Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Iсторія об’єднує

Тарас Чухліб: «У світових архівах та музеях знаходиться неймовірна кількість наших реліквій, які чекають на відкриття»
20 листопада, 2020 - 11:13
ОРИГІНАЛЬНИЙ ТЕКСТ БУЧАЦЬКОГО МИРУ 1672 РОКУ, ДЕ ЙДЕТЬСЯ ПРО ІСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Нерідко історію використовують, аби роз’єднати людей. Проте історія може і поєднувати. У нашій минувшині є багато прикладів співпраці з різними націями, взаємодопомоги. І насправді ми самі обираємо, що саме пригадувати. Імпульсами до діалогу можуть стати і знакові події, і віднайдені артефакти. Про це «День» якраз і поговорив із доктором історичних наук, науковим співробітником Інституту історії України НАНУ, директором Науково-дослідного інституту козацтва Тарасом ЧУХЛІБОМ. Про роль козаків у Хотинській битві, міжнародну політику Української держави та сенсаційні історичні знахідки — дізнайтеся з інтерв’ю.

«ВІД УКРАЇНЦІВ БАГАТО ЩО ЗАЛЕЖАЛО У МІЖНАРОДНОМУ РОЗПОДІЛІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ГЕОПОЛІТИКИ»

 — Нещодавно відбулася перша презентація вашої нової книжки «Булава проти скіпетра. Україна у Великій Північній війні 1700—1721 років». Розкажіть, будь ласка, як довго працювали над нею, які джерела залучали... Адже ці роки, наратив про Північну війну, є дуже актуальними для нашої історії.

— Так уже сталося з різних причин, але, хоч як це дивно, історія участі України та українців у Великій Північній війні 1700—1721 років потрапила у тінь сприйняття взаємовідносин між гетьманом Іваном Мазепою та царем Петром. Натомість активна участь війська Української держави у бойових діях протягом більш ніж двох десятиріч цієї загальноєвропейської війни мало висвітлювалася в українській історичній науці. Працював над цією книжкою понад десять років і при цьому залучав оригінальні документальні джерела з архівосховищ України, Польщі та Росії.

Особливу увагу в своїй новій науковій монографії звернув на проблему спотворення історичної пам’яті про ці події, які робилися з точки зору переможця. Адже цар Петро, який у результаті цієї війни проголосив себе імператором, особисто наказував або й часто-густо сам вписував до тогочасних історичних праць ті чи інші свої власні суб’єктивні оцінки... Зрозуміло, що вони були дуже негативними щодо участі українського козацького війська в тих подіях. Думаю, що після ознайомлення з моєю книгою у читача зміниться погляд на місце і роль України та українців у цій війні, яка на початку XVIII століття охопила значну частину Центральної та майже усю територію Північної, Східної та Південно-Східної Європи. Актуальність моїх наукових досліджень полягає, очевидно, в тому, що потрібно розуміти дуже просту істину — від нас, українців, багато що залежало у міжнародному розподілі європейської геополітики як у добу Раннього модерну, так і на сучасному етапі світової історії.

«УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА НАГАДАЄ ПРО 400-річчя ХОТИНСЬКОЇ БИТВИ»

— Ще однією, як на мене, віховою датою є Хотинська битва. 2021 року відзначатимемо 400-річчя від дня цієї події. Розпочнімо з геополітичного контексту цієї битви. Яким є її значення для Речі Посполитої, загалом Європи? Та якою є роль українських козаків у цій перемозі?

— Битва під Хотином стала заключним етапом війни Османської імперії з Річчю Посполитою 1620—1621 років. Вона продовжувалася до кінця вересня 1621 року й набувала затяжного позиційного характеру. Відомо, що 28 вересня султан Осман II наважився дати вирішальний бій об’єднаним українсько-польсько-литовським силам. Один з основних напрямів атаки був націлений на козацький табір гетьмана Війська Запорозького Петра Сагайдачного. Однак туркам так і не вдалося прорвати оборону. Натомість Сагайдачний наказав перейти своїм полкам у контратаку, внаслідок чого противник почав відступати.

