 1968, № 10) на таке: «Будучи хорошо и из первых рук осведомлена о состоянии европейских литератур, Леся Украинка быстро и по достоинству оценивала их идейные и формальные искания, но в то же время находила в себе смелость «свое суждение иметь», и притом суждение острое и доказательное (…) Как она решительно и остро выступила против отечественных так называемых «антимодернистов» (…) А сколько усилий, например, приложила Леся Украинка в защиту Ольги Кобылянской, которую «старожитные» литераторы и читатели дружно корили за чужеродность, экзотичность, «неметчину» и т.д. «А я думаю, — пишет Леся Украинка, — что в той неметчине было ваше спасение, она дала вам познать мировую литературу, она вывела вас в широкий мир идей искусства… Если вы из немецкой школы пришли на Украину, то пришли сознательно, зная, куда и зачем, следовательно, теперь нечего бояться, что вы бросите ее…» (Вместе с тем она настойчиво советовала Ольге Кобылянской ближе ознакомиться с русской литературой, а в письме к М.Павлыку от 7 июня 1899 г. делилась своим намерением: «Кобылянскую думаю «втравить» еще в русскую литературу, потому что она ее из третьих рук знает, а по-моему… стоит из первых рук принимать»).
Це, виявляється, зі статті такого собі Івана Дзюби «В мире мыслей Леси Украинки». От тобі й маєш! Недобре виходить… А потім виявляється, що п’ятьма роками той самий автор такі ж думки висловлював у статті «Борець за нове життя. До 50-річчя з дня смерті Лесі Українки», в газеті «Молодь України»: перша її частина була надрукована 31 липня 1963 року, а друга, що мала з’явитися в наступному числі, була знята цензурою з відповідними наслідками для редактора (зате невдовзі, 25 серпня, в тій же газеті дали відсіч авторові недоопублікованого матеріалу: «Не обкрадайте Прометея»).
Уже спеціально й докладніше про ті імпульси, які діставала Ольга Кобилянська від західноєвропейських літератур, той самий автор говорив у статті «Кілька зіставлень. (Читаючи Ольгу Кобилянську)», яка була написана 1963 року, через самвидав потрапила на Захід і з’явилася друком у журналі «Сучасність» 1969 року (ч. 5), а в Україні — тільки 1986 року. А ще було багато інших статей, за які авторові немало «перепадало»… Але не утримаюсь від спокуси зацитувати для вас, Дмитре Володимировичу, один пасаж із великої статті про Михайла Коцюбинського в журналі «Дружба народов» (1968, № 10), який засвідчить очевидне засвоєння мною ваших нинішніх уроків: «…Коцюбинский отнюдь не замыкался в рамках родной литературы. Он внимательно и неустанно следил за развитием русской классической литературы и европейских литератур, учитывал их достижения, обогащался их опытом (…) Он страстно желал, чтобы его литература была полнокровной современной литературой, чтобы она могла удовлетворить все правомерные усложнившиеся запросы читателя, чтобы лицо ее определяли не эпигоны и староверы, а искатели и новаторы, творцы новых ценностей; не запечные «патриоты» и безмятежные простаки, а люди высокой культуры и хорошей профессиональной подготовки, широких идейных горизонтов и большой гражданской инициативы. Однако далеко не все правильно воспринимали и оценивали эти усилия. Коцюбинскому пришлось выслушать немало удивительно несправедливых обвинений в декадентстве, формализме, символизме, импрессионизме, отходе от демократизма, пренебрежении к народности. Подобные же обвинения градом сыпались на Лесю Украинку, Ольгу Кобылянскую и других, тех, кто нес новое слово родной литературе. Эти обвинения были частично недоразумением, частично плодом недомыслия «галушечных патриотов» и рутинеров».
Про це ж говорив я й цього року в своїй лекції про Лесю Українку, яку читав у Волинському університеті.
