Протягом багатьох століть український народ прагнув жити у суверенній державі, мати право самому творити таке суспільство, в якому люди зможуть якомога повніше реалізувати свої матеріальні й духовні потреби. Ось Україна стала суверенною. А далі? Ми повинні чітко усвідомити, що нація для виконання певної історичної місії повинна виробити якусь національну ідею, об’єднання навколо якої спроможне залучити всі сили суспільства — політичні, інтелектуальні, фізичні, духовні — і спрямувати їх у чітко визначеному напрямку.
Не потрібно плутати національну ідею з націоналістичною. Національна ідея несумісна з нерівноправ’ям національностей (не люблю я слово «меншини») у реалізації їхніх загальнолюдських прав і свобод. Навпаки, як показав досвід цивілізованих країн, кожен представник національності, що складають націю, повинен мати рівні з іншими права в усіх аспектах життя.
Націю ми повинні, в першу чергу, розглядати як політичне угруповання людей, а в жодному разі не як етнічне. Українська політична нація — це спільнота громадян, які свідомі свого громадянського обов’язку перед державою й шанують її. І є обов’язки, які кожен громадянин повинен виконувати.
Протягом останніх років мені довелося працювати з волонтерами Корпусу Миру США. На моє запитання одній із них: «Вів’єн, хто ти за національністю?» — вона мені гордо відповіла: «Американка! — і додала згодом, — a за походженням кореянка!» Саме так і я розумію націю. Національність від країни, у якій ти живеш, у якій твоє коріння, твоє сьогодення і майбутнє твоїх дітей. Французи — у Франції, поляки — у Польщі, болгари — у Болгарії, турки — у Туреччині, українці — в Україні, незалежно від того, ким були їхні тато та мама. Це щастя, що на землі нашої держави живе незліченна кількість національностей. І всі вони — українці.
Національна ідея у різних народів у різні часи була різною. Рим створив могутню державу, поклавши в її основу ідею всесвітнього панування, США — ідею свободи особистості, Росія — супердержави... Власне, і великі й малі держави завжди мають свою національну ідею, що дозволяє їм протистояти асиміляції, поглинанню більш могутніми сусідами.
А що ж ми?
На моє тверде переконання, і на одинадцятому році незалежності у нас відсутня національна ідея, яка об’єднала б суспільство для досягнення певної мети. Декларування незалежної, соборної, правової, соціально орієнтованої країни — це лише слова, які не наповнені реальним змістом.
Національна ідея. Якою вона повинна бути, на мій погляд?
По-перше. Ніяких політичних і ідеологічних коливань у бік будь-якої країни. Усі пріоритети зовнішніх відносин мають визначатися тільки благополуччям власного народу. Не буде тоді приниження України у вигляді продажу за безцінь кораблів, стратегічних літаків, прибуткових підприємств за борги. І не буде приниження від міжнародних фінансових інституцій, для яких ми просто «жебраки». Нам дають гроші, щоб, образно кажучи, купити вудку, ловити рибу й годувати народ, а ми на ті кошти накупимо риби, з’їмо і знову сидимо голодні, чекаємо на чергову подачку. Та й їдять оту рибу не рибалки (вони все сподіваються, що їм дадуть вудки), а ті, хто мав би турбуватися про рибалок.
По-друге. Доконче потрібно навести лад у власному домі. У гарної господині і хата метена, і чоловік доглянутий, і дітки нагодовані, і корівка з поросятком у хліву є.
По-третє. Ми досі не визначилися з конституційними принципами побудови держави, стратегічними зовнішніми і внутрішніми пріоритетами ні в питаннях економіки, ні в питаннях національної безпеки, розвитку науки, новітніх технологій, охорони здоров’я, екології, культури.
Після визначення довгострокових цілей нам необхідно було розробити конкретні програми перетворень і оновлення законодавчої бази, військової реформи, розвитку гуманітарних галузей, культури. На основі цих програм виробити нові підходи до розробки бюджету, умови ведення внутрішньої і зовнішньої торгівлі, ціноутворення, тобто будувати державну політику і так управляти економікою, щоб дії керівництва не завдавали шкоди майбутнім поколінням.
Ми сьогодні також залишились осторонь проблем духовного відродження нації. Чи не видається вам підривом національної духовності те, що держава не здатна забезпечити функціонування українського кіномистецтва, українського театру, українського книгодрукування, українського телебачення? Я вже не кажу про становище творчої інтелігенції, яка є душею народу, покликана зберігати і примножувати його культурно-національні здобутки. На якому тлі зростатиме наша молодь? Що братиме за взірець?
Власне, все вищесказане й становить основний напрямок розвитку нашої держави — її національну ідею. Але декларування — одне, а реалізація — зовсім інше. Слово і діло повинні йти поруч. Слово — на півкроку попереду. Коли ж одні слова, а діла немає, то слово знецінюється, більше того, дискредитує ідею, яку воно несе.
Дії влади повинні бути підтримані народом, дії влади повинні бути прозорими. Кожен громадянин повинен знати, що йому робити сьогодні, завтра, післязавтра. Тільки так можливо реалізувати національну ідею, що забезпечить впевненість у завтрашньому дні кожного громадянина. Від цього виграє держава.
