Добра книга — це стимулятор інтелектуального прогресу суспільства. Щоправда, за однієї неодмінної умови — якщо вона зачіпає найвразливіші «больові точки» політичного й духовного життя країни. Не варто, мабуть, зайвий раз казати, що національна самоідентифікація українців ХХI століття (що, зокрема, вимагає і вироблення більш-менш чіткого ставлення до нашого східного сусіда — Росії, з якою ми 350 років були з’єднані «спільною державою імперського типу») — це найболючіша проблема сьогодення. Її розв’язання — це абсолютний імператив прогресу і необхідна — проте ще недостатня — передумова демократизації держави.
Книга «Дві Русі», що з’явилася на полицях магазинів наприкінці вересня — це друге, після «Україна Incognita», видання в рамках проекту «Дня», присвячене саме найскладнішим проблемам українсько-російських взаємин. Презентація збірника відбулася на минулому тижні, погожого дня в колі, без перебільшення, видатних постатей в сучасній історико-філософській науці, праці яких лягли в основу книги. До цього «Дві Русі» успішно дебютувала на Форумі книговидавців у Львові й вже активно розповсюджується у книгарнях країни. А найближчим часом двотомник — «Україна Incognita» та «Дві Русі» — буде видано російською мовою, що не тільки збільшить його читацьку аудиторію, але й, сподіваємося, прискорить процес національної самоідентифікації братніх народів, сприятиме одужанню від застарілих хворіб — пресловутої української меншовартості та російської імперськості. Як пише у своїй передмові до нової книги головний редактор «Дня» Лариса Івшина: «Чим більш українською буде Україна, тим здоровішою буде Росія».
Перед виходом у світ книги «Дві Русі» в пресі з’явилися розділи праці, присвяченої тій же проблематиці, — «Україна — не Росія». На прохання гостей, цей несподіваний збіг Л. Івшина прокоментувала на презентації наступним чином: «Автор твору «Україна — не Росія» написав у своїй книзі, що вона стала результатом його внутрішньої еволюції. Внутрішня еволюція була зафіксована після того, як уже вийшла «Україна Incognita». Після цього — не значить внаслідок цього. Все ж, можливо, ми певним чином спричинилися до внутрішньої еволюції автора. А далі ми розділили «електорат»: книга автора для тих, хто ще не знає, що Україна — це не Росія. А книги «Дві Русі» та «Україна Incognita» — для тих, хто вже давно знає, що Україна — це не Росія. Таким чином, ми робимо спільну справу на різних щаблях суспільства».
Загалом «День» вже писав про те, як нова книга пройшла «дніпровське хрещення». Але в невеличкій замітці «в номер» «поза кадром» залишилось найважливіше — думки учасників презентації — авторів книги — про нове дітище «Дня», про історію та сучасність, теплі побажання улюбленій газеті, слова подяки усім, хто долучився до процесу створення книги.
Лариса ІВШИНА:
— Передовсім хочу подякувати усім, хто працював для бібліотеки «Дня», — авторам, видавцям і упорядникам.
Сьогоднішні гості — наші автори, наші друзі, без яких, безумовно, наш інтелектуальний простір не відбувся б. Він би розпався і розповзся б. Ваші зусилля, ваша енергія зшили це все. І я думаю, це не «охрімова свита», а щось набагато яскравіше, модерніше, більш стильне і перспективне. Якось у невеличкій замітці до річниці газети я написала: можливо, ми газета меншості, але меншості перспективної. Мати такого читача — це не тільки велика честь, але й великий клопіт. Тому що він вимогливий. І в наших непростих умовах ми докладаємо багато зусиль, щоб задовольнити його інтелектуальні й духовні запити.
Сергій КРИМСЬКИЙ, філософ, професор:
— Ідея створення бібліотеки газети «День» — дуже цікава і перспективна. І вихід другої книги я б позначив словами Черчілля, які він сказав після однієї з успішних операцій Другої світової війни: «Це не кінець. Це не початок. Це не початок кінця. Але це кінець початку». Сама наявність такої бібліотеки, на мою думку, свідчить про особливість газети «День». Усі українські газети — це дзеркало. Але «День» — це не тільки дзеркало, це ще й вікно — в цивілізований світ, в Україну Incognita... Тому нехай наші вікна будуть широко розчинені — для партнерства й для нашої творчості.
Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, телеведуча, канал «1+1»:
— В мене цей рік був дуже хорошим. Якось так сталося, що останнім часом здійснюються всі мої мрії. В дитинстві я дуже любила читати історичні книжки, в тому числі й підручники з історії. І найбільша моя мрія була — побачити тих людей, які їх написали. Нарешті я все це маю. Я бачу всіх, хто писав історичні книжки.