А тепер, після цього, скажіть — як мені розуміти ваш саркастичний пасаж: «Серед пріоритетів Лесі Українки були Г.Ібсен, М.Метерлінк, Г.Д’Аннунціо та ін. Затавруймо й її, Іване Михайловичу. Адже вона Ібсена ставить вище пророка» (яка іронія щодо «пророка»!). Це ж кого я таврував, Дмитре Володимировичу? З ким ви мене сплутали? І, оскільки ви, фактично повторюючи мої думки давніх і недавніх літ, мені ж і пред’являєте рахунок, — то: чи мені запропонувати вам вибачитися переді мною за образливі інсинуації, чи тихо втішатися вашим конфузом? Але я не зловтішний, повірте. І річ не в мені, а в тому, що в моїй особі ви намагаєтеся скомпрометувати певний напрям української літературної думки. Я вже не кажу про більш ніж дивне твердження, ніби Леся Українка «Ібсена ставить вище пророка». Де це ви в неї таке вичитали? І чи міг перед нею стояти такий дикуватий вибір? Ібсена вона ставила високо, а що означав для неї Шевченко — читайте в неї…
… Далі — не краще. «Вас, Іване Михайловичу, не влаштовують мої роздуми і щодо україномовної інтелігенції (які роздуми, Дмитре Володимировичу, що ви! Була тільки зневажлива й образлива чиновницька фраза про «узкий слой украиноязычной интеллигенции, боящейся конкуренции во всем» — це у вашому колі називається «роздумами»?! — І.Дз. ), свободи користування російською мовою (ви всерйоз уважаєте, що я десь колись чи якось цю свободу заперечував?! Чи, по-вашому, тривога і біль з приводу витіснення української мови зі сфери інформації та ін. є зазіханням на російську мову? Глибоке розуміння проблеми! — І.Дз. ) та інші аспекти похідних від цього питань. Проте вони можуть бути трансформовані практично в усі сфери культури, зокрема і в сферу творчих та життєвих доль діячів науки, мистецтва, політики, які за своїм походженням були українцями чи провели в Україні дитячі та юнацькі роки, а пізніше жили і працювали на теренах Росії».
Дмитре Володимировичу! Поки ви будете трансформувати свої роздуми в усі сфери культури (страшнувато, їй- право!), я дозволю собі зацитувати для вас дещицю зі своєї статті 1987 року «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?», друковану, до речі, не лише в Україні, а й у Росії, в журналі «Коммунист», у Польщі, анотовану в газеті «Нью-Йорк таймс» тощо, а тепер представлену й у другому томі тритомового зібрання моїх публікацій «З криниці літ»:
«…Скрізь в Україні українська національна культура функціонує сьогодні в сусідстві з російською, в оточенні російської культури, у діалектичній взаємодії (що передбачає і співробітництво, і взаємодопомогу, і змагання, і конкуренцію) з російською культурою, в тому числі й російською культурою, яку творить в Україні російське та українське населення. Причому подеколи, особливо у великих містах, основний тонус культурному життю надає російська культура, а не українська — таке реальне співвідношення потенціалів.
Другий бік цієї реальності — рухливість, хисткість, а часом і невизначуваність межі поміж українською і російською культурою в Україні. Навіть у художній літературі ідентифікація за мовним показником викликає деякі сумніви або потребує корективів. Чи можемо ми відмовляти у віднесенні до української літератури, скажімо, романів Д.Мордовця чи Г.Данилевського з української історії, писаних російською мовою, але людьми не тільки українського походження, а й специфічних українських зацікавлень, скажемо так: патріотами української історії? І чи тільки російський письменник — Гоголь? І чи випадають з української літератури російськомовні твори Гребінки й Квітки? Російські повісті Т.Шевченка? І чи станемо ми сумніватися в належності до української культури величезного материка наукових праць з філології, фольклористики, етнографії, історії, філософії, психології, поетики тощо, писаних українськими вченими ХIХ ст. російською мовою через відомі обставини? Мабуть, і сьогодні мовний критерій не єдино чинний навіть щодо художньої літератури. І ще незрівнянно складнішою, тоншою справою може виявлятися національно-культурна ідентифікація явищ інших мистецтв — особливо живопису, музики. Не завжди зарадить і критерій співвіднесення з традицією, а може й омилити. Адже розвиток мистецтва здійснюється також і шляхом виломлювання з традиції, підкресленого протиставлення їй, а то й войовничого заперечення її. Та й поза цим рутинне сприйняття підозріливе до нового. Згадаймо, що й музику Лисенка, і поезію та драматургію Лесі Українки, і прозу Кобилянської та Коцюбинського деякі їхні співвітчизники й сучасники вважали «ненаціональними». А що вже казати про авангардистів і футуристів 1920-х років, які нерідко задля епатажу вдавалися до крайніх форм заперечення традиції. Тільки нині ми починаємо усвідомлювати, скажімо, Михайля Семенка як явище глибоко національне попри його прокламований антитрадиціоналізм та «антинаціональні» гасла й вихватки. Щось схоже можна сказати про живопис О.Богомазова, В.Пальмова, і, можливо, через деякий час визнають, що й деякі з тих абстракціоністів, які були представлені на виставці 1987 року в Політехнічному інституті (наприклад, О.Дубовик), таки мають стосунок до колористичних і пластичних традицій українського народного мистецтва. Зрештою: що специфічно-національного в універсально-вселюдській мистецькій мові О.Архипенка? Але ж він сам сказав про себе, що не почував би й не творив так, як почуває й творить, коли б українське сонце не запалило в його душі туги за тим, чому назви він і сам не знає».