Після цього турецький султан змушений був підписати мирний договір з польським королем і відмовитися від намагань захопити Річ Посполиту та просунутися вглиб Європи. Це стало можливим завдяки самовідданій боротьбі українського війська, воєнному мистецтву та полководницькому хисту гетьмана Сагайдачного. Кипчацька хроніка так засвідчила величезну роль України у Хотинській битві 1621 року: «...Ці козаки кожного благословенного дня зустрічалися з невірними і давали їм битву, перемагали їх і не давали, щоб поляки були знищені; якщо не було б козаків, Бог один знає, поляки залишилися б переможені протягом 3-4 днів...»

Відзначу, що гетьман Сагайдачний був великим полководцем для свого часу. Окрім уміло організованих наступальних операцій, він багато уваги приділяв оборонній тактиці й особливо — тогочасній воєнній інженерії. За досить короткий термін козаками під Хотином були збудовані незвичні, як на той час, споруди «бліндажного» типу, що витримували більш ніж п’ятигодинний гарматний обстріл. Ефективною була й система оборонного рушничного вогню, яку чи не вперше у таких масштабах запропонував наш гетьман під Хотином. Вона полягала у застосуванні масового залпового вогню з мушкетів по ворогу з максимально близької відстані. Коли турки долали оборонний рів, козаки одночасно по команді підводилися по всій лінії оборони та впритул розстрілювали атакуючих із мушкетів.

До речі, гетьманом Сагайдачним і полковниками Війська Запорозького використовувалася традиційна козацька тактика нічних атак. Вони були здійснені ночами з 6 на 7, з 16 на 17, з 19 на 20, з 22 на 23 вересня 1621 року. В останній вилазці брали участь три тисячі козаків, які знищили турецькі намети, вбили декілька сотень турків, а серед них і відомого турецького воєначальника Черкес-башу. Такі дії українського війська примушували турків до постійної бойової готовності й не давали можливостей для повноцінного відпочинку.

— У 2016 році була заява, що Україна ініціюватиме відзначення цієї дати на міжнародному рівні. У січні минулого року обговорювали відзначення на державному рівні. Чи відомо вам, що зараз із цією ситуацією? Бо якщо в 2016 році часу було ще досить багато, то зараз лишилося менше року. Чи не «проспимо» ми цю подію хоча б на державному рівні?

— Думаю, що якщо держава і «проспить», то наша українська громада, зокрема й науковці, швидко нагадають нашим чиновникам про це. Звичайно, потрібно звертатися до президентів та урядів Польщі, Литви, Туреччини, Молдови та Румунії про спільне відзначення тих вікопомних подій. Бачиться, що 400-річчя цієї події потрібно проводити в межах вшанування пам’яті усіх загиблих у Хотинській війні 1620—1621 років — як українців з поляками і литовцями, що воювали по «одну сторону барикад», так і турків, арабів, молдаван, румунів і кримських татар, які воювали з іншого боку.

ШАНС ДЛЯ ПОСИЛЕННЯ ДОБРОСУСІДСЬКИХ ВІДНОСИН

— Хотинська битва, як на мене, унікальна нагода розповісти світу про перемоги українців, налагодити співпрацю з польською стороною (нещодавно директор Польського інституту розказав, що до 400-річчя Хотинської битви планують видання альбому творів Юзефа Брандта, який змалював цю битву. Та й загалом на багатьох його картинах — козаки, яких він дуже шанував). Як, на вашу думку, можна було б використати потенціал цієї події? І щодо культурної дипломатії (може, привезти в Україну меч Сагайдачного, що зараз у Кракові)? І для вивчення, популяризації історії в Україні?

— Вочевидь, не потрібно ні перебільшувати, ні применшувати «польську складову» Хотинської війни 1620—1621 років. Однак, потрібно нагадати читачам, що у тих вікопомних подіях взяло участь близько 45 тисяч українців і лише близько 20 тисяч, власне, поляків. Хоча зрозуміло, що політичне керівництво залишалося за королем Польщі, шведом Сигізмундом ІІІ Вазою, а вище військове командування здійснювалося литовським гетьманом Яном Каролем Ходкевичем. Також дуже добре, що буде видано художній альбом видатного майстра пензля ХІХ століття Юзефа Брандта з відповідними коментарями мистецтвознавців та істориків. У нього є неперевершені праці, де ми бачимо історичні образи мужніх українських воїнів Степу.