Цей рік для мене також добрий ще й тим, що я нарешті зрозуміла одну просту річ. Я постійно чомусь нервувала в цій Україні, мені хотілося щось змінити, бігти кудись, доводити щось, виступати на якихось трибунах. А цього року я нарешті заспокоїлась. І не дивлячись на все, що відбувалось поганого в природі, в країні, я раптом відчула, який, вибачте за тавтологію, прекрасний рік цього року. Не було жодної пори (чи то літо, чи весна, чи зима), яка б дратувала і викликала дискомфорт. Чи то йшов дощ, чи палило сонце, а на душі все одно було добре, було зрозуміло, що не треба нічого нікому доводити, кричати. Потрібно просто робити так, як це робить моя подруга Лариса і її «День» — збирати навколо себе все те найкраще, що в нас є. І щоб вони були разом — сиділи за одним столом. І тоді все буде добре. Тому що Україн дуже багато, і треба вибрати ту, яку ти любиш.
Мирослав ПОПОВИЧ, академік НАН України, директор Інституту філософії НАН України:
— Це книжка, яку повинні мати всі. Вона стала трибуною, на якій висловилися люди різних напрямів і сфера діяльності, але це була еліта. Книга, як і газета «День», унікальна тим, що поєднує популярність викладу з гостротою спостережень…
Перша моя позаінститутська сфера — я голова наглядової ради психіатричної лікарні №1. Я також в цьому році був дуже заангажовавний в Польску справу — трагічні події на Волині 1943—1944 рр. Зараз активно займаюся справою Бабиного Яру. Але я хотів би бути заангажованим в якусь суто українську справу. Тільки щоб вона не була схожа на психіатричну лікарню №1, щоб це все-таки було обговорення тих проблем, які зараз для України дуже актуальні. Найголовніше — це створення спільного простору, в якому б всі розуміли один одного. Тому я хочу побажати нам усім, щоб ми такий простір мали, і подякувати газеті «День», яка дуже багато докладає зусиль для того, щоб такий простір існував.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, директор Інституту літератури НАН України, народний депутат України:
— Я переконаний, що суспільство жодної держави не зможе зконсолідуватись, якщо воно не буде мати своєї системи цінностей, тих національних пріоритетів, які об’єднують суспільство і відкривають для нього перспективу. З іншого боку, я прекрасно розумію, що домінанта якоїсь ідеології неможлива, тому що ми вже пережили домінанту комуністичної ідеології і бачили, до чого вона привела. Крім того, в Конституції записано, що жодна ідеологія не може мати превалюючого значення в Українській державі. Але я стою і стояв на тій позиції, що без ідеології в позитивному розумінні цього слова не може нормально рухатися суспільство і не може позитивно розвиватися держава і, тим більше, не може зміцнюватись молода держава, яка повинна мати якусь мету, що її повинна відкривати для свого суспільства. Те, що зробила газета «День» і як видання, і випуском книг — і є, по суті, формуванням здорових ціннісних орієнтацій українського суспільства. Їх основою є національні базові цінності, одночасно вони носять і дуже виразний європейський світовий контекст. І це, можливо, найважливіше для сьогоднішнього українського суспільства. Ця книга може допомогти небайдужій людині збагнути, в якому суспільстві вона живе і до чого це суспільство прагне. І я вас iз цим вітаю.
Я постійно вирізав вашу сторінку «Україна Incognita». Я з села, і розумію, що потрібно постійно вчитися, поглиблювати свої знання. І я так прикипів до вашої газети, що хотів би запропонувати, щоб ми з шановним товариством створили своєрідну Академію «Дня», яка працювала б вдень, при світлі, відкрито... Можливо, ця Академія була б найбільш демократичною з усіх, що існують. Тому що газета «День» дає всім можливість висловитися, вести відкриту дискусію.
Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор, Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України:
— Завдяки «Дню» й Ларисі Івшиній відбулася ця дещо несподівана, приємна «імпреза», на якій зібралося стільки шанованих в Україні людей (з якими я зустрічаюсь, на превеликий жаль, вкрай рідко). Я вже говорив на шпальтах газети про рівень розмови щодо українсько- російських відносин впродовж багатьох століть. Саме так — цей рівень й визначає нашу конкурентоздатність в світі як нації; бо ж ми загалом отримували (й здебільшого отримуємо) знання про найбільш контраверсійні сторінки минувщини чи то з Москви, чи то з Варшави, чи то з Нью-Йорку або Торонто. «Дві Русі» — книжка в цьому сенсі вдала — українці отримали вдумливий, чесний погляд на свою історію саме з перших рук.
Володимир ПАНЧЕНКО, професор, доктор філологічних наук, віце-президент Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Мирослав Попович у своєму виступі тут дуже часто вживав слово «простір». Я задумався: чому людина на цьому дніпровському просторі так часто вживає це слово? Мій колишній колега по Кіровоградському університету, мовознавець, захистив докторську дисертацію про зміни, які відбуваються в сучасній лексиці. Його теза насправді дуже проста. Не обов’язково бути доктором наук, щоб дійти до висновку, що в політичний лексикон активно проникають слова з кримінального та інших середовищ. Ми живемо в такий час, коли політичний лексикон збагачується словами, які б ми раніше ніколи з політикою не ототожнювали. Це стосується й слова «простір». Ваша книжка «Дві Русі» читалася мною як книга про три простори. Зокрема, стаття Віктора Горобця про Переяславську Раду сприймалася мною як стаття про Єдиний політичний простір і його наслідки. Коли я читав блискучу статтю Клари Гудзик про історію втрати українською церквою своєї незалежності, то вона сприймалася мною як стаття про єдиний духовний простір. Ну а статті Юрія Шаповала про 1932— 1933рр. — це статті про наслідки Єдиного економічного простору. До речі, я читав книгу, весь час відволікаючись на пряму трансляцію з Верховної Ради (там саме обговорювали проблему створення ЄЕП). І в мене виникала ілюзія змішування часів: читаєш про старовину, а виходить так, що старі часи вливаються в день сьогоднішній, і все це взаємопроникає й перемішується... Але не хочу про сумне. Я хочу запропонувати тост не за ЄЕП, а за дніпровський простір. Бо «День» — це та газета, яка повертає словам їх первозданне значення. А це дуже важливо.
