На стадіоні, у театрі, на концерті майже завжди виникають магічні моменти спільності світовідчуття.
Усе зібрання ніби промовляє щось про себе незнаними словами. Ні, не словами. Це щось прадавнє. Щось із давнини божественного порозуміння. Із благословенних часів єдиної душі людства. У такі моменти тиша красномовствує. Оплески, свист, крики й зойки — потім. Інколи здається, що саме ці миттєвості — не просто сенс усіх видовищ, а ще й дороговказ до гармонії людства.
Ті, хто не витримує емоційної висоти моменту або не здатен на неї, мстяться брутальністю. Приліплять жуйку до крісла, надряпають щось на стіні, розпочнуть бійку. Як зрозуміти тих, хто, йдучи зі стадіону «Олімпійський» незалежно від перемоги чи поразки своїх кумирів, обов’язково б’є вікна в Київському національному академічному театрі оперети? Словом, єднання спорту й мистецтва робить побут явищем культури або хамства.
І от цілком природне хвилювання пов’язане з футбольною імпрезою світового масштабу на кшталт «встигнемо — не встигнемо», «по-європейськи чи провінційно», «достойно чи як завжди» набуває несвяткового присмаку.
Підготовка до Євро-2012 раптом перетворилася на гонку употужнення заходів безпеки. І таку масштабну, що важко не злякатися і тих, хто приїде, і тих, хто прийматиме. Іменник «зона» не пом’якшується прикметником «фан», який у нашій ситуації перекладається як «сувора». Ніхто не святкує здобутки підготовчого періоду. А саме з цих зерняток радості має вирости свято всієї планети. Свята взагалі катастрофічно зникають із нашого життя. Кажуть, корпоративи притягають податкову службу.
І от тепер те, про що сперечалися, мріяли, за що боролися, погрожує зневірою.
Звичайно, усе налагодиться. Гостинність у нас — від пращурів. І в гірші часи ми вміли залишатися справжніми українцями. Майдан Незалежності радує масштабністю екрана, vip-зони. Чудова сцена на Європейській площі. Європейське містечко під аркою Дружби народів демонструє сучасні германські енергоощадні технології. Наша сторона поки що навчає мистецтва вишивання. Але цього, здається, замало для столиці. Треба, щоб влада чи народ або ж і народ, і влада разом усвідомили трагічну блідість культурного складника яскравої культурної події. І справа не в грошах, яких, як завжди, на культуру не залишилося, а саме в нашому патріотизмі, у нашій українськості.
Давайте запросимо всіх музикантів міста виступити соло, ансамблями на вулицях. Хіба не знайдеться десятка роялів, сотні скрипалів і тисячі гітаристів для концертів просто неба? Хай колона залу нашої мерії стане філармонічною й загальнодоступною.
Хай народні танці в підземному переході станції метро «Театральна» будуть щовечора, сальса в парку ім. Шевченка — із ранку до ночі! Вернісажі на кожному кроці! У київських театрах ставлять п’єси авторів із 37 країн. Давайте прикрасимо фасади їхніми державними прапорами на знак гостинності наших сцен і поваги до культур інших народів.
Нехай додаткові вихідні стануть часом для демонстрації власного національного одягу, сімейних реліквій, фотоальбомів про мандрівки Європою. Хай оркестри дефілюють вулицями, аматори виступають на площах, старовинні автомобілі ескортують автобуси футбольних команд!
Хай буде свято в нашому місті!
Хай буде свято на землі!
Єднаймося у проявах святковості душі!
Даруймо людству шевченкову мудрість: «Раз добром зігріте серце ввік не прохолоне!» Перекладемо її всіма відомими мовами й подаруємо від щирого українського серця.
