Якби знайшлася людина, яка була б здатна вивести універсальну формулу успіху, то вона, безсумнівно, отримала б як мінімум Нобелівську премію. Так уже склалося, що кожен, хто бере на себе сміливість розмірковувати про успіх, оперує різними поняттями: хтось — випадком, хтось — своїм походженням, хтось — особистісними якостями. Іншими словами, виходить, що, підсумувавши думки кожного з теоретиків чи практиків успіху, отримаємо формулу як мінімум рядків на п’ять. І, безумовно, абсолютно недієву, хоч, можливо, і не позбавлену правильно обчислених констант.
Про Ірину Горіну багато дізналися під час передвиборної кампанії: ділова жінка, яка бажає додати до сфери своєї діяльності ще й політику. У Команді Озимого Покоління вона була помітною фігурою. Як признається сама Ірина, після кожного публічного виступу вона втрачала як мінімум кілограм ваги. І все тому, що жила тим, що вимовляла з трибуни. Під час її виступів у прямому ефірі регіональних ЗМІ, слухачі й телеглядачі практично завжди запитували одне і те ж: «Навіщо молодій і тендітній жінці, яка має до того ж стабільний бізнес, лізти до зовсім нежіночої справи — політики?» Відповідь була практично скрізь однакова: «Мені це цікаво, і я ніколи не відступаю. Прийнявши рішення, я завжди йду до кінця».
Тим більше, що досвід досягнення мети, свою життєву філософію і отриману емпіричним шляхом формулу успіху Ірина вже має. Активна, з рiзнобiчними iнтересами захоплена школярка — загальновизнаний лідер, без сумнівів і комплексів. Комсорг школи, член міськкому комсомолу, володар єдиної золотої медалі випуску 1984 року в своїй школі. Сил вистачало на все. У 9-10 класах Ірина працювала в молодіжному театрі; після того, як у неї виявили потенціал прими, її та ще трьох чоловік зі школи взяли до професійної трупи. Але уявити собі, що лицедійство стане професією, тоді вона не могла. Театр, на її думку, мiг бути лише хобi, в той час як справа життя мала бути практичною. Але не сталося й цього, все розвивалося за звичайним спокійним жіночим сценарієм. Харківська Національна фармацевтична академія, заміжжя, дитина, аспірантура... Незабаром молодий перспективний співробітник залишається працювати на кафедрі. Ірина з головою занурилася в подружнє життя, зваливши на себе всі господарські турботи. Нереалізована енергія випліскувалася в сфері кулінарії, консервування та облаштуваннi дому. Вона ставила перед собою завдання-максимум: закрити 30 банок помідорiв, стільки ж огірків та 20 салатів. Погляд на батарею запасів у коморі на зиму тішив самолюбство. Лише зрідка приходили в голову думки про те, що, можливо, кожна людина в молодості відчуває своє покликання, але збіг обставин і обстановка примушують її загнати найсміливіші думки до таємних кутків свідомості і переконати себе в тому, що юнацькі пориви — не більш ніж нерозсудливість. Навіть зламана рушниця, як відомо, коли-не- коли — та й вистрілить. У якийсь момент у Ірини спрацював механізм стислої пружини, який привів у рух нагромадження негативних емоцій та вічне невдоволення обставинами. Зарплату в академії практично не платили, жити доводилося на мізерну зарплату чоловіка, який займався ремонтом оргтехніки. Придбання взуття комусь із членів сім’ї загрожувало вимушеним постом у подальші 2-3 місяці. Після смерті матері Ірини її батька переслідували халепи: то захворіє, то під машину потрапить, то в люк каналізаційний провалиться. Подруги на роботі з іронією радили їй писати мемуари, дуже вже її життя нагадувало страждання головної героїні в серіалах. Як нині говорить Ірина, тоді вона просто задихалася. І в якийсь момент зрозуміла: треба щось змінювати. Досконало знаючи свій характер, вона усвідомлювала, що не належить до категорії людей, які хапають зірки з неба та миттєво сягають небувалих висот. Швидше навпаки: вона з породи стоїків, які повільно пнуться вгору і допомагають собі ліктями на кожній сходинці.
