***
Він народився в Дрогобичі — старовинному місті, що увійшло у всі «Історії українського мистецтва» (дві дерев’яні церкви з унікальними розписами та костьол Св. Варфоломія — рідкісний зразок так званої цегельної готики). Перший «д окументально зафіксований» (в одному з інтерв’ю) скульптурний твір Олега Пінчука — дерев’яний орел. Таких орлів вирізав народний майстер (його ім’я в згаданому інтерв’ю не фігурує), який жив на Львівщині. Майбутньому ідеологу українського мистецтва — 16 років. Його перший досвід не дуже вдалий — орел, що вийшов куди більше схожий на ворону (цікаво, що потім така подвійна схожість стане відмінною рисою його прославлених персонажів — биків із риб’ячими плавниками, риб із людськими обличчями, кактусів, «що проростають» жіночими принадами). Олег Пінчук виявляє здатність до самокритики і, що, мабуть, іще важливіше, володіє здоровим глуздом. Згаданий орел зберігається в нього досі. Здається, інтелектуальний лідер відчуває до нього особливу ніжність, що, звичайно, робить йому (не орлу, а його творцеві, а проте — і орлу також) честь.
***
Якщо говорити відверто, то в Академію українського мистецтва (тоді ще Київський державний художній інститут) Олег Пінчук вступав тричі. На цю обставину він, схоже, не ображається — академічною виучкою відверто пишається (в Європі художник, а тим більше скульптор, що може правильно намалювати людську фігуру, вже покоління тому викликав подив, а може, і заздрість), учителів — В. Сухенка, І. Макогона, В. Борисенка, В. Чепелика, М. Вронського — шанує. А потім роботи Олега Пінчука, який уже закінчив інститут, з’явилися на першій виставці у фонді «Відродження». Їх помітили, оцінили. Молодий скульптор опинився у Швейцарії. Продовження подій нагадує чарівну казку, якщо не інтернаціональний бестселер: прогулюючись Женевою, Олег Пінчук був запрошений друзями заглянути у Вищу школу візуального мистецтва, де саме відбувався набір аспірантів. Ризик — благородна справа... Отже, Олег Пінчук прокинувся якщо не знаменитим, то таким, що вступив. Його швейцарським учителем став Мішель Гірші, один із найавторитетніших європейських скульпторів.
***
Далі — більше. Замовлення на скульптуру «Прометей- престиж» (для акції «Людина року») остаточно утвердило його у званні не офіційного (що означає просто «придворного», а це для сучасного творця образливо), а першого скульптора України. Додатково він був визнаний таким на II Міжнародному арт-фестивалі, коли одержав премію «Золотий перетин». Відтоді цей його титул ніким не оспорюється.
***
Про його роботи кажуть багато, завжди добре, нерідко захоплено, щоразу по-різному. Втім, Олег Пінчук взагалі дуже різний. Те, чим він займався раніше, і те, чим він займається нині, тільки внаслідок майже містичної проникливості можна вважати роботами одного майстра. У його творах убачали підкреслений космополітизм (особливо в «Покаянні космополітів») і безперечне українське коріння. Його, так би мовити, бестіарій, риб і биків, зводили і до горгуль готичних соборів, і до звірів Марії Приймаченко. Тут уже, кому що більше до вподоби.
***
Розмову про роботи (і про роботу) розумно попередити «короткою характеристикою». Не творчою — суто людською. Незвичайно енергійний (це стосується не тільки власне творчості, але і його «розкручування»). Привабливий унаслідок величезного досвіду спілкування. Чого вже там — честолюбний. Самолюбний. Колись визнавав, що художник — то лише провідник, через якого говорить сам Всевишній. Тепер ця концепція, мабуть, відiйщла на другий план. Одночасно з роботами популяризує ім’я (зрозуміло — своє), вважаючи це правильним і важливим. Ніхто не сперечається: особистість творця сьогодні нерідко означає все; в Європі це безперечна істина. До того ж, переможців не судять; ім’я Олега Пінчука в Європі знають. Проблема (якщо, звичайно, можна назвати таку дрібницю проблемою) полягає в тому, що творці смертні, а мистецтво — самі знаєте.
***
Не скажу — головний, але — важливий чинник успіху скульптур Олега Пінчука — то їхня фігуративність. Не те щоб зовсім уже безпредметних, але символічних робіт у нього мало (одна з них, до речі, «Прометей-престиж»). Він віддає перевагу персонажам, що, однак, не заважає їхній символічності. Пінчуківська флора і фауна багата. Однак багато які герої сумлінно зберігають людський вигляд. На відміну від самодостатніх кактусів та по-філософському налаштованих риб, людиноподібні герої Олега Пінчука мають потребу в співчутті. Вони незугарно злітають, боляче падають, танцюють, б’ються, закохуються. Це, безумовно, гра, але гра не на глядача, а для глядача. Глядач розуміє, що перед ним гра. Ті, що самі грають, цього не знають, а тому зберігають граничну серйозність, балансуючи на кулі, на двох кубах, на одній нозі. Воїни, що зійшлися в поєдинку, із крихітними крильцями, — «Свідомість і підсвідомість»; боязкі кавалери, яких несуть у вихорі пристрасті енергійні довгов’язі дами, — «Три пера»... Усе зрозуміле.
***
Він працював на камені та шамоті, але його улюблений матеріал — принаймні тепер — бронза. Він закоханий у її колір та фактуру, вважаючи їх межею благородства та вишуканості. Він поклоняється її рукотворності, він сам її винаходить, експериментуючи з різними складами. Його чергова мета — звучна бронза (він називає її ніжніше — музикальна), яка дозволила б його роботам віднайти голос, щоб відгукуватися на удар і славити свого творця.
***
А ще Олег Пінчук каже, що ніколи не зміг би (чи не став би?) працювати «в стіл».
