Жінка єдина з України стала переможницею навчальної програми фонду Джорджа Сороса. Таким чином вона отримала можливість здобути ступінь магістра в одному з університетів США. Наталія Колесова вивчатиме особливості інклюзивної освіти та захисту прав інвалідів. Після цього жінка зможе брати участь і в законотворчій діяльності у цій сфері. Вона вважає це ще одним досягненням, таким, як медаль на Кубку світу.
«Серед переможців цієї програми — 15 осіб. Я єдина з інвалідністю. Мені підшукали університет у Сіракузах, це у штаті Нью-Йорк. Навчатимуся там упродовж півтора року. Буду вивчати теорію і, що дуже важливо, проходити практику», — пояснює Наталія Колесова.
Конкурс був важким та доволі виснажливим. Готуватися доводилося і ночами. Коли ж на одному з етапів відбору проводили інтерв’ю, жінка розповіла, що працює на чотирьох роботах — є спортсменкою, підприємцем, займається репетиторством і проводить тренінги. Вона розказала про розклад дня, коли прокидається, коли повертається додому. Реакцією на цю історію було здивування, мовляв, як це все можливо?
«Я пояснила, що відчуваю біль, що змушена ковтати пігулки, тобто у мене ті ж проблеми, що й у будь-якої людини з інвалідністю. Але я маю бажання, які хочу втілити. Розумію, що це просто так не впаде з неба, тому потрібно працювати», — розповіла жінка.
Коли Наталії був 21 рік, вона потрапила в аварію і отримала травму хребта. Відтоді жінка прикута до візка. Упродовж 8 років вона залишалася вдома — була супермамою, господинею, репетитором. Але їй дуже хотілося вийти за межі дому. Зрештою, це вдалося.
«Зараз є мрія займатися інклюзивним лідерством в Україні і вийти на рівень законотворчості. Головне — щоб це діяло на практиці. За кордоном це все дуже потужно, а в нас закони існують, а спеціалістів, які мали б пояснювати, як все це діє, нема. Я хочу поєднати власний досвід інклюзії та інтеграції у суспільство із закордонною практикою та дипломом міжнародного стандарту, — каже Наталія Колесова. — У рамках конкурсу потрібно було написати есе. В ньому я виклала увесь свій шлях і задуми, які хочу втілити в майбутньому».
Жінка хоче бути спеціалістом із захисту інклюзивних прав. Це стосується і шкіл, і дитсадків. Важливо, щоб для діток із особливими потребами створювали не окремі заклади, а давали можливість займатися зі своїми однолітками, вважає вона. Адже в інакше це — відмежування від суспільства. Потрібно, щоб соціум розумів, що є й такі люди, що інвалідність може настати в будь-який момент. Важливо, аби була повага до цієї категорії людей.
«Інвалідом можна стати у молоді роки, як трапилося зі мною, або ж у старшому віці. Що тоді людині робити? У неї ж повністю руйнується життя. І тут дуже важливо зрозуміти, що можна навчатися в інституті, перекваліфікуватися, працевлаштуватися. І потрібно добиватися цих прав. Я хочу опікуватися таким законодавством, яке дозволяло б інвалідам різних вікових категорій розуміти, що вони можуть бути залучені в суспільство в багатьох видах діяльності. І щоб для цього були необхідні інструменти і методики. Інвалідність не є вироком. Це перешкода, але її можна подолати. Тоді людина може відчувати себе повноправним членом суспільства, — вважає жінка. — У нашій країні ніби й багато чого змінюється, але ті, хто безпосередньо не стикався з проблемою, все одно до кінця не розуміють, що це таке. Знаю це по собі. Адже доки я у певний період не стала прикута до ліжка, а потім до інвалідного візка, — не знала, що є такі люди, що це може бути так болісно, що насправді в такій ситуації руйнується психологія. Часто виникає хибне сприйняття таких людей, мовляв, якщо є фізична вада, то з’являється і розумова. Це зазвичай ототожнюється. Наприклад, мої учні спочатку дивляться на мене із широко розплющеними очима. Все-таки вчителька на візочку. Але в процесі навчання це змінюється. Зараз діти сумують, що я їду в США. Вони вітають мене, але разом із тим їх бентежить, що ж робитимуть без мене.
Я у своєму житті дуже багато боролася сама. У мене було вісім років страшного безробіття. Мені допомагали і рідні, й друзі. Але я була нереалізована, бо суспільство мене не сприймало. А хотілося ж не лише сидіти вдома, а й ходити вулицями, їздити на роботу. Я пережила всі реакції, як тебе можуть розглядати. Тож я думаю, ця тема не просто актуальна, вона пекуча. У нас є чимало законодавчих актів, що стосуються цієї сфери, але вони не завжди виконуються. Для цього необхідні правильні інструменти. На даний час вони поодинокі. Як і люди, які відстоюють себе, а потім діляться власним досвідом».
Такою є й історія Наталії Колесової. Коли потрібно було домагатися власних прав, вона стукала в усі двері.
«Звісно, мене підтримувала сім’я і друзі. Вони не втомлювалися повторювати, що все вийде. Але хотілося вищого рівня. Завдяки змаганням із танців на візках я побачила, як живуть інваліди за кордоном. Там вони почуваються значно затишніше і комфортніше. Звісно, там є свої нюанси, люди борються за свої права, але разом із тим існують і дієві механізми, як це робити. Інтеграція й інклюзія за кордоном — звичні речі. У нас теж є успішні приклади, але поки що це рідкість, а не загальна практика, — переконана Наталія. — Сподіваюся, що освіта дозволить мені заявити про ці права на більш високому рівні. І допомагати іншим».
