Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Iгри в сніжки

26 грудня, 2008 - 00:00

Вони завжди в родині складали якісь свої казки й вірші місцевого значення. Скільки пам’ятала себе 19-річна Поля — стільки пам’ятала і їх наївну, спільну з мамою, творчість. Щось на зразок «промочила мама ножки и купили мы сапожки», або казку про великий палець. У цій маленькій родині Поліна та її 42-річна мама були самі собі й захисниками, і друзями, а їхня казка про великий палець стала мало не життєвою програмою, їхньою головною ідеєю виживання. Суть там була відверто простою. Про те, як великий палець відчув себе самотнім: чотири пальці веселяться в рукавичці, а він стирчить у своєму окремому ковпачку й сумує. Нарешті випав сніг, а, значить, пригадали руки про сніжки. Раз — і готово, чотири пальці стараються, а п’ятий, великий, допомагає. І я потрібен, — відчув великий. Що б ми без нього робили? — раділи чотири інших. І не помітили, як рукавички промокли — час додому, де їм завжди тепло, де один за одного горою.

Взагалі, життя або не любить казок або щасливі історії настільки в дефіциті, що як не засмучуйся — на всіх не вистачить. Не з чуток знаю цю дивовижну історію, своєрідне продовження тієї дитячої казки. Поля та 20-річний Костя познайомилися на ковзанці. Костя кидав сніжки в друга, а випадково влучив у Полю. Вона тоді ще подивилася на його руки і засміялася, побачивши на них дитячі рукавиці. Як із нашої казки — здивувалася. Потім вона ще декілька разів приходила на ковзанку з друзями, але парубка на ім’я Костя не бачила. Не те, щоб закохалася з першого погляду, зовсім ні, просто було щось у ньому пізнаване, начебто знала його давним-давно і, може, через це не хотілося загубитися.

Кость, тим часом, не поспішав, а роздумував, непомітно спостерігаючи за дівчиною на ковзанці. Як підлаштувати нову зустріч, щоб вийшло доволі просто і природно. Та так нічого й не вигадавши, знову кинув у неї сніжку, яку, потрібно сказати, вона давно чекала. Ось і все — звичайна історія для інших і цілком запальна для закоханих. Дуже скоро хлопець і дівчина вирішили одружитися.

Поля жила з мамою, яку звикла називати на ім’я – Катею. Батька дівчинка не пам’ятала — мама не любила про нього згадувати. Було в них затишно, якось без зайвої суєти і побутової втоми вміли жити. Читали, бували в театрах, сперечалися, самі робили ремонт... Товаришували, головне, і довіряли.

Звичайно, мама від цієї новини не прийшла в захват, хоча хлопець їй сподобався. Та молоді ж занадто... Проте, матері дорослих дочок швидко заспокоюються в таких ситуаціях, починаючи бачити позитив. Зовсім не так у родинах, де подорослішав юнак. Як там, у Кості вдома, зустріли новину? — вже наступного дня думала Катя.

Батько Кості був категорично проти. Абсурд — 20 років і чоловік. Чого тобі бракує, — дивувався 52-річний Валерій Станіславович. Вчися, гуляй, навіщо прискорювати, памперси ще з’являться свого часу. Син відмовчувався. Він батька раніше таким не бачив — адже вони завжди розуміли один одного. Інтуїтивно відчував — Поля йому сподобалася. Якби вони вирішили одружитися через декілька років, після закінчення навчання, не заперечував би. А матері в Кості практично не було — вона жила в іншій країні з новою родиною.

Як не чинили опір батьки — довелося знайомитися. Чоловіків на обід запросили до себе Катя і Поля. Може, ви вже здогадалися — не інтригуватиму. Батьки надзвичайно швидко сподобалися один одному. Валерій був із тих чоловіків, яких спорт назавжди зробив стрункими, а звичка жити без господині (і це при тому, що молоді жінки завжди його домагалися) привчила до надохайності. Була ще в ньому якась затишність і повна відсутність фальші. Катя ж чомусь завжди вважала, що в неї все попереду і на вікових настроях не зациклювалася. І тому жити їй було смачно. Дітей їм відрадити не вдалося, але вони вже були в захопленні від того, що в них чудові молодята. Хоча для родинного життя вік начебто й ніжний, та хто зна’... Може, це доля.

Мама й тато одружилися першими. Весілля дітей потребувало більш довгої підготовки.

Ось така бувальщина, схожа на казку, що зробила щасливими відразу чотирьох. До того ж вони вже складають нові казки — адже чекають на п’ятого.

P. S. А ви давно ліпили сніжки?

Людмила ЗАСЕДА спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: