Сьогодні ми представляємо нашим читачам коротку історію однієї родини, котру протягом багатьох років по крупицях відновлював — працюючи в архівах, відвідуючи багатьох далеких родичів у далеких краях — пан Борис Філіпченко. В усьому погане безпам'ятство, і не тільки у великій історії. Добре, коли родина — фамілія, усі близькі та далекі нащадки мають можливість знати свій родовід, історію власної родини, і погано, коли ми не пам'ятаємо, а інколи забуваємо, як звали наших предків.
Так сталося, що доживши до пенсійного віку, я нічого не знав про батьків батька та його минуле. Батько, боячись ускладнень із владою, приховував від нас, що під час громадянської війни його батьки з трьома молодшими дітьми опинилися в еміграції, в Лівані, а він за дивною випадковістю — тут, в Україні.
Спасибі бабусі, Надії Василівні Філіпченко — матері батька, яка після довгих років розшуків знайшла нас. І так вийшло, що буквально через кілька місяців бабуся померла. Минуло ще років двадцять п'ять, перш ніж я став листуватися з родичами, якi мешкають в Лівані. З цього моменту й почалися пошуки сторінок історії нашої родини. Поступово генеалогічне древо роду Філіпченків обростало новими іменами.
На той час я вже знав, що наші корені пов'язані з ніжинською землею й першим відомим у родоводі значився Іван Філіпченко, міщанин м. Ніжин. Сімейні літописці минулих поколінь стверджують, що походив він із козацького стану писаря Війська Запорізького на прізвище Пилипенко, але після 1654 р. нащадки писаря були записані у міщани, а прізвище переробили на Філіпченко — русифікували.
Іван Філіпченко сам був грамотною людиною й зумів дати освіту своїм синам Петру та Юхиму. Юхим Іванович Філіпченко мій прапрадід. Вчився у Ніжинській Гімназії Вищих наук князя Безбородька в одному класі з Нестором Кукольником (російський письменник і поет), а вище на клас вчився Микола Васильович Гоголь, чиїм ім'ям згодом назвуть гімназію (нині університет). На два класи нижче Юхима Філіпченка вчився Євген Павлович Гребінка (майбутній український письменник). І Юхим, і Євген жили у будинку Петра Івановича Філіпченка, старшого брата Юхима. У Ніжині дотепер говорять, що Євген Гребінка був зачарований очима якоїсь Марусі, отже виникає питання: чи не в будинку Петра Філіпченка були написані пісні: «Очи черные, очи жгучие», «Молода ще я дівиця була» на слова Гребінки?
Гоголь, Кукольник, Філіпченко та ін. у 1827 р. виявилися причетними до «Справи про вільнодумство», пов'язаній iз професором Білоусовим. Його звинуватили в тому, що, читаючи курс природного права, він не дотримувався навчальної програми і прищеплював учням смак до вільнодумства. Для Білоусова «Справа» закінчилася вигнанням із гімназії, а Гоголя, Кукольника, Філіпченка, чиї конспекти було вилучено, позбавили атестатів про закінчення гімназії, замість них вони отримали тільки посвідчення. Сама гімназія втратила відділення гуманітарних наук і була реорганізована у математичний ліцей, втративши статус університетського навчального закладу.
Пізніше Юхим Філіпченко все ж таки вступив до Харківського університету й у 1834 роцi закінчив його з відзнакою. Надалі він служив військовим лікарем в Аракчеєвському кадетському корпусі в Новгородській губернії. Його життя перервалося безглуздо. Він помер у 1861 роцi у чині штаб-лікаря від зараження крові, після невдалого розтину карбункула.
Дітей у Юхима Івановича Філіпченка було шестеро, три сини та три дочки: Олександра, Олександр, Михайло, Микола, Віра, Лідія. На час смерті батька старша дочка, Олександра, була вже вдовою з двома дітьми, а молодшій дочці Ліді не виповнилося й року. Пенсія у матері, Олени Миколаївни Філіпченко, була невелика, але всі діти отримали освіту за державний рахунок.
