— Вам відомо, як пише Алемдар Сабітович?
— Він ніколи не пише за інструментом. Може гуляти, вслухаючись у мелодії міста, лісу, поля, вулиць, у світ, у шелест, звуки, крики, грім, брязкіт, у себе, а потім говорить: «У мене голова неначе розкривається, і там звучить нова музика». Ось тоді він сідає й записує партитуру. Алемдар Сабітович, до речі, не може слухати чужої музики. Він не хоче, щоб у його єстві з його ритмами та мелодіями змішувалися інші ноти. Він береже свою композиторську первозданність.
— Караманов широко відомий і як автор «Гімну Криму», про який існують неоднозначні думки. Як ви вважаєте — це успіх чи невдача композитора?
— Один музикант якось сказав: «Алемдар, ти написав не «Гімн Криму», а «Гімн ООН». У цьому творі геніальна музика. Там весь Алемдар — східні «перли» і поліритмія, там є почуття різних епох. Але коли Ольга Голубєва написала вірші, то ритм тексту непросто ліг на музику. «Гімн» врятувала геніальність співака Юрія Богатикова.
— Алемдара Сабітовича можна назвати визнаним у світі композитором. Але в чому причина того, що він не став таким популярним в Україні та в колишньому СРСР, як інші композитори-шістдесятники?
— Музика Караманова геніальна! Він у музику не входив, а ввірвався. Але, розумієте, у нього форма будь-якого музичного твору, починаючи з дитячих п'єс і кінчаючи симфоніями, ораторіями, така, що її потрібно вміти вибудувати при виконанні. Для цього потрібно мати освіту й чуття. Я слухала його рондо, його балади — і тільки деякі музиканти зможуть донести до слухача глибину цих творів. Визнання Караманова прийшло до нас з-за кордону. Підтверджується крилата фраза про те, що «немає пророка в своїй вітчизні». Інтелектуальна музика повинна ввійти в людину через якийсь час. У Караманові з'єдналися вся складність і суперечність шістдесятництва. Знамениті Губайдулліна, Шнітке, Денисов — його однокурсники. Караманов начебто месія в музиці. Він народився таким. Коли він учився в Московській консерваторії та в аспірантурі, то Шнітке говорив, що коли ми чого-небудь лише вчилися, то Алемдар це вже вмів. Коли говорять, що Караманов релігійний композитор, тому що багато які його твори написано за мотивами божественних книг, то це не зовсім правильно. Композитор лише використовує у своїх творах божественну форму, а зміст його творів — це душа сучасної людини в усій її складності.
— Яка причина того, що Караманов повернувся до Криму з Москви?
— Бо він ніколи не був номенклатурником. Алемдар ніколи не пристосовувався, не шукав собі місця під сонцем, він просто творив. Він все кинув у Москві, коли зрозумів, що там задихається. Коли він повернувся до Криму, то зумів уникнути впливу авангардизму в музиці (він неначе відразу став класиком). У Криму композитор переродився. Алемдар прийняв християнство, хрестився в уже зрілому віці (закінчивши консерваторію). Саме в Криму Караманов написав «Звершилося» і «Бисть». У Сімферополі він просто творив, як не міг цього робити в Москві. Саме в Криму почався новий період його творчості.
— А є в Караманова школа?
— У прямому розумінні — немає. Він не педагог, він композитор-творець. Алемдар Сабітович не пояснює, чому саме так, а не інакше він написав той чи інший твір. Музикознавці знаходять у його музиці безліч новацій, наприклад, поєднання однієї з них — поглинання мінору мажором — й інші оригінальні прийоми…
— Над чим зараз працює Алемдар Сабітович?
— Він написав оперу на текст кримського поета Валерія Чепуріна. Це вже другий такий твір, перший було років двадцять тому. Алемдар Сабітович повен творчих задумів.
— Яка атмосфера навколо нього, чи сприяє вона творчості, чи оточують його люди, які його розуміють, чи немає в нього конфліктів?
— Алемдар Сабітович абсолютно безкорислива та безконфліктна людина. Я б назвала його великою дитиною. Атмосфера навколо нього сприятлива лише декілька років. Тепер композитор живе в нормальних умовах завдяки його сестрі, яка змогла переконати бізнесмена Романа Абрамовича, і він виділив декілька грантів для розвитку творчості Караманова. Останнім часом музику Алемдара Сабітовича стали частіше виконувати, і це принесло комфорт у його життя. Він не вміє просити, ніколи нічого не вимагає. Влада ніколи не допомагала жити авторові «Гімну Криму». Якби ви бачили, як він жив до 1999 року! У композитора відключали за несплату опалення, телефон, підлога в помешканні провалилася, але все це не турбувало Караманова. Він людина зовсім іншого світу, він Композитор з великої літери, творець, що не звертає уваги на побут. Одного разу я знайшла його дитячий рукопис — охайненько написані геніальні ноти. Я вирішила купити ноти для музею школи і кажу: «Алемдаре Сабітовичу, скільки б ви хотіли, щоб ми заплатили за цей рукопис?». Він відповідає: «Сто!». Я говорю: «Сто — чого?». Він: «Ні, тисячу!» Я говорю знову: «Тисячу — чого?». Він тоді подивився скоса так на мене й каже: «Ну що ви, візьміть просто так!». У цьому весь Караманов.
ДОВІДКА «Дня»
Алемдар Караманов народився у вересні 1934 року в Сімферополі, де поселився його батько, виходець із Туреччини Сабіт Караманов, і мати — Поліна Величко, жителька села Кореїз. Батько — випускник Комуністичного університету в Москві, налагоджував нове життя в Криму, зокрема, в Бахчисараї. Тому сина назвали Алемдар, що означає «той, хто попереду несе прапор». У 30-х роках Сабіта Караманова зняли з усіх посад, він був морально розчавлений, але можливо тому, що він залишався громадянином Туреччини, його не репресували. Проте 1944 року його було депортовано з Криму, 1945 року репресовано, 1953 року звільнено, 1955-го він раптово помер. Десятирічний Алемдар разом із бабусею, матір'ю, сестрою і братом залишався в Криму. Із 5 років він складає музику, у 9 завершив оперу і декілька сонат. 1953 року обдарований випускник Сімферопольського музучилища приїжджає до Москви. Його беруть відразу. Після закінчення він вступає до аспірантури. За десять років пише десять симфоній. Михайло Ромм показав йому кадри ще не змонтованого фільму «Звичайний фашизм», і Алемдар Караманов написав музику до нього. Москва тих років — це піднесення шістдесятництва. Але, з іншого боку, — рецензування художніх творів за допомогою бульдозера, гоніння на Пастернака, несамовите паплюження інтелігенції Микитою Хрущовим. І Алемдар Караманов виїжджає до Криму. Сам Караманов розповідав, що до 1964 року він завершив цикл із шістнадцяти фортепіанних фуг. Для подальшої творчості йому потрібні були «тиша, самотність, таїнство неба». У Криму він зустрівся з Георгієм Бостремом. Бесіди композитора і художника привели до одкровення Євангелія, і Караманов починає писати «божественну» музику. 1965 і 1966 роки були цілком присвячені написанню «Звершилося». 1967 року з'явилася меса Stаbаt Mater, про яку Альфред Шнітке сказав, що «це послання всьому людству». У 1976—1981 роки народжується шість симфоній «Бисть» за Апокаліпсисом.
2000-го року Алемдар Караманов став лауреатом Національної премії ім. Т.Г. Шевченка.
