— Напевно, варто коротко розповісти історію виникнення вашого театру.
— Ми існуємо майже два роки. Частина з нас, в тому числі я — студенти театрального відділення Харківського інституту мистецтв, інші — професійні актори. У нас є три вистави. По суті, публічне життя розпочалося тільки зараз, коли ми стали серйозно займатися самопросуванням.
— Чи є у вас постійна репетиційна точка?
— Поки це інститут. Нам дуже потрібен свій майданчик, щоб ні від кого не залежати. Адже на майданчик багато хто претендує, і ми не можемо грати вистави, коли захочемо.
— А як інститутське начальство ставиться до вашого самостійного існування?
— По-різному. Проблеми бувають, але це звичайна річ. Зараз можу сказати, що після того, як нас відібрали з театральних колективів Харкова для участі у фестивалі, ставлення стало просто чудовим.
— Ви маєте славу авангардистів- підпільників чи тих, «що подають надії»?
— Напевно, і не те, і не інше. Ми мирно робимо свою справу, знаходяться люди, яким це подобається, які до нас приходять, цікавляться тим, що ми робимо, і ми вважаємо, що цього ніби досить.
— Звідки назва?
— Так вийшло, що число 19 стало для нашого колективу щасливим і набуло якогось магічного значення. Майже всі приємні моменти, які в нас були, пов’язані з ним. Цього числа було так багато, що коли виникла необхідність якось себе назвати, то вирішили, що нічого не потрібно вигадувати: «Театр 19».
— Розкажіть про інші ваші роботи.
— У мене сьогодні принцип — наступна вистава має кардинально відрізнятися від попередньої, щоб не було мною самим встановлених рішень. Наша перша вистава — «Емігранти» Мрожека. Ця п’єса дуже цікава тим, що вона абсолютно не-мрожеківська, реалістична, позбавлена особливих наворотів, постановочних ефектів. Просто дві людини проживають в одній кімнаті, і їхній діалог — сподіваюся, живий діалог — складає суть вистави. Потім поставили американську комедію Шизгала «Любофф». Це абсолютно фарсовий текст, щоправда, довелося уникнути багатьох чисто американських штучок, оскільки нам це здавалося несмішним. А «Павло I»…
— До речі, чому ви взяли непопулярного в театрі Дмитра Мережковського, та ще й таку складну п’єсу?
— Як правило, не знаю — як далі буде, — у мене виходить так: я читаю п’єсу, й внутрішній голос говорить — це потрібно робити. Я, можливо, ще не розумію, чому, не можу сформулювати точно, але всередині щось запалюється. П’єса не дає тобі спокою, ти починаєш її перечитувати, вникати, потім підходиш вже до логічно виправданих рішень. Звідси й «Павло».
— Важко було?
— Не просто важко — неймовірно важко — через рівень матеріалу, крім того, це майже ніхто не ставив. Ми, хлопці, беремося за такі речі... Відомі тільки дві вистави на російській сцені. Одна — до революції, інша, більш відома — в Центральному театрі Радянської армії з Олегом Борисовим, причому про неї говорили, що там тільки Борисов і був гарний. П’єса неймовірно громіздка — п’ять актів, півсотні дійових осіб, якщо буквально це робити, вийде спектакль годин на 20. І ще серйозна перешкода — вік головного героя. Все-таки Павлу 50 років, і були побоювання, як це виглядатиме у виконанні молодого актора… У нас у багатьох інститутських виставах, коли грають вікові ролі, часто це виглядає смішно: людина приклеює собі вуси, намагається трохи шкутильгати, а за цим вилазить хлоп’ячий голос і юнацька пластика…
— А ви результатом задоволені?
— Важко сказати. Вийшло, напевно, далеко не все, нам ще вчитися й вчитися. Можу сказати тільки одне, — показ «Павла» у Києві був шостим за рахунком, і при цьому — найспокійнішим для мене лише тому, що я його практично не бачив, не стежив за дією. У Харкові ж я сиджу в кінці залу, дивлюся на сцену, й у мене постійне відчуття, що це повний провал. Будь-яка дрібниця, яка не відповідає тому, як це має бути, викликає жах. Після вистави здається, неначе ти два вагони розвантажив… А так — звичайно, добре, що актори відчувають віддачу з боку залу. Мене вчора запитали, чи відчуваю я себе культурним героєм. Я відповів, що ми вдячні цьому фестивалю, тому що це наймогутніша підтримка. Але назва мені не подобається — трохи претензійна, і потім, які ми герої. Всю цю підтримку й увагу я сприймаю як аванс. Може, в майбутньому з нас щось вийде. Ми ж поки тільки починаємо, і говорити про конкретні звершення дуже рано.
— З приводу майбутнього. Зараз багато говорять про зміну поколінь у театрі. Вам, як молодому режисеру, не здається, що визнання колективів, подібних вашому, може прискорити цей процес?