Бачу Україну в майбутньому, років через 15—20, сильною і процвітаючою країною на зразок Франції чи Німеччини. Думаю, що нам усім під силу зробити її такою, адже іншого шляху немає — або ми перетворимося знову на окраїну модерної Російської імперії, або ми станемо головною супердержавою Східної Європи...

Думаю, що продовження культурної дипломатії у межах спільного відзначення 400-річчя Хотинської війни матиме великий вплив на налагодження добросусідських відносин між нашими країнами. Сьогодні наші музейники вже виготовили кілька копій-реплік знаменитого меча Сагайдачного з Краківського музею, однак, звичайно, хотілося б побачити цю унікальну оригінальну реліквію «на власні очі» усім небайдужим до власної історії українцям. Будемо проводити переговори щодо цього....

«НЕПРОСТА, АЛЕ ВИВАЖЕНА ПОЛІТИКА»

— Однією з тем ваших наукових зацікавлень є зовнішня політика України. Зокрема, хотіла б поговорити про кілька напрямів. Перший — згадки про Україну за кордоном. Як саме висвітлювалося в іноземній пресі козацтво загалом, і зокрема постать Мазепи.

— Власне, зовнішня та міжнародна політика Української держави у XVII—XVIII століттях — це велика «терра інкогніта», якщо і не для вчених-істориків, то для українського суспільства загалом. У мене опубліковано кілька наукових книжок щодо цього. Одна з них має назву «Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648—1721 років». Ця монографія витримала три видання — у 2003, 2005 та 2009 роках. Її висновки є такими: у другій половині XVII — на початку XVIII століття ми проводили дуже непросту, але чітко виважену політику лавірування та зовнішньополітичного балансування щодо наших сусідів, які були більш сильними державами тогочасної Європи та Азії — Польського і Шведського королівств, Австрійського цісарства, Московського царства, Османської імперії та Кримського ханства.

Працюючи у багатьох закордонних архівах, бібліотеках та музеях, мені та моїм колегам вдалося виявити чимало свідчень про історію України та життя українців у XVI—XVIII століттях в архівних фондах, відділах рукописів, книжкових та музейних зібраннях. Такі унікальні оригінальні матеріали відклалися майже у всіх провідних державах тогочасної Європи — Польщі, Англії, Австрії, Німеччині, Італії, Іспанії, Нідерландах, Швеції та Швейцарії. Щодо оцінки України та її правителів, зокрема і правління гетьмана Івана Мазепи, то характеристика іноземними сучасниками була, звичайно, різною, але зводилася до такого єдиного знаменника: «Україна завжди прагнула свободи, а гетьман Мазепа хотів зробити її незалежним князівством». Адже саме так писалося у новинних повідомленнях паризьких та лондонських газет на початку XVIII століття...

НЕ ВІДОМІ ШИРОКОМУ ЗАГАЛУ КОЛОСАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ ВІДКРИТТЯ

— Ви також активно розповідаєте у «Фейсбуці» про знахідки за кордоном, що стосуються України (як-от, прапор Війська Запорозького 1620-х років, який виявили у Військовому музеї у Стокгольмі; лист Кримського хана до українського гетьмана; перекладений польською мовою з турецького оригіналу Бучацький договір). Які знахідки останнього часу ви б назвали найбільш вагомими й чому? Якою є роль саме такої історії, розказаної через документи, фото та артефакти?

— Активність моя та моїх колег-вчених у соціальних інтернет-мережах викликана кількома важливими причинами. По-перше, катастрофічним станом незнання українцями своєї власної історії. Хоча за три десятиліття нашої новітньої незалежності українська історична наука зробила колосальні напрацювання та відкриття, однак із різних причин про наші наукові напрацювання та відкриття громада майже нічого не знає, на жаль. Наприклад, у Польщі чи Німеччині існують десятки сотень професійних та любительських історичних сайтів, а на кожному телеканалі майже кожного дня можна побачити виступ чи коментар професійного історика-експерта щодо тієї чи іншої проблеми. Я вже не кажу про масу історичних телепередач та існування сотень і сотень історичних і краєзнавчих газет та часописів у цих країнах.

По-друге, у зв’язку з новітніми інтернет-технологіями людська пам’ять швидкими темпами візуалізується, тобто наш мозок сприймає все більше через візуальну подачу матеріалу, зокрема й історичного, через «Фейсбук» та інші соціальні мережі. По-третє, документальна мікроісторія завжди цікава не тільки вузькому колу фахівців, а й усьому суспільству.

