З точки зору планування місто — унікальне. Тут немає вулиць, проспектів і провулків. Замість цього — квартали: Ризький, Талліннський, Єреванський, Київський, Московський, Ленінградський тощо. Всі вони були побудовані ще тоді, 1986 року, представниками союзних республік, з властивим їм колоритом, стилем і робочими матеріалами.
По периметру місто можна обійти пішки за годину, спостерігаючи за котом, що пробіг, і фотографуючи нечисельні пам’ятники. Ще кілька років тому тут думали ввести громадський транспорт, проте міська влада не підтримала цю ідею. Жителі пересуваються містом або пішки, або на велосипедах, або на автомобілях. Щоправда, на автомобілях більше. Але навіть попри це місто практично не загазоване і чисте. Будівлі все ще білого кольору, практично немає реклами. Довкола дуже багато зелені, а тому жителі Славутича говорять: «Це місто в лісі, і ліс у місті».
«Воно насправді унікальне. Мало хто знає, що центральний ринок міститься в Чернігівській області, а все інше місто належить Київській», — коментує директор Краєзнавчого музею Славутича Євген Алімов.
ВНУТРІШНІЙ СЛАВУТИЧ
Історія Славутича невелика і заснована на людських історіях: перша школа, перший вчитель, перший спортсмен, почесні городяни. Практично всі предмети Краєзнавчого музею були зібрані його директором Євгеном Алімовим власноручно. Частина експозиції — фотографії, які він зробив сам ще в Прип’яті і тут, у Славутичі. Але попри цю невелику людську історію музей має свої фонди, а незабаром його планують розширювати: мають з’явитися кімнати української етнографії і Другої світової війни, планується реконструкція кімнати Прип’яті.
Пам’ять про Чорнобиль — те, з чого починалося місто. Це відчувається і в сьогоднішній атмосфері. Ідеальні вулиці, ідеальний спокій — у всьому цьому — занепокоєння і печаль. Славутич, який був побудований 1986 року за один рік для ліквідаторів ЧАЕС, повинен був стати таким, аби жителі Прип’яті відчували комфорт. Вони насправді себе відчувають тут затишно, проте пам’ять про рідне місто до цього часу не залишає їх.
Людмила, енергетик, ліквідатор аварії, в Славутичі живе від самого початку. За її словами, умови життя Славутича якнайкращі. Тут є все, що потрібно молодим сім’ям і людям старшого віку. А головне — є спокій. Проте вона все ще пам’ятає і хоче повернутися назад. «Звичайно, я б хотіла повернутися, але куди повертатися? Там вже більше нічого немає. Міста немає», — говорить вона. Жінка прийшла до пам’ятника ліквідаторам Чорнобильської аварії в ніч на 26 квітня разом зі своєю 10-річною донькою. На головну площу міста також прийшли її колеги, знайомі, сусіди. Говорити про трагедію тут все ще боляче, тому городяни вважають за краще мовчати.
Юрій — один із небагатьох жителів Славутича, хто працює на ЧАЕС зараз. Парубкові двадцять сім і народився він уже тут, в Славутичі, після того, як батьки переїхали з Прип’яті. Фактично Юрій ровесник і міста, і трагедії. «Я був на батьківщині батьків кілька разів. Приїжджав навіть до свого будинку, проте піднятися у квартиру не зміг. Це 16-й поверх. Я просто не знав ні про рівень радіації, ні про стан під’їзду в цілому», — говорить він.
ОБРАЗ СЛАВУТИЧА ЯК МІСТА-УТОПІЇ ЦІЛКОМ ВИПРАВДАНИЙ — І ПЛАНУВАННЯМ МІСТА, І СОЦІАЛЬНИМ СЕРЕДОВИЩЕМ / ФОТО КАТЕРИНИ ЯКОВЛЕНКО
Ганна також із Прип’яті. Довгий час вчилася у Москві (від того у неї незвичний для міста «московський акцент»), а потім повернулася вже сюди, у Славутич. Тут зустріла чоловіка, народила сина. «Нас (місто. — Ред.) декілька разів намагалися поховати. Щоразу, коли були заяви про те, що закривають станцію, що нам ніде буде працювати, що місто спустіє. Але нічого цього не сталося. Стан станції треба буде підтримувати завжди. Зараз на АЕС працює більше 2 двох тисяч осіб, а населення міста — близько 25 тисяч. Люди працюють на невеликих приватних підприємствах, у сфері обслуговування. Я сама працюю медсестрою, захоплююся фотографією».
«Звичайно, у нас є проблеми. У нас дуже багато молодих пенсіонерів. Тобто через шкідливі умови праці люди виходять на пенсію раніше. Проте життя на цьому не закінчується. Навпаки. У нас хтось співає, хтось записується у драмгурток. Можна відвідувати театри, у тому ж Києві або Чернігові. Ми, мабуть, у цьому плані більш організовані, ніж кияни», — коментує вона.
У Славутичі дуже розвинене спортивне дозвілля. Для міських видів спорту — паркуру, воркауту, велосипедного спорту — тут створені дійсно ідеальні умови. У кожному дворі є спортивні майданчики, в центрі міста — новий стадіон, багато турніків. Все це у хорошому стані, чого практично вже не зустрінеш в інших провінційних містах. І що найголовніше — всі ці турніки, майданчики і стадіони зайняті дітьми і підлітками.
ЕНЕРГЕТИКА
«Так, у нас все є. Проте нам не вистачає експериментального наукового центру, де б займалися енергетичними питаннями. Тут ще є багато фахівців, і фактично вони залишаються не задіяними. Але за умови виникнення такого наукового центру молодь могла б не виїжджати з міста, а залишатися і займатися дослідженнями», — вважає енергетик Людмила.
Такої ж думки дотримується директор Краєзнавчого музею. За його словами, експериментальний центр — це те, чого місту не вистачає. Кілька років тому така ідея у міста вже виникала, проте вона так і залишилася нереалізованою.
Екологія — ще одна тема, яка тут могла б стати основою для такого центру. Існує міф про те, що Чорнобиль і Прип’ять — це зони природної катастрофи. У суспільстві ходять історії про триоких величезних тварин, дикі дерева і мурашок людського зросту. Проте все це більшою мірою історії для голлівудського кіно, які експлуатують ті або інші організації і структури, щоб заробити на трагедії. Насправді ж рівень радіації скрізь різний. І в Бразилії на деяких пляжах, наприклад, природний радіаційний фон значно більше (більше 30 мкР/год), ніж у тому ж Києві або Чорнобилі.
Американський режисер Майкл Мур (Michael Moore) говорить про те, що від атомної енергії помирає значно менше людей, ніж від вугільної промисловості. За даними ООН, найбільша кількість смертей у світі пов’язана саме з вуглепромом, на другому і третьому місцях — видобуток нафти і газу. «Мене вразило те, як деякими політичними силами саботуються дані щодо Чорнобильської АЕС. Цифри завищені в десятки разів. Документальне підтвердження цьому — звіт ООН, який я мав можливість читати. Думаю, що цей міф безпосередньо пов’язаний із тими, хто лобіює інтереси видобутку вугілля, нафти і газу», — зазначив він.
Мур — один із чисельних режисерів, хто підняв тему Чорнобильської трагедії. Проте він один із небагатьох, хто говорить про проблему в комплексі. В центрі стрічки — ядерна енергетика. На думку авторів, на сьогоднішній день цей спосіб видобутку енергії залишається безальтернативним.
Фільм «Обіцянка Пандори» знімався близько в 30 країнах. Режисер був уражений історіями людей і довкіллям Чорнобиля і Прип’яті, проте для нього важливе те, як фільм сприймуть жителі постраждалих регіонів. Прем’єра фільму в Славутичі відбулася в рамках Міжнародного фестивалю кіно і урбаністики «86», який пройшов у дні річниці ЧАЕС. Городяни дякували Мурові за стрічку, зазначивши, що він зібрав експертні думки, документи з усього світу, показавши найповнішу картину того, що існує. На їхню думку, фільм руйнує загальний мас-медійний образ Чорнобиля як регіону без майбутнього.
КІНОТЕРАПІЯ
Міжнародний фестиваль кіно і урбаністики «86» за масштабами, напевно, найбільший культурний захід за останні роки у Славутичі. За чотири дні організатори (а це команда трохи більше десяти осіб) створили культурологічний майданчик для людей зі сфери урбаністики, кіно, театру, енергетики, екології. На фестивалі були представлені фільми з Німеччини, США, Росії, Чехії, Мексики, Австрії, України. Основа фестивалю — документальне кіно, а site-specific (місцевий контекст, робота з локальним) — трагедія на ЧАЕС, Славутич. Останнє стало для міста одним із найбільш важливих моментів. Культура, а в цьому випадку кіно і документальний театр, дала змогу городянам подивитися на себе збоку ще раз, пережити свої болі і особисту трагедію, відрефлексувати, таким чином надавши терапевтичного ефекту.
Так після фільму «Територія дитинства» Ганни Ради про випускників Прип’яті, які були позбавлені «Останнього дзвінка» і випускного вечора, героїня фільму Ганна зазначила: «Після того, коли я повернулася до Прип’яті, побачила свою школу знову через 25 років, я сказала своїм дітям, що у мене був справжній випускний». За її словами, документальний фільм про неї та її однокласників зіграв свій «позитивний» ефект, адже у них відновилися стосунки, вони пережили те, що не давало їм спокою.
Крім того, фільми про Чорнобиль, представлені тут, це свого роду етнографічні проекти, які дозволяють краще знати територію. Фільм «Чорнобиль. Пори року» Сергія Буковського може стати саме таким. Зйомки над фільмом ще продовжуються. Це великий проект, прем’єру якого обіцяють до 30-річчя трагедії. За словами режисера, українське Полісся вимирає. «З кожним роком знімати стає все важче, адже люди йдуть. Своїм фільмом ми хотіли показати те, як живуть люди і тварини в дикій природі», — коментує режисер.
Однією з важливих подій фестивалю стало читання документальної п’єси, написаної спеціально за кілька днів фестивалю. Драма «Внутрішній Славутич» побудована на думках людей про своє місто, їхніх спогадах і мріях.
Поки фестиваль не отримав широких міжнародних відгуків, до міста не поспішають туристи з усього світу. Проте «місцевий контекст» і залучення городян як волонтерів, акторів театру — це найбільша цінність фестивалю для міста. Адже, по суті, за допомогою можливості реалізувати себе в культурній події міжнародного рівня вони дають Славутичу нове дихання, можливість заявити про себе з іншого боку, не трагічного, а культурологічного і дискусійного.