Дочка, Олександра Юхимівна Філіпченко (моя прабабуся), вдруге вийшла заміж за викладача Аракчеєвського кадетського корпусу Василя Герасимовича Міхалевського. У них було вісім дітей, у тому числі й моя бабуся, Надія Василівна. Прадід Міхалевський у 60-і роки був членом студентської таємної організації «Земля й воля». Пантелєєв Л.Ф. писав про нього: «Не можу не згадати Міхалевського — він був ледве не товаришем Чернишевського по університету; в усякому разі мав iз ним дружні стосунки» Прадід, напевно, вчасно відійшов від «таємних справ», інакше він разом iз Пантелєєвим опинився б у засланні в Сибіру. А він дослужився в Департаменті Державного контролю до посади генерал-контролера та одержав чин таємного радника.
У родичів, особливо з Лівану, часто можна було почути, як до прізвища Міхалевського додавалося ще одне — «Кончак», а бабусю, Надію Василівну Філіпченко, часто називали «татарською принцесою». Усі її онуки стверджують, що бабуся Міхалевського була з древнього татарського роду Кончаків, сучасників київських князів.
Саме Надія Василівна Філіпченко — ліванська бабуся — розбудила в мені інтерес до власного родоводу. Завдяки її листам, я почав пошуки родичів, і протягом кількох років зібрав безліч спогадів, книг, фотографій, рукописів та листів, що розкривають фамільний портрет родини Філіпченків. Її листи, адресовані моєму брату, Ігорю, на жаль, потрапили до мене після його смерті, через багато років, тому доля бабусі Надії Василівни та діда Михайла Михайловича Філіпченків відкрилися мені порівняно недавно.
У своїх листах бабуся розкрила нам атмосферу дивно щиросердечних взаємин батьків iз дітьми, розповідала про життя родини у Петрограді до громадянської війни, розповіла як своїх дітей — синів, Михайла (мій дід) та Василя, дочок Людмилу та Ольгу «доводила» сама до 4 класу за допомогою гувернера та гувернанток. Вона докладно оповідала про ті драматичні події, що їхня родина пережила у 1918 р., після їхнього переїзду до Києва.
Дитячі та юнацькі роки мого діда, Філіпченка Михайла Михайловича, проходили почасти в Києві, а здебільшого у Городищі, на Черкащині, де батько його, Михайло Юхимович, був керуючим Мошногородищенським маєтком графині Балашевої. Домашнім вихованням діда займався український вчитель Антон Антонович Пашковський, який зумів прищепити йому любов до української культури та рідної мови.
Філіпченки були в родинних відносинах з Кістяківськими — відомими українофілами, та родиною Симиренків, чия садиба, «гніздо вільнодумства та прогресивних ідей», знаходилася на відстані 5-ти верст від них, у Млиїві. І в Городищі, і в Млиїві в Льва Платоновича Симиренка, а пізніше, в Києві у Кістяківських, дід Михайло часто був свідком розмов та сперечань навколо теми українського патріотизму, що залишили глибокий слід у його свідомості. Погляди так званих малорусів він сприймав, як свої власні й ніколи їх не зраджував. Закінчивши у 1899 році Петербурзький університет, Михайло Михайлович Філіпченко одружився на двоюрідній сестрі, Надії Василівні Міхалевській. Службу почав податковим інспектором в Орловській губернії. Потім переїхав до Петербурга.
У листопаді 1917 р., після Жовтневого перевороту та проголошення Української Народної Республіки, Михайло Міхалевський звернувся до петроградського Генерального Комісара у справах України, та одержав посвідчення, що він є українським громадянином. Одночасно він відправив «Прохання» у Генеральне Секретарство фінансів: «...бажаючи в теперішні часи жити і служити в рідному краї, маю за честь прохати Генеральне Секретарство дати мені посаду в м. Києві».
Покинувши насиджене місце у Петрограді, будинок, майно (він висловився так: «Кадетів я ще можу зрозуміти, але усе, що лівіше, для мене незбагненно»), Михайло Михайлович Філіпченко влітку 1918 р. разом із родиною приїхав до Києва. У влади стояв уже Гетьман Скоропадський, а міністром внутрішніх справ у нього служив родич Філіпченка, Ігор Кістяківський. Саме завдяки йому, напевно, з'явився «Наказ» Гетьмана про призначення М.М.Філіпченка головою Реквізиційної комісії. Батько мій, Михайло, у той самий час був зарахований на юридичний факультет Київського університету, де деканом був Богдан Кістяківський.
