Учора соловичівський сільський голова Ярослав Кашуба мав доставити в обласний наркологічний диспансер уже другу партію місцевих чоловіків, які хочуть позбутися пристрасті до зеленого змія. Хотіння це, звісно, добровільно-примусове, бо людині, котрій горілка давно заступила увесь світ, таке рішення прийняти непросто. Отож проводирем на шляху до тверезого життя і стає сільрада... Донедавна на Волині було чути про дві відносно тверезі зони: головний лікар обласного наркодиспансеру Микола Дацюк каже, що свою, так би мовити, палату має у їхньому закладі одне з сільгосппідприємств Рожищенського району, куди його керівник періодично доставляє на реабілітацію місцевих пияків. І ще на початку цього року прогримів на весь край почин Холонівської сільської ради з Горохівщини, котра оголосила бій і підпільним «точкам», і зареєстрованим закладам, які цілодобово споювали народ.
ЗА ПИЯКІВ БЕРЕТЬСЯ ... «БЕРКУТ»
Вирішив, що в селі не місце пияцтву й сільський голова Соловичів Ярослав Кашуба. Він, у минулому працівник органів внутрішніх справ (був командиром спецпідрозділу «Беркут» у Ковелі), пішов своїм шляхом.
— Спочатку я думав влаштувати пиячкам цугундер, — голова розуміє, що я як уродженка Волині, де переплуталися мови й народи, знаю значення цього слова, котре німецькою означає «тюрма». Так само розуміє й мою реакцію, яку можна передати хіба так:
— ...?
Тому відразу переконує:
— Всі села були за це, особливо жінки. Але мене викликали у районну прокуратуру. Сказали: «Іванович, не здумай! Бо тоді посадимо тебе!»
— І де ж ви в умовах села мали влаштувати отой цугундер?!
— Тут поруч, у підвалі Будинку культури. Вже все готове було: хто має охороняти, за які кошти їх годувати... І я вірю, що може настати час, коли такий заклад у селі й буде. Ті, хто порушує закон, мусять знати, що покара — близько. Будемо ж відверті: інколи пияк чи хуліган настільки агресивні, що їх може зупинити тільки сила. Ось за останній місяць вже два чоловіки з наших сіл відсиділи у міліції по сім діб за хуліганство. Вийшли: спокійні, не п’ють... Кажу: ще раз вип’єш і почнеш дебоширити... Посаджу у тюрму — і надовше.
Коли не вдалася затія з цугундером, Кашуба у перший раз відправив першу, як каже, ходку з сільських алкоголіків у наркодиспансер. З восьми чоловіків, яких по селах Соловичівської сільради на лікування збирали цілим ескортом з машини швидкої допомоги та автомобіля сільського голови, не всі, звичайно, уже стали непитущими. Але якщо чоловік навіть кілька місяців бачить світ тверезими очима — він уже дивиться на нього по-іншому.
— А зайдемо у хату Мальчевського! — пропонує голова. — Як мені тепер дякує його мати... Він же сам, коли пив, мене проклинав, бандитом називав, бо я забрав-таки його на лікування. А тепер йду — руку тисне. Хазяїн! Обгородився, хлів будує... Коли пив — нічого ж не було!
Міліцейське минуле допомагає соловичівському голові боротися й з приватними «точками», які спиртне продають цілодобово. Адже нинішнє законодавство їх тільки захищає. Це ж яка світла голова придумала, що дільничний міліціонер не має права зайти на подвір’я такої особи без представника місцевої влади?.. Бо — приватна власність. І як реально можна на ділі реалізувати вимогу законодавців, що треба три рази зробити на такій «точці» контрольну закупку, отримати заяву від покупця, три рази скласти акт... І лише тоді особу, яка банально споює людей, можна притягувати до відповідальності?
«БЕРКУТУ» ДОПОМАГАЮТЬ ... ІНВЕСТОРИ
— Треба, розумієте, мати тяму, виходити з ситуації. Я ж з міліції, знаю, як це зробити... Бо що дивитися?! Он тільки в Обенижах за короткий час чотири молоді чоловіки — 1965 — 1966 років народження — померли від неякісного спирту... Але як би не боролися з пияцтвом — доки не дамо людям можливості мати роботу, ми ніколи того зеленого змія не поборемо. Люди часто п’ють від байдикування!