Це, повторюю, 1987 рік. Вас порадувало — і мене радує — те, що упорядники збірника «Українські авангардисти як теоретики і публіцисти» (К., 2005) «віднесли до видатних українців В.Кандинського, К.Малевича, О.Екстер, В.Пальмова, хоч багато інших професійних видань називають їх російськими митцями»; підхід авторів цього збірника, зазначаєте ви, збігається з вашим переконанням, що «українська культура повинна бути егоїстичною (підкреслення ваше. — І.Дз. ), тобто живитися думкою про перевагу власних інтересів. Така культура збирає під свій дах усіх своїх представників, а не лише тих, хто позначений досконалістю, хто відповідає кон’юнктурним спрямуванням чи симпатіям можновладців». Дуже слушно. Згода. Але я говорив і писав таке протягом усього свого літературного життя. Від «Інтернаціоналізму чи русифікації?» (1965) починаючи. Я вже цитував дещо зі статті «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?» (1987), міг би процитувати і зі статті «Стереотипи сприйняття української культури» (доповідь 1992 року), а ось пасаж із статті «Україна — Росія: протистояння чи діалог культур?» (2001), де я обговорюю «варіант подвійної, або динамічної, гнучкої культурної самоідентифікації. Вона має чималу історичну традицію і властива частині висококваліфікованої наукової та мистецької інтелігенції, яка робила і робить значний внесок в інтелектуальний і культурний потенціал України. Звісно, можна говорити про різної міри асиметрії в цій подвійній ідентичності, але в динаміці історичного розвитку вони можуть піддаватися самокоригуванню. Йдеться не про те, щоб звужувалася сфера їхньої контактності з російською культурою, а щоб розширювалася сфера контактності з українською (…) І дуже важливо, щоб цьому не перешкоджали тенденції до «етнічної чистоти» культури (…) Великі культури і мови експлуатували всі доступні їм джерела, втягували в свою орбіту все, що могли, — і все перетравлювали на свій лад, усьому задавали свій алгоритм, а водночас збагачувалися самі й самоорганізовувалися щоразу в новій якості (…) Отож багато що залежатиме від того, чи стане Українське Слово даром Божим, духовною Батьківщиною для інонаціоналів, як стало російське Слово даром Божим, духовною Батьківщиною для Бориса Пастернака, Осипа Мандельштама, Анни Ахматової… Звісно, і ми можемо назвати деякі імена — від Марка Вовчка до Юрія Клена, від Леоніда Первомайського до Мойсея Фішбейна. Але — хто далі? Хто в ХХI столітті?».
Не раз і не двічі говорив і писав я про те, що, на мою думку, до української культури належить усе, що створене в Україні й позначене причетністю до її історичної долі…
Але годі про це. Я прошу вибачення в читачів газети за довгі цитати. Це не самооборона. Справа набагато серйозніша і стосується багатьох, нашого майбутнього взагалі. Річ у тім, що кожного, хто подає голос на захист української мови й культури, «певні сили», в чиїх руках переважна частина засобів масової інформації, нині змальовують як… Знаєте, як змальовують? Подивіться тижневик «Столичные новости» № 45 (21 — 27. 11. 2006), там на сторінці 10-й нарисовано озвірілого суб’єкта у вишиванці й галіфе, стилізованого під гітлерівського наймита з радянської пропаганди давніх часів; висолопивши довжелезного язика, він запитує: «Це хто там виступає за «двуязичіє»?» — і для ясності тримає напоготові «бандерівського» обріза… Ця премудра карикатура має ілюструвати «дискусію» про мову українських ЗМІ. У нормальній країні редакції довелося б відповідати за розпалювання міжнаціональної ворожнечі й образу національної гідності. Це — в нормальній. А у нас — хіба ж тільки на рівні «Столичних новостей» такий «благородный образ мыслей»? Є й набагато вище…
А тепер про головне — про ті питання, які ви, Дмитре Володимировичу, старанно обійшли. Нагадую їх.