— Не знаю… Я взагалі вважаю, що все має відбуватися поступово. Ми переконані тільки в тому, що театр буде завжди, інакше навіщо усім цим займатися. З другого боку, я завжди внутрішньо виступаю противником боротьби, опозицій, зіткнень. Часто дискусія ведеться в категоричній тональності, мовляв, одна наша позиція істинна, а все інше профанація. Чому? Нехай буде якомога більше різних театрів. Поганих, хороших, дуже хороших, взагалі жахливих. Нехай їх буде
Давно вже на студійних (та й на репертуарних, по суті, теж саме) майданчиках не доводилося бачити такої натхненної акторської роботи, настільки продуманої, психологічно точної режисури. Причому здивування викликав просто сам факт народження прекрасного театру в мінімально комфортних умовах: п’єса «Павло I», взята для постановки, втіленню піддається важко. Увесь антураж — стіл, накритий червоною тканиною; костюми акторів здаються зібраними на швидку руку з небагатого гардероба театрального відділення. Але про все це вмить забуваєш. Бо на підмостках розігрується стрімка, глибока трагічна розповідь про Індивіда і Владу.
Сергій Бабкін у ролі імператора Павла I — чудовий. Від самодура й самодержця з деспотичною «граючою жилкою» в кутку рота він протягом одного акту проходить шлях до слабкої, дуже самотньої людини. Із всесильного правителя він перетворюється на іграшку в руках найдосвідченішого інтригана графа Палена. Останнього грає Олександр Маркін — стримано, рівно і старанно відтворюючи образ такого собі придворного сатани, який, власне, й тримає в руках долю усього августійшого сімейства. І ще один характер — неспокійний, смирний Олександр (Юрій Ніколаєнко). Трьох акторів виявляється цілком досить, щоб створити повноцінну театральну реальність. Розпочавшись як гостра, на грані фарсу, сатира, «Павло I», через перетворення героїв, переходить у притчу. Павло сприймається вже не просто як відчужений цар, — а майже як шекспірівський Лір, що втратив все і саме після цієї втрати став самим собою.
Загалом, вистава молодих харків’ян дає відчуття того ритмічно вибудуваного, добре продуманого, повного змістів видовища, якого чекає глядач. Саме такий театр здатний виразно говорити про найскладніші предмети та вічні конфлікти людської природи. І такий театр всерйоз запитаний і в Києві, і в Україні в цілому.
26-річний керівник «Театру 19» Ігор Ладенко не любить розмов про зміну поколінь, однак його думки як одного з обдарованих представників майбутньої генерації важливі в будь- якому випадку. Наша розмова відбулася після успішного показу «Павла I» у київському Центрі мистецтва «Дах». сотні, тисячі. Тут глядач — головний суддя, нехай він знайде те, що йому цікаво. Інша справа, що нині болюча тема — потрібність театру. Адже якщо він раніше був ідеологічною зброєю, то сьогодні вже не так, й іноді виникає відчуття, що він і не потрібен. А звичайно, хочеться, щоб було по- іншому. Допомога потрібна, і дуже велика.
— Могли б ви зараз сформулювати своє режисерське кредо?
— Я б не став так голосно називати це — кредо. Я чітко виступаю за реалістичний, психологічний театр. Не приймаю експеримент заради експерименту, коли дивишся виставу й нiчого в нiй не розумієш. Жаль, але сьогодні під реалістичним психологічним театром нерідко мають на увазі закостенілість, говорять про систему Станіславського, хоч дуже часто те, що роблять під цією маркою, не має до Системи жодного відношення. Не в цьому реалізм і психологічна достовірність. Форма може бути будь-яка, первинний зміст. І, потім, я — за театр акторських індивідуальностей. Не люблю, коли актори виступають маріонетками в руках постановника, внаслідок чого пропадає найцінніше, що, як мені здається, є на сцені, — акторська особистість. У такій ситуації можна будь-кого замінити іншим, і нічого не зміниться. Головна людина в театральній роботі — актор. Публіка йде на актора, дивиться актора, актори примушують її плакати чи сміятися. Тому моє завдання як режисера — тільки максимально допомогти актору розкритися.
— Невже зовсім не маєте в собі диктаторської жилки?
— Звичайно, актори — народ складний. З ними доводиться іноді говорити жорстко, інакше буде повний розбрід. Але в плані того, що відбувається на майданчику… Я як режисер розумію, що без них нічого не зроблю. Я без них — нуль. І кожний iз них знає, що нічого не зробить без мене. Все засноване на поєднанні цих двох моментів. Багато студійних колективів виникають iз духом подвижництва, братства, а потім це раптом кудись зникає. Дуже б не хотілося дочекатися цього моменту. Поки що ступінь взаємної довіри та поваги неймовірний. Ми розуміємо один одного з півслова. А якщо говорити про диктат — звичайно, останнє слово залишається за мною. У виставі немає жодного моменту, з яким я був би не згодний. Можемо сперечатися, один одного переконувати, але якщо я категорично кажу, що цього не буде, то вони засмучуються, але погоджуються. Але обстановка внутрішньої свободи на репетиціях дуже важлива. Завдяки їй актори розкуті, звідси виникає імпровізація, з’являються дивні, глибоко індивідуальні фарби. І якщо це на користь виставі — я обома руками «за».
— І на закінчення запитання риторичне, але від того не менш злободенне: як будете жити далі?
— Грати. Шукати можливості, для того, щоб мати приміщення. Робити нові вистави, поступово розширювати нашу трупу. Працювати…
