Цебто — ніякої ідеології. Бо будь-яка ідеологія є продуктом ідеократичної культури. Тобто такої культури, яка породжує якусь панівну, об’єднавчу чи керуючу і скеровуючу ідею. Наприклад: «Москва — третий Рим, четвертому не бывать», або «Москва — колыбель мировой революции» і т.ін. Ідея комунізму з легкістю була сприйнята в Росії й дала свої надзвичайно багаті дари- плоди на російській ниві (а з тої ниви й нам перепало) саме тому, що ця нива (тобто російська культура) за своїм походженням і за своєю сутністю є ідеократичною і була добре підготовлена для сприйняття такої ідеї.
Російська культура — це глибинна материкова, або телурократична культура (від лат. tellus — земля; буквально «панування землі»). Саме це й обумовило формування її як замкнутої та ідеократичної. Але Україна — це не Росія, а дещо прямо-таки протилежне, і нам взагалі не потрібна ніяка ідеологія.
Попри всі наочні зовнішні зв’язки і очевидну зовнішню спорідненість українська культура за своєю генезою і сутністю є прямо протилежною російській культурі. Українська культура є первісною і більш давньою. Українська культура з прадавніх часів формувалася на великому торговому шляху «із варяг у греки», і отже вона належить не до телурократичного типу культури, а до так званої таласократичної культури (від talassa — море, буквально: панування моря).
Таласократична культура — це культура морського узбережжя, узбережжя великих судноплавних рік. Це та культура, що виникає на шляхах інтенсивного товарообміну та врешті-решт обміну духовними цінностями. Така культура з самого початку і за своєю сутністю постає як відкрита культура. На відміну від телурократичної вона не веде до панування якоїсь ідеї, отже не може бути ідеократичною. Натомість вона витворює відкриту і вельми рухливу, здатну до неперервної зміни систему цінностей, що становлять осердя притаманній їй духовності.
Що таке цінність? Цінність — це не ідея і не ідеал, як багато хто думає. Цінність — це інтериоризована (тобто перенесена у свідомість і отже усвідомлена) схема певної успішної практики. Наприклад, у світі інтенсивного товарообміну добре бути вільною людиною, бо і поїдеш, куди хочеш, і щось придбаєш, щось перекупиш для продажу і зиску. Отже свобода й воля передусім усвідомлюються в цій культурі як великі цінності. Приватна власність — власність індивідуальної, окремішньої людини — також усвідомлюється як висока цінність. Настільки висока, що приватна власність навіть проголошується священною і недоторканною. Будь-який реальний етап історії людства просто немислимий без приватної власності як реальності, без якої немає товарообміну, без приватної власності як спочатку матеріальної, а потім і духовної цінності. І навпаки — дуже легко собі уявити історію людства не тільки без суспільної власності, а і без самої «ідеї» її.
Така сутність і таке велике місце в таласократичній культурі посідає приватна власність. Та найбільшою цінністю відкритої таласократичної культури є вільна людина, окремішня людина, індивідуальність і особистість, бо єдино вона і тільки вона усвідомлює і інтериоризує схеми своїх же власних успішних дій. Отже і творцем, і носієм цінностей врешті-решт є людина, і вся система цінностей відкритої культури формується навколо неї і для неї.
В умовах української таласократичної за своєю суттю культури справді прийнятною, властивою цій культурі практикою політичного життя може бути не якась форма ідеократії (а отже — і не ідеологія!), а єдино і тільки прагматизм, український лагідний і дружелюбний прагматизм. Навіть свята для кожного українця ідея незалежної Україні є «ідеєю» для нього сьогодні лише через історичне нещастя, що з нами приключилося в останні триста років перебування під пресом чужої нам телурократичної культури. На жаль, цього майже ніхто не розуміє. Від легендарних Кия і Байди Вишневецького і до Богдана Хмельницького всі герої нашої історії боролися не за «ідею». Вони просто боронили свою волю і свободу, свій спосіб життя, притаманний культурі нашого народу. І це ж знайшло стихійне відбиття в житті й боротьбі наших героїв у ХХ столітті, від Симона Петлюри і до Степана Бандери.
