За дев’ять років важкого, часом незграбного реформування, тією чи іншою мірою були дискредитовані поняття, що складають цінності цивілізованого суспільства: демократія, багатопартійність, приватизація і навіть незалежність. Але поняття «Україна» як було, так і є не лише назвою держави, а і її найвищим символом. Так сталося тому, що в українського народу двічі в історії відбирали ім’я Батьківщини. Офіційна російська історіографія і, зокрема, погодiнська теорія розглядали Київську Русь як творіння виключно «великоруської народності». Згідно з цією теорією в історії «государства Российского» мали місце лише елементи української історії. Радянська історіографія називала Київську Русь спільною колискою російського, українського і білоруського народів. Концепція «Історії України-Руси» М. Грушевського, який вважав творцем Київської держави «українсько-руську народність» і запропонував вивчати історію народу, а не держави, спочатку піддавалась гострій критиці (початок 30-х років), а потім взагалі замовчувалася. Внаслідок великодержавної політики у свідомості радянської людини поняття «Русь» стало синонімом Росії. Історичну назву української держави по суті було вкрадено.
Один із сучасних українських істориків вважає, що в Україні в мініатюрі повторюється цивілізаційна конфігурація Росії. «Чи не тому її величали Малоросією?» — запитує автор. Таке оригінальне словосполучення наштовхує на не менш оригінальне порівняння. Можна уявити, як умовний товариш Грач влаштовує конкурс на кращий величальний гімн Малоросії, але уявити собі референдум за незалежність... Царизм боявся слова «Україна», бо розумів його силу як символу нації. Ієзуїтська підміна назви на Малоросію мала далекоглядну мету: зробити навіки бездержавним безіменний народ. Топонім «Україна», відомий світу з XVI— XVII ст., на початку ХIХ ст. вже не існував — була скасована навіть «Слободсько- Українська губернія». Тарас Шевченко у дитинстві чув про Україну тільки з народних пісень! Дослідник топонімів — письменник Микола Фененко все життя присвятив вивченню географічних назв рідного краю. Людина трагічної долі, більшу частину життя провівши у сталінських концтаборах, у 1956 р. він повернувся у Маріуполь з Воркутинської каторги і знайшов у собі сили написати широко відому нині працю «Топоніміка України у творчості Тараса Шевченка». У перших розділах письменник розповів, як Шевченко повернув українському народові ім’я, а Батьківщині — законну історичну назву, ствердивши в «Кобзарі» поняття Україна 198 разів! І це в той час, коли в літературі на згадування про Україну існувало негласне табу. Навіть у творчості Котляревського, сповненій яскравого національного колориту, вживаються топоніми місцевого характеру, а слово «Україна» не згадується жодного разу. Потрібна була геніальна історична постать, щоб повернути у природне русло перекинуту течію українського поступу. «Безмірні його (Шевченка. — Г.А. ) заслуги перед Україною. І одна з них виняткова у світовому масштабі: саме через його творчість, поміж усяких «Малоросій», «Новоросій», «Лодомерій» тощо, ім’я України остаточно і назавжди набуло визнання у цілому світі», — відзначив М. Фененко.
Без творчого і громадянського подвигу Т. Шевченка була б неможлива поява незалежної держави — Української Народної Республіки у 1918 р. Але вона, на жаль, протрималась недовго, можливо, і тому, що ім’я-символ було приховане за абревіатурою УНР. УРСР проіснувала набагато довше, але вона не була незалежною державою. Недаремно при обговоренні Декларації про державний суверенітет у 1990 році за назву незалежної держави точилася запекла двогодинна політична боротьба. Депутати вчинили мудро і далекоглядно. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон: «Назва української держави — Україна». Удруге після Шевченка історичне ім’я України повернув народовi демократично обраний ним парламент.
