Французьке інтелектуальне середовище відоме своїми лівими настроями. Втім, французькі ліві настрої та українські ліві настрої — це зовсім не одне і те саме. Якщо у Франції спиратися на ліву ідеологію означає звертатися до спадку Жана-Поля Сартра та, як би там не було, засуджувати комуністичний тоталітаризм, то в Україні — це насамперед загравати з невмирущим homo sovieticus і вірити в щирість намірів Леніна і Сталіна. Три вечори у київській книгарні «Є» з французькими інтелектуалами Венсаном Декомбом, Полем Тібо та Філіпом де Ларою дали можливість добре поміркувати над цими проблемами.
Першою відбулася лекція Венсана Декомба — керівника досліджень у Вищій школі соціальних студій у Парижі, автора праць «Пруст. Філософія роману» (1987), «Ведмеже мислення та інші нариси практичної філософії» (2007), «Філософія політичних поглядів» (2008). Тему лекції було заявлено наступним чином: «Суспільна відповідальність інтелектуалів». Декомб у якості показового зразка обрав справу Дрейфуса, котра розділила французьке суспільство, зокрема інтелектуалів, на два протилежно налаштовані табори. Було в цьому певне провокування аудиторії, що не могла не провести паралель між цієї справою та справами проти лідерів української політичної опозиції — Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. Водночас згадувався відомий афоризм Віталія Портникова про те, що в Україні інтелектуалів можна перерахувати на пальцях однієї, в кращому випадку — двох рук. Тобто на лекції йшлося про суспільну відповідальність фактично неіснуючої в Україні спільноти. Чи можна вважати інтелектуалами університетських викладачів, якщо українські університети традиційно не входять у рейтинги кращих вищих навчальних закладів світу? Чи можна вважати інтелектуалами політиків, коли єдиним критерієм політичного вибору є не ідеологічна програма, а особиста моральність? Доки європейці обирають між лібералізмом та соціалізмом, українці продовжують вибирати між чесними і нечесними. «Відповідальність інтелектуалів має політичний характер, але не треба зводити мораль до політичної відповідальності. Участь інтелектуалів у політичному житті залежить від рівня демократії в країні», — резюмував Венсан Декомб.
Після лекції Декомба, що відбулася 9 січня, перед публікою виступив Поль Тібо, це сталося наступного дня, 10 січня. Тібо відомий як головний редактор журналу Esprit у 1977—1989 роках. Тема його лекції — «Європа від сходу до заходу». Від виступу Тібо віяло відвертим розчарування у Євросоюзі. «Ми примушуємо людей жити разом», — недвозначним вироком звучали слова лектора. До цього додавалося: «Європа виглядає як континент безкінечних узгоджень та погоджень, що аж ніяк не є сприятливим з економічної точки зору». Крім того, Тібо неабияк скаржився на політику Німеччини, котра, на його думку, самочинно перебрала на себе роль провідної країни ЄС. Він підкреслював помилковість введення єдиної європейської валюти. Все це резонувало з антиєвроінтеграційними настроями певної частини аудиторії — зазвучали відповідні репліки та запитання, від яких, щоправда, Тібо поспішав дистанціюватися, розуміючи, що то звучать голоси homo sovieticus, чия лівизна не є такої високої проби, як його власна. Він лише зауважив: «Тільки ви самі можете визначитися, куди ви будете інтегруватися — у Європу чи ще кудись».
12 січня свою лекцію «Парадокс тоталітаризму: зникнення чи модифікація» прочитав Філіп де Лара — професор політології Університету Париж ІІ (Пантеон-Ассас), один з авторів порталу nonfiction.fr. Він нагадав, що сам термін «тоталітаризм» з’явився 1920 року серед антифашистських кіл Італії і визначається головним чином готовністю знищувати мільйони людей з ідеологічних причин. Але найцікавіше інше: де Лара підкреслив, що sovietism спричинив незворотню соціальну та антропологічну мутацію, що виявляється у надзвичайно високій корумпованості пострадянського homo sovieticus. Так, тоталітаризм знищено, але проблема в тому, що він, як з’ясувалося, незнищенний. Тоталітаризм може позбуватися своїх класичних рис — він може не формувати «нову людину» і не відкидати радикально ідеали ліберального суспільства, але при цьому продовжувати існувати у видозміненій формі. Виступ де Лари викликав найбільшу кількість запитань та коментарів, але від прохання вдатися до конкретнішого аналізу реалій українського суспільства пан професор відмовився, зауваживши, що він не є експертом у цій сфері. Щоправда, у цьому вгадувалося небажання гостя говорити гострі речі, неприємні для українського слухача.
Три лекції не дали остаточних відповідей на всі запитання, але вони й не повинні були це робити. Для когось ці заходи стали, можливо, першим реальним знайомством з французькою інтелектуальною культурою; для когось — ностальгійною зустріччю з власним студентським минулим, в якому лекції, семінари та професори були щоденною реальністю; хтось просто отримав задоволення від неквапної розумної розмови. На жаль, надто часто буває так, що та українська публіка, серед якої обговорюється Дерріда або Хабермас, є політично аморфною і нерозбірливою. Політика цікавить її лише як черговий «дискурс», тобто привід для розмов. Франція з її інтелектуальними традиціями — гарний приклад того, що все має бути інакше, тому дуже добре, що діалог з Францією триває. Нам є про що поговорити.