Хіба ми не бачимо вочевидь і не відчуваємо, як мовиться «шкірою», що всі рухівці, націоналісти та інші праві є вельми переконливими й здатні прикувати до себе увагу мільйонів, коли вони просто звертаються до нашої історії та до необхідності відродження генетично притаманних нашому народу духовних цінностей, які, на наше щастя, збігаються з цінностями західної таласократичної цивілізації. Але вони тут же миттєво «втрачають» нас — свою аудиторію — як тільки намагаються підвести під це якусь ідеологічну базу, бо ми зразу ж відчуваємо якусь фальш, штучність і неправдивість. Розсудливого й тверезого українця ідеологічною пусто-порожньою половою не обманеш. Нам не потрібна ніяка ідеологія. Єдине, що нам потрібно, — це повернутися до самих себе з довгих мандрів у чужій нам культурі. А це й означає повернутися до українського прагматизму.
Та чи дійсно він є? І якщо є, то наскільки він є ефективним? Тут не місце для розгорнутого історичного дослідження. Але ж і далекому від історії не можуть не впасти в очі найбільш очевидні факти.
Провидіння, що дарувало нам найкращі в світі землі для проживання, де все є, а якщо чого й немає, то можна заробити й прикупити, аби не лінуватися, це провидіння забезпечило тим самим усі умови для формування напрочуд лагідної та приязної вдачі українця (якою, відмітимо в дужках, на зле скористалися деякі наші сусіди, але то вже проблема їхнього сумління).
Якщо ми у пошуках коренів прагматизму глянемо на власну історію, то з подивом побачимо, що в ній є все, що нам сьогодні хочуть прищепити наші західні партнери, носії атлантичної таласократичної культури. У Київській Русі-Україні князі обиралися, а в певних історичних обставинах наші пращури навіть вдалися до прагматично виправданого запрошення на княжий престол варяга. У козацькі часи принцип виборності був всезагальним, і, підпавши під владу Росії, українські гетьмани ще довго чинили супротив імперській практиці призначення та іншим утискам традиції вольностей і свободи. Усе це знайшло закріплення не тільки в практичній організації політичного життя в козацькій Україні, а і в першій у світовій історії конституції, написаній Пилипом Орликом. Навіть такий нещасливий для нашої історії задум Богдана Хмельницького про союз з Росією був очевидно прагматично виправданим у певних умовах. Інша річ, що з вини нашого північного партнера він був силоміць викривлений до «воссоединения Украины с Россией». Це було таке «воссоединение», яке за природою своєю, як це цілком зрозуміло, могло вести тільки до знищення української політичної, а потім і духовної культури з кінцевим поглинанням України Росією. Але більш ніж за триста років цього все-таки не сталося повною мірою, що зайвий раз свідчить про належність України та Росії до принципово різних історичних типів культур.
Погляньмо на новітню історію тепер уже незалежної України. Усі дії, що мали прагматичний характер, дуже часто майже стихійні й всупереч успадкованій партноменклатурній за походженням природі влади, виявилися напрочуд вдалими та ефективними. Це є очевидні витоки успіху Л. Кравчука саме там, де вони мали місце.
Зараз спостерігаємо якісно новий етап. Дійсно новий старий Президент нарешті привів до влади справді нового прем’єра з молодою командою, яка вже більш рішуче і, головне, свідомо налаштована саме на прагматичний підхід у вирішенні будь-яких питань. Але ж в ім’я чого? В.А. Ющенко не залишає сумнівів: у перших же своїх заявах він свідомо зробив наголос на патріотизмі. Отож, якщо вже хтось будь- що бажає мати «ідеологію», то все вирішується дуже просто: любіть Україну, творіть Україну! Це є найбільш прагматично виправдана максима, яка здатна об’єднати, примирити і згуртувати в спільних зусиллях усіх нині сущих в Україні: і нащадків козаків, і не зі своєї вини москалів і хохлів, і татар, і євреїв, і німців. І це означає лише одне: працюйте на себе, на своє майбутнє, для своїх дітей і онуків, а отже — на Україну. Оце і є єдина потрібна нам сьогодні «ідеологія».