Насамперед вона розлучилася з чоловіком — прекрасною людиною. Так Ірина вважає і сьогодні, але на той час вона бачила, що їхнє спільне життя вже не має жодних перспектив. Не зупинило навіть засудження родичів і друзів: «Іро, ти нерозумна, ти хоч розумієш, від якої людини йдеш?..» Але на той час просто хотілося жити так, як хочеться, і не слухати щоденні докори, що дружина живе на повному утриманні в чоловіка.
Залишалося «найменше» — вирішити, яким бізнесом займатися і де взяти стартовий капітал. Після довгих роздумів і зважування переваг мережі аптек над перукарнями, ательє з пошиття одягу над магазином, вибір упав на пральню. Сім’я Ірини і сама вона постійно користувалися її послугами, оскільки, працюючи в фармацевтичній лабораторії з хімічно шкідливими речовинами, будь-який поріз або подряпина на руці загрожували екземою. Тоді, коли Ірина вирішила відкрити свою справу, пральні переживали далеко не найкращі часи, в чому вона змогла зайвий раз пересвідчитися при безпосередньому спілкуванні з співробітниками цієї сфери послуг. Під виглядом студентки, яка практикує соціологічні методи дослідження, вона з’ясовувала, які порошки краще використати, з якими труднощами можна зіткнутися, займаючись цим бізнесом, та чого бажають клієнти. У процесі «дослідження» сумнівів уже не було: кар’єра почнеться з маленької власної пральні. Більш складно було вирішити, де взяти стартовий капітал, щоб орендувати приміщення і закупити необхідне обладнання. До друзів Ірина не звернулася. Вони і без того крутили пальцями біля скроні за її спиною та закликали її зупинитися і подумати про те, як згодом віддавати борг із відсотками. Та до того ж у Ірини з дитинства був принцип: не позичати друзям та у друзів. Єдиним тоді, на її погляд, правильним рішенням був продаж квартири, що вона незабаром і зробила. Її дочка Катя переїхала жити до колишнього чоловіка Ірини, а сестра Наташа — до їхнього з Іриною батька. Поки продавали квартиру, майбутня бізнес-леді не могла вночі спати, відчуття було схоже на передекзаменаційну лихоманку. І тільки витягши білет, тобто продавши квартиру, хвилювання змінилося на чітке бачення мети та її реалізації.
Ірина оформила приватне підприємництво з правом найму працівників. На першому поверсі ЖЕКу орендувала приміщення площею 30 квадратних метрів, куди й переїхала жити. Своїх знайомих, які поїхали на ПМП до Німеччини, попросила про те, щоб там вони придивилися для неї недороге «бевешне» обладнання для пральні. Незабаром прийшов перший контейнер, в якому була пральна і прасувальна машини. Перші три місяці Ірина працювала абсолютно сама. Рекламувала пральню, носила на собі білизну, прала її, а вночі «на автопілоті» прасувала. До того часу в своєму робочо-домашньому приміщенні зробила ремонт — повністю оновила сантехніку та електропроводку. Поступово почала вимальовуватися схема роботи, з’являлися перші постійні клієнти. Стало зрозуміло: яку білизну варто прати відразу, яку варто заздалегідь замочувати, який порошок для якого виду тканини підходить і що найбільше подобається клієнтам. На той час Ірина була новатором, впровадивши призово-подарункову систему. Перші 200 клієнтів її дітища разом із чистою та запашною білизною в фірмовому пакеті отримували невеликий подарунок та яскравий рекламний плакат нової пральні. Хоч постійні клієнти вже були, Ірина не переставала ходити до установ та фірм, розписуючи переваги своїх послуг над іншими. У якісь моменти приходив відчай. Але, як сьогодні стверджує Ірина, в думках жодного разу не було сумніву в тому, що її бізнес може не відбутися. Часом важко було переносити фізичну втому, іноді Ірина навіть не пам’ятала: їла вона сьогодні що-небудь чи ні. Прасуючи ночами білизну, вона себе часто вмовляла: «Іро, ти ж розумієш, як це для тебе важливо, адже зупинитися вже не можна». Навіть у ті переломні моменти в думках вона жодного разу не погодилася з переконанням родичів і друзів у тому, що абсурдно міняти «чисту» роботу в лабораторії в оточенні виключно інтелігентів на принизливу працю прачки. Тоді ніхто з її оточення не зміг зрозуміти, як фармацевт може прати чужі шкарпетки та терпіти грубі витівки клієнтів. Ірина досі згадує деякi неприємнi випадки, пов’язанi з клієнтами. Так одна з них звинуватила її в крадіжці. Супроводжуючи монолог лайкою, вона стверджувала, що білизну їй повернули не в тому чемодані. Хоч потім і виявилося, що у всьому винен зять, вибачитися перед Іриною їй не спало на думку.
Найважчі часи настали восени. У приміщенні витяжку не передбачили, і білизна практично не сохнула. Ірина розвішувала мотузки над електричним обігрівачем і кожні 20 хвилин вставала вночі, щоб перевернути білизну. Зате потім здавалося, що в житті не було більш щасливого моменту ніж той, коли з Німеччини прибув другий контейнер із сушкою та пральною машиною. Не приховуючи свого захоплення, у всіх на очах Ірина його цілувала. Тільки після того, як технічний комплект був повним, вона почала наймати на роботу людей. Охочі працевлаштуватися, дивлячись на те, що робить Iрина, в один голос вигукували: «Адже це неможливо вiдiпрати!»
Через 8 місяців Ірина почала знімати квартиру, а вже через півтора року купила свою. Один із клієнтів запропоновував їй співробiтництво. Так з’явилась спiльна фiрма. На той час Ірина вже зрозуміла, що пральні та хімчистки (перший прибуток пішов на придбання обладнання для неї) можуть бути рентабельними лише за наявності 75% корпоративного клієнта і тільки 25% — тимчасових. А потім уже процес пішов. Пральня переїхала до більш просторого і зручного приміщення, кількість співробітників зросла разом, безумовно, з кількістю клієнтів. Сьогодні директор мережі пралень і хімчисток у Харкові та Києві Ірина Горіна вважає, що її бізнес твердо стоїть на ногах. Адміністратори в Харкові навчилися працювати якісно без директора, притому не тільки шукати нових клієнтів, але й покращувати методологію роботи. Ірина порівнює це з тим, як людину вчать плавати. Спочатку вона боїться і не може відірватися від руки, яка її підтримує, але варто тільки деякий час самостійно протриматися на воді, як одразу забуваєш про невпевненість. Те, що сталося з Іриною, точніше те, що вона сама змінила в своєму житті, навчило її, що ніколи не можна чекати милості від когось та нічого не робити. Треба йти вперед і терпіти. Терпіння, на думку Ірини Горіної, — саме та риса, яка перетворила її з домогосподарки на незалежну бізнес-леді, і при цьому не позбавила жіночої привабливості і слабкості. Образ такого мужика в спідниці, як признається Ірина, завжди був їй огидний. «Я насамперед жінка, але яка вміє ставити перед собою мету, зважувати всі плюси і мінуси й іти...»
Її нестримна енергія послугувала поштовхом до нинішнього захоплення політикою. І не тому, що, коли її бізнес став стабільним, їй нічим зайнятися. Просто вона вважає, що в житті обов’язково повинен бути присутній елемент творчості. Не можна монотонно робити гроші і не прагнути до підкорення нових висот. Коли їй кажуть, що політика — не жіноча справа, Ірина розповідає свою теорію, згідно з якою в суспільстві існують чоловічі і жіночі стандарти, тільки на перетині яких можуть народитися універсальні й працездатні правила і закони.
Коли людина починає займатися тим, що раніше було їй чуже, відбувається шалене розширення свідомості. Нині Ірина постійно щось шукає, читає, думає... Словом, живе за принципом: у мене так мало часу, я хочу все встигнути, і насамперед реалізувати весь закладений у мені потенціал. Плануючи читати лекції в бізнес-інкубаторах, ці принципи вона хоче прищепити тим, хто сумнівається, що вирішальним чинником успіху може стати його бажання. Щоправда, її п’ятнадцятилітня дочка Катя вважає, що мама не вміє мріяти, — її мрії згодом можуть здійснитися. Готель із рестораном, у якому Ірина обов’язково буде шеф-кухарем, що винаходить досі невідомі світу ласощі, будинок із красивим садом.... і багато, багато ведмедів. З дитинства Ірина не може пройти спокійно повз прилавки іграшкових магазинів. Їй здається, що кожне ведмежа має свій характер. Звісно, народжується ім’я, і дуже часто вона розмовляє зі своєю колекцією. Ірина наполягає на тому, що рано чи пізно будь-яка мрія повинна здійснитися, тільки фундамент треба закладати заздалегідь. І ніколи не робити кроків назад, а тільки вперед.