Пізніше, за Директорії, дід служив у Міністерстві фінансів, а коли Київ захопили червоні, Михайло Філіпченко, несподівано для себе, на загальних зборах службовців був обраний Директором Департаменту прямих податків. В умовах цілковитої плутанини в Департаменті та загального хаосу в Києві, дід виїхав до брата Василя, під Хмільник, у Войтівці, де жила родина. Пригадується Михайло Булгаков, коли він писав про Київ «продутом вихрями и охваченном пламенем гражданской войны», коли на зміну один одному приходили: «Белые, красные, оккупанты-немцы в «рыжих тазах» с шишаками, Гетман в черкеске, петлюровцы в синих жупанах, снова красные, снова Петлюра и опять белые…» Залишивши старшого сина, мого батька Михайла, у брата, М.М.Філіпченка з дружиною та трьома молодшими дітьми направився до Харкова. Але сталося неймовірне — його мобілізували у білу армію Денікіна. Не зумівши з'єднатися з моїм батьком, дід з родиною, під час відступу білих, опинився в Криму, потім у Стамбулі, потім у Сирії та Лівані.
Як людина честі, М.М.Філіпченко обрав свій шлях за внутрішнім покликом і, залишаючись вірним національним почуттям, і в Константинополі своєрідно виразив свою приналежність до України. Передусім він з'явився у Посольство УНР, де зареєструвався як її громадянин. Для нього було символічним одержати, вдалині від Вітчизни, паспорт громадянина УНР, на титульній сторінці якого було зображено Герб країни — тризуб. Цей паспорт зберігся й мені його подарувала ліванська двоюрідна сестра Надя Ель-Хосс, яка живе нині у Торонто (Канада).
Перші дні еміграції родина діда зустріла у Стамбулі — вони були важкими і матеріально і морально, а перші роки еміграції виявилися жорстоким іспитом на виживання — вони непохитно його витримали. Для заробітку коштів на життя доводилося братися за будь-яку роботу. Надія Василівна писала: «У мене був абсолютний слух, добре грала, і в Дамаску кормила сім'ю своїми уроками музики в 2-х жіночих школах та приватними уроками...» Дід Михайло, за освітою юрист, у Дамаску перекваліфікувався на геодезиста та топографа. Згодом у Бейруті створилася династія топографів Філіпченків. Франція, під чиїм мандатом перебували тоді і Сирія і Ліван, швидко знайшла застосування дешевій інтелектуальній силі з російської еміграції. Знання французької мови допомагало моїм родичам перебувати у багатьох арабських країнах.
Моя рідна тітка, Ольга Лиманська, в Лівані стала знаменитою. Популярність до неї прийшла пізно, коли їй виповнилося 58 років. А до цього вона працювала й у сирійській жандармерії, і у французькому посольстві. У 56 років вона почала малювати, причому добре, на професійному рівні: і олівцем, і аквареллю, і олією. Добре виходили і пейзажі, і портрети, словом, буквально, усе. Вона стала виставлятися на виставках, з'явилися хвалебні рецензії та її творчість порівнювали зі стилем Ван Гога.
Мій дід, Михайло Михайлович, народився у м. Ніжин на Чернігівщині, а похований у Бейруті (Ліван) на православному цвинтарі. В 1996 р. я був на його та бабусиній могилі та привіз туди ніжинської землі. Нехай їхні могили, хоча б символічно, але будуть покриті рідною землею.
Батько мого діда, Михайло Юхимович Філіпченко, у 1873 р. закінчив Петровсько-Розумовську академію й багато років завідував приватними господарствами у різних регіонах Росії, Саратовській та Орловській губерніях. Займався виробництвом, а також літературною діяльністю. Талант М.Ю.Філіпченка як агронома-вченого особливо яскраво розкрився на Черкащині, коли він у 1886 році прийняв до керування занедбаний, великий (більш 40 тис. га) Мошногородищенський маєток графині К.О.Балашової, котрий до того не приносив доходу. Поєднання організаторських здібностей із різнобічними науковими знаннями допомогли Михайлові Юхимовичу за 11 років перетворити маєток у зразкове підприємство. Поля й ліси господарства стали своєрідною лабораторією вченого, на яких нові агрономічні прийоми перевірялися одразу у справі. Наприклад, спосіб вирощування власного насіння цукрового буряку допоміг звільнитися від дорогого імпортного насіння французьких та німецьких фірм. На основі успіхів, досягнутих у багатогалузевому господарстві, М.Ю.Філіпченко написав книгу «Мошногородищенський маєток» (573 стор.). Один iз екземплярів книги зберігається у відділі рідкісних видань Національної парламентської бібліотеки. Філіпченко М.Ю. був засновником та попечителем сільськогосподарської школи для хлопчиків та дівчат, відкритої у Городищі в 1891 р., пізніше неї було перетворено на технікум- радгосп. Філіпченко Михайло Юхимович був видатним агрономом свого часу й тому цілком справедливо його ім'я занесено в Енциклопедію Брокгауза та Єфрона.
