У виграші від Євро-2012 майже всі значною мірою причетні до нього. Передусім — уболівальники, ясна річ. Потім — самі футболісти. Потім — та частина ділових людей, яка зуміла щось заробити на святі футболу. І не в останню чергу — вся Україна, її тепер навряд чи хто у Євросоюзі вважатиме расистською державою, де людей з іншим кольором шкіри лінчують просто на міських вулицях, а молодь дружно крокує, вигукуючи: «Хайль!». Які б дурниці не плели про нас чи то куплені кимось західні журналісти, чи то просто невігласи, — все розсіялося. Ба більше — і загальний імідж України внаслідок успішного проведення всеєвропейського футбольного ристалища відчутно покращився — не лише в очах європейців, а і в очах певної кількості самих українців: он які ми молодці, що втнули!
Але, якщо спокійно й тверезо подумати, у найбільшому виграші в результаті Євро-2012 опинилася чинна влада, а у найбільшому програші — громадянське суспільство, яке не змогло виступити самостійним гравцем під час чемпіонату і не усвідомило ще, якою може бути ціна «свята футболу» не для опозиційних партій, не для тих чи інших політиків, а саме для нього.
Абсолютно не випадковим стало повне й остаточне ѓвалтування Конституції, Закону про регламент та елементарні моральні норми у Верховній Раді під час ухвалення нового мовного законодавства через якихось дві доби після фінального матчу на «Олімпійському» у Києві.
Та для того, щоби зрозуміти сутність сучасних подій, варто перенестися до 1936 ріку, коли Німеччина приймала і зимові, і літні Олімпійські ігри.
Рішення про проведення цих Олімпіад (тоді і зимова, і літня відбувалися у тій самій країні) ухвалене 1932 року — коли Німеччина була ще вповні демократичною республікою, ба більше — чималу роль тут зіграла ідея таким чином неофіційно підтримати морально німецьку демократію. Наступного року ситуація змінилася: до влади прийшли нацисти, відтак у спортивних колах почалися дебати, чи припустимо проводити Олімпіаду в країні, де порушуються людські права, де занехаяна демократія і де панує расистська ідеологія. Але Геббельс, який одразу оцінив масштаби пропагандистського впливу Олімпійських ігор, зумів умовити Гітлера пом’якшити політику державного антисемітизму, згорнути масові репресії та випустити частину політв’язнів і взагалі — показати світові «націонал-соціалізм із людським обличчям».
Це вдалося. У грудні 1935 року рішення про участь у Берлінській Олімпіаді ухвалили спортивні організації майже всіх запрошених країн. З політичних міркувань не відмовився ніхто з держав, відмови від участі в Іграх мали суто індивідуальний і поодинокий характер.
Незадовго перед літніми Іграми, у лютому, Німеччина приймала у себе в Гарміш-Партенкірхені (баварські Альпи) і зимову Олімпіаду. Ця Олімпіада дала керівництву Третього Рейху можливість випробувати пропагандистські методики, які потім, під час Берлінської Олімпіади, сягнули досконалості. А ще там серед «істинних арійців» був «правильний напівєврей» — капітан хокейної збірної Німеччини Руді Баль, один із найвизначніших майстрів ключки довоєнної доби. А у збірній Австрії було п’ятеро євреїв, до яких ніхто не присікувався. І взагалі: зимові Ігри пройшли пречудово. Звісно, око всюди натрапляло на есесівців і військовиків, але незрівнянні краєвиди баварських Альп, п’янке гірське повітря, привабливі рум’яні дівчата в лижних костюмах, гарний сервіс, добрі умови проживання, повна відсутність у господарів будь-якої зверхності та шовінізму — все це справило величезне враження на гостей. Окрім того, беззаперечним фактом була відсутність безробітних на вулицях та непомітність політичних репресій. Відтак ідея бойкоту остаточно згасла і почала видаватися непристойною.
Берлін серпня 1936 року підтвердив ці враження. Державний антисемітизм нацистів здавався гостям Олімпіади недолугим міфом. Адже і з вулиць, і з книгарень зникли всі антиєврейські плакати, брошури і книжки. Німецьким газетам на весь період Ігор було заборонено друкувати тексти расистського чи антисемітського спрямування, а мешканцям Берліну суворо наказали утримуватися від негативних публічних висловлювань про євреїв та негрів під страхом кримінального покарання.
Самі ж Ігри стали воістину грандіозним і новаторським міжнародним спортивним свято. Понад чотири тисячі представників з півсотні різних країн змагалися за медалі; чотири мільйони туристів з усього світу приїхали до Німеччини. Відкриття Олімпійських ігор й основні змагання відбувалися на спеціально збудованому стадіоні на 100 тисяч місць. Для спортсменів створили спеціальне комфортабельне олімпійське селище, яке стало зразком для організаторів усіх наступних Ігор. Уперше була організована естафета шляхами Європи — запалений в Олімпії вогонь тисячі атлетів різних країн пронесли через усю Європу до німецької столиці. І так само вперше телебачення транслювало відкриття змагань та події Ігор — десятки великих екранів було встановлено у спеціальних приміщеннях Берліну та різних міст Німеччини. А знана режисерка Лені Ріфеншталь зняла про цю грандіозну спортивну подію фільм «Олімпія», який увійшов до скарбниці світового кіно.
