Ігор Федорович Лубченко рішуче обривав хвалебні оцінки своєї ролі в розбудові української журналістики. Головний редактор «Дня» Лариса Олексіївна Івшина просила його напередодні ХІІ звітно-виборчого з’їзду НСЖУ, який відбувся у квітні, знайти час для спілкування в газеті «День». Але клопоти напередодні відволікали — Ігор Федорович намагався якомога краще підготувати і провести з’їзд. І той з’їзд пройшов успішно, Спілка журналістів обрала нового голову — Олега Наливайка, якого підтримував у тому числі Ігор Лубченко. А менш як за місяць Ігоря Федоровича не стало...
Він вирішив піти з посади і більше не балотуватися. Повідомив про це за два роки! І готував найбільшу творчу Спілку (19 998 членів) до демократичних виборів. Рік тривали звітно-виборчі конференції по областях, висувалися кандидатури — і вибори були справжніми.
В історії незалежної України це єдиний приклад не просто демократичного розвитку, а саме відповідального демократичного розвитку. Ігор Лубченко прийшов до головування саме на з’їзді Спілки журналістів, який поклав початок демократичних перетворень. Було ухвалено рішення від кондової пострадянської творчої спілки йти до спілки оновленої, яка могла б справді обстоювати позицію свободи слова і розвитку нових засобів масової комунікації.
«Епоха Лубченка» — цей термін уперше прозвучав на пленумі напередодні квітневого з’їзду, на якому Ігор Федорович звітував про досягнуте. Спілка взяла найкраще зі старих часів та впроваджувала сміливо нові форми управління. І коли йшлося про стратегію роботи з молоддю, часто приходили до спільної думки: все погано в країні — давайте зробимо хоч в одній організації правильно! І тому системна робота з молоддю передбачала в подальшому створення дитячої організації, молодіжної та громадської журналістської організації. Багато хто казав: мовляв, а де ви таке бачили? Та Ігор Лубченко ніколи не боявся бути першим. Бо він був інноватором.
Він ніколи не зачиняв дверей. До нього їхали журналісти з усієї країни, щоб зустрітися й вирішити будь-яке питання. І до кожного відвідувача він ставився дуже людяно та чуйно. Останнім часом у державних установах так з людьми не розмовляють...
Зажди з повагою ставився до керівництва країни. Іноді жартували: він пропрацював при трьох Президентах — Леонідові Кучмі, Вікторові Ющенку та Вікторові Януковичі. Але завжди стояв на позиції обстоювання інтересів журналістів.
Ігор Федорович ніколи не боявся займати чітку позицію. Водночас йому була властива така європейська чеснота, як здатність до пошуку компромісу. Ігор Федорович знав багатьох видатних учителів, українських педагогів. І дуже любив згадувати свої розмови з таким світилом педагогічної науки, як Захарченко: «У нього навчився оцінювати будь-якого вчителя. Треба подивитись, як працюють його діти без нього! Коли вчитель у класі — тут усе зрозуміло. Але якість педагога відчувається, коли він вийшов. Якщо учні продовжують працювати і кожен знає, чим займатися, — цьому вчителеві можна довірити найскладніші завдання. А якщо діти «здіймають» дах, щойно вчитель вийшов за поріг, то такий вчитель нічого не вартий».
Тепер настала наша відповідальність за майбутнє української журналістики. До вчорашнього дня нам було легше — завжди поряд залишався мудрий та чуйний Ігор Лубченко. І ось його не стало. Мабуть, він вирішив навчити нас працювати самостійно і спостерігатиме за нами вже з небес. А ми спробуємо бути гідними його подвижницької праці й пам’яті.
...Ігор Федорович дуже поважав «День» та особисто Ларису Олексіївну Івшину. І тому зрадів пропозиції написати підсумковий матеріал про своє головування в НСЖУ, відверто поговорити про результати, поставити завдання на майбутнє.
На жаль, цей матеріал так і не було написано...
Ігоре Федоровичу, тепер уже це наше завдання — продовжити писати матеріал про українську журналістику. Маємо надію, що одного дня суспільство відчує: в країні створено журналістику на рівні світових стандартів.
Гліб ГОЛОВЧЕНКО, директор Коледжу преси і телебачення, кандидат педагогічних наук, президент Національного конкурсу шкільних газет
