Свій день народження ректор Волинського національного університету імені Лесі Українки професор Ігор КОЦАН відзначає на свято так званого медового Спаса. Ця аналогія видається символічною: чотирирічний період його ректорства для провінційного, власне, вишу став періодом і порятунку (спасіння), і розвитку. Університет став національним, одним із найбільш рейтигових у Західному регіоні, відомим завдяки міжнародним зв’язкам у Східній Європі. А його культурні заходи додають іміджу і Волинському краю. Тому навіть у день особистого свята ректору нікуди не подітися від університетських проблем...
— Гаряча пора нинішнього вступного літа вже завершується. Заклад, який ви очолюєте, пережив справжню навалу абітурієнтів, бо було подано на 20 тисяч заяв більше, ніж торік. Через нові правила вступу, коли можна подавати документи на будь-яку кількість факультетів, діти просто губляться. Про покликання мова ніби вже і не йде... А ким ви хотіли стати в юності, вже ж не ректором?
— Я абсолютно не мріяв бути ректором, бо після школи хотів стати... професійним футболістом, через що мене й запросили зі Львова на навчання в Луцьк. Але я став зятем ректора. Давно, на жаль, покійний Нестор Володимирович Бурчак, очолюючи тоді Луцький педінститут, був ідеальним ректором для свого часу. Він багато в чому і заклав базу для нашого майбутнього університету. Але тепер я часто думаю: якби він орієнтувався у реаліях нашого часу?.. Життя надто несподіване, робить інколи такі кардинальні повороти... Ось я збирався після вищого навчального закладу вже не грати у футбол, а мав їхати викладати французькою мовою біологію та фізичну культуру в африканську країну Кот-д’Івуар. Проте саме закінчився Радянський Союз, і тих, хто мешкав в Україні, нікуди тоді не пустили.
— Але все ж згодом ви стали ректором. Як ви самі поясните вибір колективу, котрий на той час роздирали скандали й суперечки?
— Претендентів було справді чимало. Я, напевно, був людиною незаангажованою, непричетною до тих скандалів і суперечок. Я нікому й нічого не був винен, не мав «любих друзів».
— З вашим приходом на посаду ректора змінилося, образно кажучи, керівне обличчя університету. Воно стало молодим. Це така ваша установка?
— Просто ми розробили шлях, яким мав би рухатися університет, і колектив зрозумів, що це під силу лише молодим людям. У нас справді молоді проректори, завкафедрами й декани. Але це не означає, що ми не сприймаємо порад старших колег. Установка ж у нас одна: ми часто повторюємо, що Волинський університет — найкращий у світі, тільки про це ще не всі знають. Це означає, що ми все повинні робити якнайкраще.
Ми ніколи не пливтимемо за течією чи проти течії, а туди, куди нам потрібно. І на першому плані ми поставили науку. Бо якщо у найближчий час не відновимо її потенціал, то Україна як цивілізована країна не відбудеться. А цього допустити не можна. Головне для нас — зацікавити молоду людину новими ідеями, рішеннями, і не тільки зацікавити, а й надати їй можливість самій їх реалізувати. Я завжди кажу студентам і викладачам: заробляйте не лише те, що дає держава на зарплату чи стипендію. Розробляйте проекти, вигравайте гранти. У нас на кожному факультеті започатковано наукову школу. І саме університети, на мою думку, є місцем імпульсу для подальшого розвитку регіону.
— Що б ви побажали нинішнім студентам?
— Все ж обрати професію до душі, потім знайти місце роботи й отримувати за цю роботу достойні гроші. Бо люди науки, на мою думку, повинні заробляти більше, ніж ті, хто просто торгує чужою працею.