На Іграх уперше цілу низку високих нагород здобули темношкірі атлети з команди США. Афроамериканці посіли шість перших, три других і два третіх місця. Героєм же Ігор став знаменитий негритянський атлет, великий спринтер усіх часів Джессі Овенс, й XI Олімпійські ігри інколи так і називають — «Олімпіада Джессі Овенса». Що цікаво: Овенс став улюбленцем німецької публіки, біляві хлопчики з Гітлерюгенда просили у нього автографи і ходили слідом за ним, а фрау і фройляйн були в захваті від його джентльменського ставлення до своїх суперників. Сам Овенс пізніше згадував, що почувався у Німеччині краще, ніж на батьківщині: в Берліні він міг заходити у будь-який ресторан і їздити на транспорті нарівні з представниками «вищої арійської раси», чого у своїй рідній Алабамі він у ті часи робити не міг, а якби й наважився, то вмить виявився б — попри своє чемпіонство — повішеним на найближчому дереві.
А на додачу знаменита фехтувальниця, за походженням наполовину єврейка, Гелен Майер виступила на Іграх за Німеччину. І не просто виступила: вона завоювала срібну медаль і на церемонії нагородження, як й інші німецькі спортсмени, підняла руку в нацистському вітанні, адресованому фюреру...
Словом, народ і партія Німеччини продемонстрували свою єдність під час ще небаченого у світі спортивного свята всіх націй і держав. Отож і зимова, і передусім літня Олімпіади 1936 року стали перемогою — і пропагандистською, і спортивною — чинного тоді нацистського режиму. Мільйони зарубіжних туристів, які побували на Іграх, після того тривалий час категорично заперечували злочини нацизму — мовляв, то все вигадки, ми там самі були, і нічого такого не бачили. Ймовірно, і масова підтримка у західних демократіях сумнозвісних мюнхенських угод, і відсутність ентузіазму у французьких та британських солдатів під час «дивної війни» на Західному фронті у 1939—1940 роках не в останню чергу були зумовлені позитивним враженням про нацистську Німеччину часів Олімпіади. Самі ж німці отримали черговий заряд упевненості у генії свого фюрера, у його здатності розв’язувати будь-які складні проблеми на благо Рейху, що також значною мірою далося взнаки у наступні роки...
Можуть зауважити — а чи коректно порівнювати Олімпіаду у тоталітарній Німеччині з Євро-2012 у наче ще демократичній Україні? Як на мене, цілком коректно — особливо після тієї публічної демонстрації зневаги до букви і духу закону, яку вчинили владні депутати й урядовці третього липня. Та й до цього... Наскільки мені відомо, Україна — єдина держава світу, де за спробу знищення новозбудованого пам’ятника Сталіну громадян карають роками ув’язнення — тоді як в офіційних документах об’єднаної Європи сталінізм і гітлеризм прирівняні один до одного як злочинні режими та ідеології. Проте все ж є й відмінності — у нас процеси демонтажу демократії ще не зайшли так далеко, як комусь би хотілося. І тому громадянське суспільство має певні шанси зупинити руйнацію демократії (а разом із тим — і незалежної України). Однак чи використає воно ці шанси? Адже під час Євро-2012 майже нічого не було зроблено, щоби пояснити іноземним гостям: мухи — окремо, котлети — окремо, Україна — це одне, її владний режим — зовсім інше. Бо ж насправді успіх Євро зумовлений був передусім тією суспільною атмосферою, що була створена самими людьми поза участю влади, а не готелями з захмарними цінами і кемпінгами без належних зручностей, чи не так?
А в підсумку, на жаль, може вийти так, що повідомлення про фальсифікацію виборів та утиски активістів громадянського суспільства відтепер якийсь час прийматимуться пересічними європейцями через призму спогадів про Євро-2012: мовляв, що за дурниці, ми самі були в Україні, там дуже доброзичливі люди та толерантна міліція, отож ніякої диктатури там не може бути, то все політики брешуть! Скажете, неймовірний сценарій? У 1936 році теж ніхто у Західній Європі (крім відставного міністра Черчилля і військового теоретика де Голля) не вірив у трагічний розвиток подій, спричинений нацистами та їхнім фюрером. Звісно, вітчизняні «вожді» мають менші калібри, звісно, наше громадянське суспільство ще не загнане у підпілля, але чи означає це, що слід заплющити очі на реальні тенденції об’єктивних процесів?