Племінник Михайла Юхимовича Юрій Олександрович Філіпченко працював у Петербурзькому університеті та був одним із засновників генетики. У 1919 р. він організував у Петроградському університеті першу в Росії кафедру генетики. Член-кореспондент АМН СРСР, професор Прокоф'єва- Бельговська згадує про нього: «Талановитий вчений, високоосвічений біолог та блискучий лектор, Ю.О. Філіпченко на створеній ним кафедрі читав лекції по чотирьом курсам — загальній генетиці, мінливості та методам її вивчення, генетиці тварин і рослин та еволюційній теорії». Особливе місце займають праці Ю.О.Філіпченка із спадковості людини та євгеніки. Він написав перші вітчизняні посібники з генетики, мінливості, експериментальної зоології та еволюції. Деякі з цих посібників дотепер не втратили свого значення».
Ідея поліпшення уроджених якостей людини була близькою Ю.О.Філіпченку, бо на прикладі близьких родичів він бачив, що ніякі перешкоди не могли зупинити двоюрідних братів та сестер вступати у заборонені шлюби. Ю.О. був проти законодавчих заборон шлюбів між близькими родичами, що у Росії каралося за законом (мої дідусь та бабуся чекали найвищого дозволу три роки). Ю.О. підкреслював, що «у здорових, багато обдарованих родинах такі шлюби можуть бути іноді найвищою мірою бажані та сприяти новому скупченню однозначних генів певної рідкісної спеціальної властивості».
На жалобному мітингу під час похорону Ю.О.Філіпченка в 1930 році Вавiлов М.І. у своєму виступі сказав: «Юрій Олександрович був не тільки блискучим вченим, але й Людиною, і ніщо людське йому не було далеке. Вдячні нащадки будуть пам'ятати в його обличчі те рідкісне поєднання мужності, таланту та особистого прикладу беззавітного служіння науці та Батьківщині, що залишило глибокий слід у розвитку вітчизняної біології». Невідомо, як би закінчилося життя Юрія Олександровича, якщо б він не помер власною смертю. Найбільш імовірно — загинув би так само, як і Вавилов М.І., розстріляний у в'язниці.
Закінчимо одним спогадом про родину Філіпченків: «Вони були чадолюбиві. У кожного з них було багато дітей. Крім своїх були й прийомні. Прийомний син був у Лідії Юхимівни, прийомний син був у Михайла Юхимовича. Нерідко влітку в родині дядька або тітки жили племінники. Особливо в тих багатих маєтках, де вчені-агрономи Філіпченки служили керуючими. Там, де своїх четверо чи п'ятеро, вільно розміщалося ще стільки ж. До того ж захоплення, з одного боку, ідеями «ходіння у народ», а з іншого — ідеями Жана-Жака Руссо, значно полегшували нашим дідусям та бабусям проблеми виховання дітей, що бігали полями та лісами разом із селянськими хлопцями. Старші стежили тільки за тим, щоб діти були здорові, а якщо один хворiв, скажімо, на кір, то інших не ізолювали, а, навпаки, поміщали усіх в одну кімнату, щоб разом перехворіли вже всі».
P.S. Газетні обмеження не дозволяють, на жаль, зупинитися на наступних поколіннях та інших гілках роду Філіпченків. Серед них були народовольці, есери, люди, що прийняли, а також не прийняли революцію 1917 року, великі вчені, відважні солдати, красиві талановиті жінки, письменники та художники. Їхня кров була щедро замішана на українській, російській, єврейській, французькій, шведській, татарськiй складових (як, втім, кров кожної людини на землі). Вони працювали, народжували дітей, відстоювали свої переконання, прикрашали землю. Газета «День» вдячна пану Борису Філіпченку за надісланий матеріал.