Чи «наступление на свободу выбора языка», що є «разновидностью инквизиции», викликає у вас протест і протидію лише тоді, коли стосується російської мови, чи й української? За українську ви промовчали й мовчите далі. Як і взагалі про можливості українця задовольняти свої культурні інтереси в Україні (та й житейські справи полагоджувати) українською мовою.
Хто насправді є в Україні двомовними: ті, хто обстоює українську мову, добре володіючи й російською, знаючи російську культуру, — чи ті, хто воює за «двомовність» задля права не знати українську мову й українську культуру, ігнорувати їх? Де є більший культурний потенціал? Де наша історична перспектива? І чи не спрямовані галасливі пропагандистські кампанії нібито на захист російської мови — насправді на захист безкультур’я, лінощів і малограмотності основної маси нашої бюрократії на всіх рівнях (не кажучи, звісно, про «геополітичний» чинник.)
Чи прораховані всі можливі наслідки надання російській мові статусу другої державної в Україні? (Звертаю увагу: я не відкидаю такої перспективи взагалі, я ставлю конкретне запитання: чи прораховано всі можливі наслідки такого серйозного акту?) Чи не призведе це до того, що російська мова, будучи реально панівною в багатьох вирішальних сферах нашого життя, невдовзі стане єдиною державною (фактично), а українська залишиться державною декорацією? Деякі наші добрі друзі вже дивляться далі: «Звучащее все настойчивее требование государственного двуязычия (на Украине) — все-таки полумера. Являясь лучшим решением, чем проводимая теперь политика вытеснения великорусского языка (! — І.Дз. ), двуязычие тем не менее означает узаконенный духовный раскол русского мира и не гарантирует от продолжения культурной «войны на уничтожение». Оптимальным решением, на наш взгляд, явилось бы политическое решение о том, что «малороссийский» (в украинском варианте — «украинска мова») и «великорусский» («российска мова») языки являются двумя письменными вариантами одного языка» (Игорь Джадан. Узаконенные парадоксы. — «Русский Журнал», 2005, 26 сентября). Про геополітичні (не лише культурні) наслідки такого «оптимального решения» говорити не доводиться…
Обійшли ви й запитання, що стосувалося популярної нині в деяких колах галичанофобії. Чи вона належить до того, що ви назвали інквізицією? Чи це, навпаки, новий-старий спосіб консолідації українського суспільства?
І головне. ви проголосили основоположний постулат свого урядування: «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем». (До речі, в недавній нашій історії був один ідеологічний керівник, який у «культурній політиці» воював з «узким слоем украиноязычной интеллигенции». Ви, мабуть, один із небагатьох, хто ще може пам’ятати його прізвище. А «узкий слой» залишився і навіть приростає…). Природно, постало запитання: йдеться про нечисленну інтелігенцію української еміграції в Росії? В Польщі? В Канаді? Ні — це про українську інтелігенцію… в Україні! Це ж до чого треба було довести Україну, писав я, щоб українськомовна інтелігенція стала в ній «узким слоем», та ще й «боящимся конкуренции»! Ви, Дмитре Володимировичу, як історик, знаєте, коли, хто і як доводив Україну до цього стану. Знаєте про заборони, переслідування, арешти, знаєте й про голодомор (колись об’єктивну доповідь зробили), і про винищення основного контингенту активної української інтелігенції в 1930 і роки. Можете уявити, хто б сьогодні насправді «боявся конкуренції», якби не це державно сплановане і державно здійснене спустошення. Чому ж мовчите про це, коли заходить мова про необхідність підтримки української культури, а натомість волієте брати за норму те, що було «досягнуте» століттями гніту, морями крові й мільйонами жертв?