Стараємося бути цікавими громаді завдяки оприлюдненню ексклюзивних відомостей у вигляді оригінальних архівних документів чи зображень про ті чи інші події нашої історії. Адже історична наука, так само, як фізика чи хімія, завжди є конкретною у своїх проявах та формулюваннях. Багато оригінальних артефактів роздобуті нами в архівосховищах та музейних зібраннях України, Польщі, Росії, Швеції, Туреччини та інших країн світу. Ось нещодавно, наприклад, опублікував у себе на «Фейсбук»-сторінці оригінальний текст Бучацького миру 1672 року, де йшлося про існування Української держави (саме так і було записано в тексті!), «старовинні кордони» якої визнали Польща і Туреччина. Цей факт був давно відомий історикам, але мало хто зараз читає наукові книжки. Однак коли ми опублікували зображення тексту оригіналу цього договору з архіву, то відразу всі почали говорити про цю «історичну новину».

Багато тисяч лайків зібрала публікація поіменного архівного оригіналу Реєстру 1581 року українських козаків, які брали участь у Лівонській війні з Московським царством. Дуже багато сайтів передрукували повідомлення про знайдення мною в одному з архівів Польщі оригінального тексту «Листа козаків України до турецького султана», який датується 24 серпнем 1683 року. Цікавими та інтригуючими стали пошуки «золотої» булави гетьмана Петра Дорошенка у московській Оружейній палаті або знахідка в одному з польських музеїв невідомої картини із зображенням участі українських козаків у Смоленській битві 1633 року. Нещодавно ми віднайшли оригінал грамоти-«ярлика» кримського хана Хаджі Гірея польському королю за 1461 рік, де йшлося про існування «Руської держави» на теренах Київщини, Волині, Поділля та Чернігівщини...

«ІСТОРИК — ТОЙ, ХТО ЗНАЄ, ЩО І ДЕ З ІСТОРИЧНИХ ДОКУМЕНТІВ ЧИ КУЛЬТУРНИХ РЕЛІКВІЙ ЗАХОВАНО»

— В одному з дописів ви сформулювали місію історика так: «Історик — це та людина, яка проникає скрізь і здобуває все за будь-яку ціну». Можете, будь ласка, розказати детальніше про власні знахідки.

— То я написав жартома якось... Але насправді це так і є, адже історик — це не той, хто все знає, а той — хто знає, що і де з історичних документів чи культурних реліквій заховано. Історик обов’язково повинен здійснювати пошуки в архівних, бібліотечних та музейних зібраннях і видобувати цінну для науки та громади інформацію. Якось під час стажування 1993 року в Польщі мені вдалося у відділі картографії Ягеллонської бібліотеки роздобути фотокопії невідомої тоді ще для загалу оригінальної карти козацької України Баптіста Хоманно початку XVIII століття. Неймовірним чином у 1996 році в Музеї Чарторийських у Кракові вдалося віднайти загально відомий на сьогодні унікальний музейний предмет — нагородний меч гетьмана Сагайдачного. Ну, а в 2009 році, під час виступу на міжнародній конференції у московському Кремлі та відвідин виставки до 300-річчя Полтавської битви, вдалося таємно відзняти (а тоді була сувора заборона на здійснення фотографування!) оригінальну булаву гетьмана Мазепи в Оружейній палаті. Як відомо, гетьманські клейноди Війська Запорозького були захоплені московитами в результаті сумновідомої битви під Переволочною 1709 року.

До речі, й до цього часу в світових архівних та музейних зібраннях Москви і Петербурга, Варшави і Кракова, а також Відня, Стамбула та Стокгольма зберігається неймовірна кількість втрачених нами протягом століть історико-культурних реліквій, які ще чекають на своє наукове відкриття...

— І на завершення. Яким ви бачите майбутнє України?

— Бачу Україну в майбутньому, років через 15—20, сильною і процвітаючою країною на зразок Франції чи Німеччини. Думаю, що нам усім під силу зробити її такою, адже іншого шляху немає — або ми перетворимося знову на окраїну модерної Російської імперії, або ми станемо головною супердержавою Східної Європи...

Газета: 
Рубрика: