Сьогодні релігійний простір ставить чимало запитань, які вимагають відповіді. З розвитком новітніх світових тенденцій діалог між Церквою та суспільством потребує інших вимірів. Цьогоріч Католицька церква відзначає 50-річчя ІІ Ватиканського собору, який називають одним із найпрогресивніших. Після собору відбулися зміни в літургійній практиці Церкви, зокрема впроваджувалися богослужіння національними мовами, не відкидаючи при цьому латини. Також були помітні доповнення в питаннях місіонерської ініціативи, пастирського та чернечого служіння, засобів масової комунікації, екуменічного руху. Католицька церква розпочала активний діалог з представниками інших конфесій. Примітно, що в соборі взяв участь Патріарх УГКЦ Йосип Сліпий. Водночас УГКЦ, яку деякі дослідники називають «Церквою мовчання», отримала потужний голос, який пролунав на весь світ.
Власне, про ІІ Ватиканський собор, який ще називають «провітрюванням Католицької церкви», розмовляємо з архієпископом, ординарієм Києво-Житомирським Римо-католицької церкви Петром МАЛЬЧУКОМ.
— Ваша Ексцеленціє, цьогоріч відзначаємо 50-річчя ІІ Ватиканського собору. Хоча він стосувався здебільшого реформування східних католицьких церков, проте також мав вплив на Римо-католицьку церкву латинського обряду. Які плоди собору в РКЦ й нині очевидні?
— Гадаю, плоди очевидні. Як позитивні, так і негативні. Перших — значно більше.
1965 року, відразу після закінчення ІІ Ватиканського собору, на Заході хибно зрозуміли сенс ухвалених реформ. Приміром, повідвертали вівтарі у храмах, повиносили ікони з них... Особливо в Німеччині та Франції. Це, так би мовити, матеріальні наслідки. Були й доктринальні. Наприклад, лефевристський розкол. Консервативно налаштоване католицьке духовенство на чолі з французьким архієпископом Марселем Лефевром активно виступало за збереження традиційного вчення, за неприпустимість модернізму, літургійних реформ, зокрема перекладів із латини богослужбових текстів. Однак насправді перехід богослужінь із латини на рідні мови тих чи інших народів ознаменував відкритість Римо-католицької церкви на своїх вірян. Відтоді вони могли брати не пасивну, а активну участь у Службі Божій. Наступний великий плід — євангелізація. Тобто РКЦ відкрилася світові. У багатьох країнах відбувалися католицькі місії. Як наслідок, християнізація африканського континенту, деяких близькосхідних держав... Третій — розвиток благодійності. Наступний — з’явилися різні рухи, молитовні групи. Це є прояви дії Духа Святого, Який об’єднує людей у Своїй Церкві, обдаровуючи тими харизмами, якими вважає за потрібне. Зокрема, саме тому Церква є живою, життєдайною.
— Ви вже згадували, що після ІІ Ватиканського собору впроваджено в практику служити літургію, крім латини, національними мовами. Відомо, що Блаженнійший Святослав (Шевчук) зараз активно займається цим питанням у межах УГКЦ. Наскільки тема інкультурації досі актуальна в РКЦ?
— Хотів би наголосити, що поняття інкультурації значно ширше. Воно означає, що в певну культуру потрібно влити християнського духу. Уявімо, що я прийшов до вас у гості. В гостях зазвичай не переставляють порцеляни, не поправляють фіранок. Я поважаю вас, а отже, ваш смак, уклад і спосіб життя. І просто хочу обідати чи вечеряти з вами, розмовляти вашою мовою, дивитися той фільм, що запропонуєте, одним словом, гарно проводити час разом.
Розтлумачу на прикладі. Одного разу професор із В’єтнаму розповів мені таку історію. Під час війни його родина емігрувала в США. І от якось на День подяки їм, біженцям, подарували індика. Хоч мама й пояснила, що це таке, діти їли, але без апетиту. Приправи були американські. Через рік, коли вони вже знали про існування цього традиційного американського свята, мама знову купила індика і приготувала з в’єтнамськими соусами. Його їли залюбки! З проповідуванням Євангелія десь так само.
У травні православні й католики східного обряду відзначали День Святих Кирила та Мефодія (24травня. — Ред.). Я стежив за святкуванням, що відбувалося в Москві, де, крім влади духовної, була влада політична. Там знову йшлося про «русский мир». Один доповідач сказав, що Святі Кирило та Мефодій створили кирилицю для того, щоб об’єднати народи. Насправді ж вони її вигадали, бо хотіли донести до слов’янських народів євангельські цінності. Саме ті євангельські цінності і є об’єднавчим елементом не лише для «руського мира», а й для всіх народів.
— Ваша Екселенціє, яким чином Римо-католицька церква, що розвивалася у вільному світі, може допомогти нашому посттоталітарному суспільству, яке, якщо говорити метафорично, ще не вийшло з Єгипту, тобто з рабства?
— Спостерігаючи за подіями в нашому суспільстві, ми бачимо, що всі — хто має відповідальність чи не має її — говорять про ті чи інші шляхи, які повинні привести до єдності й добробуту. Забуваючи при цьому про основний шлях — Христовий. Ісус Христос сказав: «Я є дорога, правда і життя!». Саме ця дорога веде людину до самої себе, її призначення, покликання, усвідомлення власної гідності. Ступивши на неї, людина дозріває до того, щоб відкритися іншому і послужити йому.
Це — помилка, коли вважаємо, що, мовляв, більшість українців — віруючі. Може, релігійні. Бо віруючі люди, які пізнали Живого Бога, ведуть себе по-іншому. Вони знають, що викуплені й уже не є рабами. Крім того, вони живуть у певній системі цінностей, де свобода є пріоритетною.
В одній із країн Латинської Америки був випадок. Диктатор, прийшовши до влади, за певний час скликав духовенство і сказав: «Мене бояться, слухаються, поважають, а тепер ще зробіть так, щоби любили...». Для того, щоб любили, за людей треба покласти душу. Це очевидно в християнстві. Ісус ніколи не поступається Своїми принципами і Сам залишається їм вірним, хоч і є вимогливий. А з іншого боку, ще ніхто так глибокого не увійшов в людське серце і не пізнав його, як Він. Власне, щоби завоювати наші серця, Син Божий віддав життя.
— Серед напрацювань ІІ Ватиканського собору — Декрет «Сhristus Dominus», в якому містяться постулати про служіння кліриків та єпископів Католицької церкви. На вашу думку, які душпастирі потрібні нашому суспільству?
— Я представлятиму думку Римо-католицької церкви, оскільки в ній вихований. Передусім всі ми, єпископи, священики — люди. У кожного — своя особиста історія. Позитиви і негативи, що їх винесли із власної родини. І, ставши священиками, змінюємося не відразу. Змінюємося тією мірою, якою відкриваємося на Господню благодать і працюємо над собою.
Передусім священик мусить бути відкритий на людей незалежно від їхніх національностей, мов, якими ті розмовляють, чи культур, у яких вони живуть. (Очевидно, тут є важливим знання мов.) Це я до того, що щонеділі в костьолі Св. Олександра в Києві служиться літургія чотирма мовами: українською, російською, польською, англійською. Також повинен бути доступним. Святий Альберт Хмєльовські говорив, що священик має бути як хліб, щоби кожен зміг відламати стільки, скільки йому треба. Дай Боже, щоби ми до цього дійшли.
— Відсоток вірних РКЦ у країнах Європи доволі великий. Але, як розповідали польські колеги з релігійних часописів, навіть у сусідній Польщі з понад 90% католиків дуже багато тих, які не є активними християнами. Очевидно, це стосується всіх конфесій. Як, на вашу думку, навернути до живої віри таких людей?
— Нам бракує живих свідків віри. Наприклад, Свята Мати Тереза із Калькутти ревно наслідувала Христа і тим самим долучилася до навернення багатьох. З нами відбувається так, як з музичними інструментами. Якщо на інструменті торкаєшся однієї струни, інша бринить. Якщо ти поруч із людиною, яка вірить, то разом із нею вдосконалюєшся, бо жива душа чує, де є справжні цінності.
— Ваша Екселенціє, розкажіть про свої вподобання: яку музику слухаєте, які книжки читаєте?
— Я дуже люблю читати. От нещодавно прочитав автобіографічну повість про Мікеланджело Ірвінга Стоуна «Муки і радості». Також читаю богословські книги, адже в нашій Церкві є щоденна лектура. Нещодавно подарували праці Григорія Ниського. З музики — люблю медитативну. Душпастир має бути спрямований на всебічний розвиток.