І остання репліка, викликана вашою «відповіддю». Мало не половину її ви присвятили підтримці Олеся Бузини та його «методології». Він, мовляв, володіє «блискучою ерудицією» і «ґрунтовним знанням історії». Правда ваша. Тільки такі якості дозволяють сказати про «наше имперское прошлое»: «Оно было прекрасно!» Або ось такий приклад і «блискучої ерудиції», і «грунтовного знання історії». Натрапивши в Шевченковій поемі «Кавказ» на адресовані кріпосникам знамениті слова: «…Продаєм // Або у карти програєм // Людей… не негрів… а таких // Таки хрещених… но простих», — слова, в яких покоління читачів і дослідників бачили саркастичну реакцію на імперське словоблудство, що вдаваним обуренням проти работоргівлі в США прикривало торгівлю своїми білими православними «неграми» («крещеной собственностью», словами О.Герцена), — Бузина по-шахрайському оголошує Шевченка… «расистом» і далі «запитує»: «Что же это получается: негры, по Шевченко, — не люди?» (стор. 17). У ХIХ ст. таких ерудитів і стилістів називали «щелкоперами», але то було дуже давно, коли сумлінність і етика в журналістиці щось важили. А ми вже змирилися — куди дінешся від бузинистики…
А от ваші похвали «методології» Бузини, вибачайте, викликають у мене деяку незгоду. Ви припускаєте, що на Бузину вплинули дослідження психоаналітиків, зокрема С.Балея. Невже? Видатний український учений Степан Балей заглиблювався у творчу психологію Шевченка, щоб осягнути «багатство душі і глибінь творчості» Поета, «красу і святість»; він говорить про те, як Шевченко «високо підніс ідею материнства», пише про «гіркі слова великого Шевченка», «накипілі глибоким болем страждучої душі», про його «почування величі»; він шукає «схоплення ліній індивідуального життя», яке збігається з народним, але не вичерпується ним. А для Бузини, нездатного розуміти ні поезії, ні людської душі, ні народного життя, Шевченко — крім того, що «расист», ще й «алкоголик», «завистик», «стукач», «настоящий уголовник», «вурдалак». Примітивна стряпанина його так і зветься: «Вурдалак Тарас Шевченко» — з відповідними гидотними ілюстраціями. Читати її можна хіба що міцно затуливши носа. А ви возводите балагура-посквілянта в ранг шевченкознавця-новатора. Утім, ви робите застереження, що не поділяєте «його жорсткості у порушенні окремих питань й певної упередженості висновків» (!). Така великодушність у ставленні до Тараса Григоровича, мабуть, заслуговує вдячності всього українського народу. Після цього можна з чистим сумлінням іти до пам’ятника Шевченкові покладати вінок від імені українського уряду.
До речі, сучасна наука чимало суворого сказала про інструментарій психоаналізу, від вульгарних форм якого застерігав ще учень Зігмунда Фройда Еріх Фромм. Психоаналіз у виконанні безвідповідального, а тим більше аморального любителя — це як іржавий ніж у руках хірурга напідпитку (якщо припустити таку ситуацію). Тому справді інтелігентна людина, не кажучи про доброго професіонала, утримуватиметься від поспішних і «сенсаційних» версій. Хочу послатися на один прецедент. Як відомо, про великого російського поета Олександра Блока ходило (і ходить) чимало компрометуючих чуток (не завжди безпідставних), зокрема про його стосунки з жінками, про моральну сторону його життя. Відомий у 1930-і рр. невропатолог Володимир Гаврилов вирішив вивчити особистість Олександра Блока під цим кутом зору. Він зустрічався з членами його родини, з людьми, які його близько знали, з його біографом Марією Бекетовою. І чим більше він «заглиблювався в тему», — «тем яснее становилось, что не о патологии в душе поэта и гения Олександра Блока надо мне рассуждать с вершин моей ребяческой неврологии, — а с вершин пронзающего поклонения видеть высокого поэта и человека — поэта озаренного, Поэта Божьей милостью…»
На жаль, це почуття недоступне нашим «десакралізаторам» — найнещаснішим істотам у всьому роді людському…
Ви знову скажете, що я закликаю заплющувати очі на вади великої людини, ідеалізувати її; знову змоделюєте за мене нібито моє ставлення до Шевченка й мені ж його припишете. Тому — ось моя справжня позиція, якої я дотримувався і яку підтвердив нещодавно в лекції «Шевченкофобія в сучасній Україні», прочитаній у Львівському національному університеті:
«Отже, дбаймо про цивілізовані форми вшанування національного генія. Не підмінюймо патріотичною тріскотнею посутні визначення його місця в нашій і світовій літературі. Поглиблюймо адекватне осягнення його творчості, шукаймо способів донести універсальність його ідей та образів до найширшої читацької громади.
І, будучи нетерпимими до блюзнірства, профанацій і фальсифікацій, не плекаймо нетерпимості до критичного погляду на якісь аспекти творчості Шевченка чи риси його особистості, коли цей критичний погляд позначений уважністю й шанобливістю до «трудів і днів» великої людини. Адже саме такий підхід — найбільш перспективний у проекції на історичне майбуття».
Такий підхід я й намагався здійснити у своїй книжці «Тарас Шевченко», що вийшла минулого року.
Ви ж, нічого з мною написаного не читавши, жодної моєї думки не навівши, дозволяєте собі ставити мене в один ряд з «радянськими ідеологами», які забороняли об’єктивні праці про Шевченка «саме тому, що, мабуть, як і ви (підкреслення моє. — І.Дз. ), хотіли мати тільки такого Шевченка, який потрібен владі, а не такого, яким він був насправді». Дмитре Володимировичу, це ж коли і якій владі я підпорядковував Шевченка? Чи ви вважаєте, що ваша посада дає вам можливість (а отже, і право!) говорити що заманеться?
Мабуть, так і вважаєте, бо ось прозоро (хоч і хитромудро) натякаєте, що я стою в ряду тих, хто «одержував зірки і нагороди з рук колишнього президента, приховано його зневажаючи». Це звідки ж ви таке взяли? Може, ви і знаєтеся з подібною публікою, але я до неї не належав і не належу. Ніяких нагород я ніколи не добивався. Коли напередодні свого 70-ліття почув, що хочуть присвоїти мені звання героя України, я сказав тодішньому голові адміністрації президента Володимирові Михайловичу Литвину, що не варто цього робити: ні героєм, ні Героєм я себе не почуваю, мені вистачить звичайного поздоровлення від президента. Просив переказати це моє прохання Леонідові Даниловичу. Відповідь була така: «Ми робимо це не для нього». Розумієте? До Леоніда Даниловича Кучми я ставився, як і годиться ставитися громадянинові до президента своєї країни, — з повагою. Свого часу він допоміг комітетові з Національної премії імені Т.Шевченка створити бібліотечну серію, організувати концерти лауреатів у палаці «Україна» (нині забута традиція). А коли він говорив або робив те, що, на мій погляд, не йшло на користь країні, — я говорив про це з гіркотою. І, на відміну від багатьох, — часто публічно. Наприклад, на Світовому форумі українців, — коли президент відправив у відставку уряд Ющенка.
Після відомого політичного хуліганства в Донецьку, коли було зірвано з’їзд «Нашої України», я разом з Ігорем Рафаїловичем Юхновським, Платоном Григоровичем Костюком і Миколою Григоровичем Жулинським мав розмову з президентом, у якій ми застерігали від загрозливих наслідків такої сваволі; я був автором листа, який ми вручили президентові.
У драматичні дні помаранчевої революції я виступив у газеті «Україна молода» з листом до президента, в якому закликав утриматися від силових дій. У листі була зрозуміла тривога, але не зневага. Навряд чи президент читав того листа, але це був загальний настрій, він його відчував і вчинив адекватно, що в історії буде оцінено.
…А ще ви питаєте (мене, тому відповідаю): чи утримається на своєму п’єдесталі М.Грушевський, «якщо гору в суспільстві візьмуть оцінки Володимира Винниченка і Георгія Єфремова (мабуть, мається на увазі Сергій Єфремов? — І.Дз. ), якщо опублікувати всі — підкреслюю — всі — листи великого академіка до сталінських партійних або каральних органів?»
Залишиться, не хвилюйтеся. Не захитається його п’єдестал від подряпин Олеся Бузини. І те, що він зробив як учений і громадянин, утисячукрат переважує те, що сказали про нього Винниченко чи Єфремов, про яких теж немало було сказано їхніми «друзями». До речі, дуже дивна постановка питання: судити про історичну постать на підставі думок суперників (або про одних письменників — на підставі думок інших. А про Нечуя-Левицького, якого не раз «скидали з п’єдестала» і за якого ви також «турбуєтесь», — прочитайте дослідника, Олександра Івановича Білецького). Що ж до листів Грушевського до ЦК і каральних органів, то вони хай свідчать насамперед про ЦК та каральні органи, про режим, а ті, хто ставлять питання інакше і глузують зі старого академіка, хай краще подумають, які б листи писали вони, потрапивши в той час, у лабети того ЦК і тих каральних органів.
І останнє. Шановний Дмитре Володимировичу, я розумію, що вам не до відповідей чи дискусій та полемік. Знаю, як перевантажені роботою наші високі державні сановники (це — без іронії, серйозно), які замордовані державними негараздами. Та й — «не царское это дело»: полеміки. Проте коли вже справді захочеться полемізувати («підправляти») й випаде нагода, то полемізуйте таки зі мною, а не з тією невідомою мені й малоприємною мені постаттю, яку ви чомусь називаєте моїм іменем.
