1. Уроки ХХ століття вимагають грунтовних і непоквапних
роздумів, а часу у людства залишилося уже й не так багато, якщо з досвіду
століття, що минає, воно уже сьогодні не візьме практичних висновків. Тому
осмислювати все, що ми накоїли за останні сто років, доведеться «на ходу»,
ризикуючи зробити багато важких помилок, у тому числі й непоправних.
Основний урок — людство, завдяки своїй безугавній допитливості,
тепер може загинути не тільки з природних причин, але й від витворів власного
інтелекту. З цієї ж причини можна уникнути багатьох природних катастроф.
Чи буде «джин сучасних технологій» служити вірою і правдою тому, хто витяг
його з ув'язнення, чи відповість чорною невдячністю? На жаль, відповідь
на це питання залишається відкритою доти, поки більшість людства не буде
залученою до благ сучасної цивілізації. Статися це чудо може, але не у
найближчому майбутньому. Отже, увесь вантаж розв'язання глобальних проблем
у столітті, що надходить, доведеться тягнути «західній меншині» в умовах
постійного нагнітання антизахідних настроїв ідеологами тоталітаризму, традиціоналізму,
фундаменталізму. Боюся, в цих умовах Захід може вдатися до самоізоляції,
прагнучи зберегти благополуччя хоча б у межах «однієї окремо взятої сторони
світу». Досвід свідчить, що «розумні бомби» можуть проучити одного диктатора,
але за цю політпросвіту дуже дорогу ціну платять нещасні люди, яким судилося
з'явитися на світ у «колись другому» і третьому світах.
2. Ось і Україна ніяк не може визначитись у соціальному
часі та просторі. Руку тягне на Захід, а ноги самі дріботять на Схід. Радянську
спадщину поділили сильні цього світу, що становлять дуже невелику частину
населення, а розгубленій більшості дісталися тільки стереотипи зрівнювального
мислення та ностальгія за старим начальством, яке хоч «не прокручувало»
зарплати і пенсії. Українському істеблішменту слід би засвоїти той урок
ХХ століття, який добре засвоїв Захід після фашистської та комуністичної
катастроф: сильні у демократичному суспільстві повинні захищати слабких
не з міркувань сентиментальності, не з добродійності, а щоб слабкі (не
лише інваліди та старі, а й усі ті, хто не уміє швидко пристосуватися до
революційних перебудов) могли мати гідне місце у суспільстві, більш гідне,
аніж на мітингах підтримки червоної чи коричневої альтернативи демократії.
Це мене і непокоїть над усе, бо елітарний егоїзм нерідко закінчувався охлократичною
реакцією та тоталітарною диктатурою. Сподіваюся, що у прийдешньому столітті
еліта буде освіченішою, цивілізованішою і менше тужитиме за матеріальними
благами, аніж більшість нинішньої.
3. Науки є різні. Як соціальний інститут наука у
нас переживає важку кризу і порівнювати її із західною — все одно, що порівнювати
зарплати західних і вітчизняних професорів. Як вид інтелектуальної діяльності
наука залишається й умерти не зможе навіть в Україні. Усе, як в анекдоті
про двійника Маркса, якому партійні органи рекомендували не дискредитувати
класика: «Ну добре, бороду збрию, костюм поміняю, а розум гігантський куди
подіти?!» І на Заході, і в нас, були і будуть вчені, які нікуди не подінуться
від свого хреста, навіть якщо доведеться ставити його на власні кошти.
Ось такою я хотів би бачити науку і в майбутньому, та розумію, що для більшості
наукових працівників держава і суспільство усе ж повинні створювати нормальні
умови для роботи, виділяючи на це кошти у тих же пропорціях від державного
бюджету, які прийняті у всіх цивілізованих країнах.