З трьох сіл Соловичівської сільради — Солович, Кустич та Обенижів — найп’янішим, якщо так можна сказати, було останнє. Два перших, як і Кустичі, — обабіч траси Ковель — Володимир-Волинський, у людей більше можливостей виїхати на заробітки. А Обенижі — наче у тупику. Донедавна людям тут не було роботи. Нині ж на територію сільради прийшло три потужні інвестори. Один — волинський, споруджує курники.
— Я до вас з будови й приїхав, — каже Кашуба. — І, знаєте, робота кипить так, що мимоволі згадав радянські часи, бо ще тоді так потужно будували!
Ще один інвестор — з Києва, вже споруджує велике деревообробне підприємство. Зареєстрували фірму «Величі» — за назвою найбільшого і найгарнішого соловичівського озера (а всього їх на території сільради шість), робітників навчили аж у Фінляндії, лісопродукцію заготовлятимуть не так на Волині, як по всій Україні. Інший же інвестиційний проект, над яким, визнає Ярослав Кашуба, «важко трудилися цілий рік», існуватиме на німецькі гроші.
— Вже відкрито рахунок у банку, зареєстровано агрофірму, котра збудує комплекс по відгодівлі великої рогатої худоби. Інвестиція на 96 мільйонів доларів, уявляєте? Корови на нових фермах будуть ірландські...
Німці, які вже прибули у Соловичі, збираються будувати тут і цілу вулицю будинків для працівників агрофірми.
— Уже зараз понад три десятки наших людей працює на «Величі». Комусь робота є на курнику, об’єми такі, що навіть наша сільрада не справиться, будемо залучати робітників з Турійська та інших сіл району. І знаєте, що помітив? Раніше селом часто п’яненькі ходили. А зараз: той працює, той працює, той працює... Хлопці займаються самбо (бо ж сільський голова має звання майстра спорту з цього виду. — Aвт. ). А ще задумали зробити великий стадіон.
Його збираються облаштувати до Євро-2012. Буде він на полі, де нині щільним килимом квітнуть маргаритки. З роздягальнями, з пластиковими кріслами, огорожею... У цьому прагненні Кашубу підтримали київські інвестори. Команду, яка раніше була приписана у Турійську, заберуть під крило деревообробники, назвавши її «Величі». І гратимуть у ній, звичайно, й місцеві хлопці.
— Вже сьогодні підходило шість чоловік: «Іванович, коли граємо?»
ДЕЩО З ОСОБИСТОЇ ІСТОРІЇ
У Соловичі Ярослав Кашуба повернувся, хоч мав і квартиру у Ковелі, і добру роботу. Після «Беркута» працював старшим опером кримінального розшуку, командиром спецпідрозділу фізичного захисту податкової міліції.
— Тягло мене сюди, додому, до озер. Тут усе своє, рідне...
Став підприємцем, організував торгово-комунальний комплекс «У Кашуби». А тоді прийшли односельці з проханням балотуватися на сільського голову, бо села пропадали, спивалися... З ним сюди прийшов порядок, за яким ціла Україна вже скучила.
— Було, що почали красти кури в Соловичах і Обенижах. Ми зробили варту порядку, виходили у рейди. Зловити нікого не зловили, але злодії присіли, злякалися. Крадіжок уже нема, що приємно.
— А коли боролися з пиячками, що особливо вразило?
— У Кустичах проживала одна сім’я. Мати пиячила, при ній було троє дітей. Не один раз з нею говорили, вмовляли, просили... Якось син її зламав руку. Я дізнався, приїхав: «Бери, кажу, дитину, й у Ковель у лікарню». Довіз її у Турійськ. А вона пішла у притон, там три дні пила горілку, а дитина з поламаною рукою сиділа, мучилася! Тоді я зрозумів, до чого призводить горілка, мене це просто шокувало. Приїхав із медичкою, забрали і завезли хлопця у лікарню. Та жінка вже померла, з горілки. Правда, старший син трохи випиває, але приїхала старша дочка, господарюють. Ми хочемо їм дах перекрити...
Вже коли ми прощалися з головою на вулиці, у нього задзвонив мобільний телефон. Турбувала жіночка з Обенижів. Знов п’яні й дочка, і зять...
— Це ж тільки три дні, як я ту дочку витяг з притону, привіз додому, троє ж дітей! — нервував Ярослав Іванович.
Сів за руль власного автомобіля й поїхав в Обенижі.
