Це видання важко підтасувати під одну вичерпну рубрику. Гарне оформлення, інтригуюча обкладинка, ледь не з якої оголошення на заспокійливі середники: на похмурому небі, з котрого от-от виполониться буря, витяте велике, наполовину відкрите, вікно у якому видніється прекрасне погідне небо з симпатичними хмаринками й симпатичним, але не ліричним ангелом, так собі, ні пришив, ні прилатав, така собі грайлива усмішка. Дизайн Юлії Кузнецової. При чому тут університети? Папір солідний, крейдовий, більш схожий на видання «України дипломатичної», а не університетської, та й формат у три грубі шпальти, звісно, не науковий. І приміток майже нема, вже й не згадувати про відсутність бібліографії та індексу. У середині відразу впадають в очі надзвичайно цікаві та мистецьки витончені фотографії відомих фотографів на кшталт Артюшенка. Знову назріває запитання: які університети? Видання про науку мають бути на сірому м’якому папері, зі скоростріловим шрифтом. А ця книжка складається з коротких статей, що лиш іноді передують серії інтерв’ю. Головний текст — це точне відтворення розмов на різні теми. На якого читача це розраховане? І про які ж саме університети тут мова?
Формат ніби простий. Передруковані тексти зустрічей журналістів газети «День» та запрошених науковців з професорами та студентами кількох університетів. Теми обговорення різні: від історії взагалі до специфічних питань, як от голод чи оцінка помаранчевої революції, чи культури Козаччини; від цінностей, які становлять сучасну Україну до розмови з редактором «Дня» про те, що саме робить гарного журналіста. Тут і відомі з преси науковці, як то Юрій Шаповал, Станіслав Кульчицький, але є й народні депутати, як от Іван Бокий, Олег Зарубінський, Сергій Шевчук, є навіть і правдивий кобзар. Про ректорів, професорів та студентів вже й не казати.
Видання, крім розмаїтості тем, цілісне. Всі теми поєднані однією важливою прикметою. Всі теми, так чи інакше, мають суспільний чи громадський інтерес. У своїй сукупності вони творять віртуальний університет — спільноту людей, котрі знаходять спільну мову на теми, які є гідні їхньої уваги. Так, як на схилі Середньовіччя в часи народження університетів, студенти мандрували з осередку в осередок, шукаючи просвічення, так тут мандрівні спеціалісти й журналісти шукають спілкування, особливо з молодими адептами чи то науки, чи то громадських справ.
Справжній університет складається саме із тої можливості спілкування як з мертвими, так і з живими цікавими людьми. На відміну від церков, які по суті справ зберігають та передають віру, університети плекають вміння знаходити й осмислити як істину, так і світ. То ж університет не може обмежитись до себе самого, не сміє замикатись в собі. І тому інтелектуальні налети будь кого з-поза меж даного університету повинні бути не лише бажаними, але й активно стимульованими. Навіть якщо й тема обговорення не нова, чомусь присутність «інших» у своїй групі стимулює нові погляди, оживлює спілкування навіть серед старих знайомих. Тому такі заходи та така ініціатива «Дня» варта наслідування. Ця ініціатива незвичного в Україні спілкування творить свого роду летючий університет на громадських засадах, і сама стає своїм пересувним університетом.
Університет за своєю суттю може бути замкненим, а в нашу добу наука не сміє відтинати себе від суспільства. Я розумію, що тим наражую себе на критику, мовляв, знову хоче політизувати науку. Ні, не те. Але не можна мати політики без науки. Тобто можна, але тоді й наслідки відповідні, — такі, які моє покоління пережило, а то й ще досі переживає.
Науковець може бути незаангажований, але ні в якому разі не сміє бути необізнаний з довкіллям. Тому я так жахаюсь, коли мені колеги говорять з гордістю, що не читають газет чи не цікавляться політикою. Якось дивно в устах науковця чи письменника звучить хвальба відмежуванням від джерела інформацій.
Ця книжка може бути путівником, якоюсь мірою, навіть візитною карткою декількох університетів України. Як людина, яка майже півстоліття провела в наукових установах, мушу привітати таке видання. Бо справді про українські університети немає багато легкодоступних матеріалів, тому навіть короткі згадки, а ще й ілюстровані, радо привітає кожний гість України. Тут можна відчути смак поодиноких університетів, — коротко, на зуб, щоб виробити апетит на більше.
Та це видання йде значно глибше й саме по собі дає картину інтелектуального рівня українських університетів. Воно віддзеркалює, яким університет може бути в найкращі свої часи — інституція, повна запалу, енергії, гри думки та гри слова.
Для негромадян України, які володіють українською мовою, хоч би й тільки пасивно, такі видання надзвичайно корисні та зручні. У приємливій, а не принизливій для себе формі тут можна зорієнтуватись, що, власне, знає молодь про історію України, як задивляється на цей «європейський» вибір, який у кожного породжує відмінні уявлення. Тут читач м оже запізнатись з Ніжинським університетом, який зовнiшнiм виглядом так нагадує старі англійські коледжі, з Волинським університетом в історичному Луцьку, з новішим Хмель ницьким університетом. Теми обговорення вибирав «День» частинно, але не виключно, базуючись на серії видань «Дня», особливо таких, як «Україна incognita», «Дві Русі», «Україна й Польща» та книга про Джеймса Мейса, яка й є дверима в проблему голоду на Україні. Але саме обговорення переростало теми та давало нам, як i, звичайно, редакторці «Дня» Ларисі Івшиній, поняття про те, що думає публіка.
Це все для тих, хто уболіває за занепад науки й не бачить майбутнього в молодому поколінні, їм можна сказати: «Не туди, панове, дивитесь». Візьміть цей путівник і поверніться в правдиві університети.
Ця книжка настільна, в значенні, що її можна тримати на зручному столику під рукою, щоб зазирнути на годинку, пів. Але вона також може служити книжкою дискусійною. Будь- який розділ її можна вжити, щоб почати дискусію в класі чи, так собі, навіть на кухні. Бо університети бувають різні, але правдиві університети стимулюють як думку, так і уяву. А в цій книжці є над чим подумати.