Віталій ШЕЛЕСТ, член-кореспондент НАНУ (син Петра Шелеста, першого секретаря ЦК КПУ):
— Напрям, в якому слід дивитися на стосунки між Україною і Росією, ви вибрали правильний. Здається, ще Володимир Винниченко сказав: «Російська демократія закінчується на українському питанні». І тому треба російську демократію виліковувати від цієї хвороби.
Так склалося, що 30 років тому, коли змінювалася влада в Україні, й мій батько був вимушений залишити Київ і поїхати до Москви, обставини змусили й мене переїхати до Росії, і з того часу я там живу. І коли Радянський Союз розпався, я автоматично став громадянином Росії. Але українець всюди залишається українцем. Тому я залишився українським патріотом. І одночасно я є лояльним громадянином Росії. Я розумію це так: якщо так склалася моя доля, то я маю доносити ідею незалежної України, ідею українських інтересів до російської громадськості, російської політичної еліти. Я є радником Державної Думи РФ, працюю з багатьма російськими міністрами. Ще дуже багато потрібно зробити для того, щоб взаєморозуміння між Україною і Росією досягло тих щаблів, на яких вже ні в кого не виникне сумнівів, що наші народи — це два великих народи, які повинні співпрацювати. На жаль, у великої частини навіть тверезо мислячих російських політиків, російських науковців, журналістів є розуміння, що «українці — це наші брати, наші друзі, але так склалося, що Україна є незалежна...» На жаль, це є. Імперські традиції в Росії дуже сильні.
За кордоном не розуміють і не знають, який великий внесок українців, або тих, хто жив і працював в Україні, або людей, які отримали якесь натхнення від України, в світову цивілізацію. Наприклад, той же Сергій Корольов, етнічний росіянин, але він розпочинав свою діяльність на українській землі.
Тарас ЧУХЛІБ, кандидат історичних наук, директор науково-дослідного Інституту козацтва:
— Зважаючи на політичну ситуацію, на те, що нас знову хочуть тягнути в якісь союзи, я хотів би як історик і громадянин України нагадати, що за козацьких часів було так: якщо на рівних ми підписуємо угоду, то ми на рівних існуємо. Як тільки якась сторона порушує цю угоду і показує себе сильнішою, то потім виникають повстання і великі війни. Назва цієї книги — «Дві Русі» — уособлює рівність наших народів, яка була ще за часів Київської Русі, за часів Козаччини і пізніше. Тому дякую вам щиро від усього історичного цеху і зокрема козакознавців. Для нас, науковців, ваша газета і ця книга є ще й своєрідною популяризацією, тому що в широких колах нас мало знають. Але ви нас друкуєте, і тим самим та історія, яка є матір’ю нації, не забувається.
Ігор СЮНДЮКОВ, один із упорядників і автор статей книг «Україна Incognita» та «Дві Русі», співведучий сторінки газети «День» «Історія та «Я» та рубрики «Україна Incognita»:
— Такі зустрічі, як наша — річ небуденна, і через це завжди мимоволі ставиш собі запитання: в чому сенс тієї події, що об’єднала всіх нас — виходу нової книги «Дві Русі»? Коли думаєш про це, згадується блискучий вислів англійського класика, знаменитого драматурга й дотепника, Нобелівського лауреата Бернарда Шоу. Вже на схилі років він раптом почав освоювати дещо новий для себе жанр — історико-епічну драму — й написав (ще й з іронічним присмаком) твір про Жанну д’Арк. Коли ж його запитали: «Містер Шоу, чим пояснити цей дещо дивний вчинок?», він відповів коротко і влучно: «Історія — вітамін свободи».
Ще мені згадується вражаюче, афористичне латинське прислів’я, котре блискуче використала у своїй статті в «Дні» пані Ольга Герасим’юк: «Орли не ловлять мух». І нарешті, прислів’я російське, з Нобелівської лекції Олександра Солженіцина (до речі, постать воістину фантастична; зізнаюсь, що працювати саме над статтею про нього, яка увійшла до книги, мені було найважче): «Одно слово правды весь мир перетянет». Так, звичайно, це — максималізм, але притаманний лише особистостям винятковим. Сподіваюсь і вірю, що книга «Дві Русі», бути в складі колективу творців якої на чолі з Ларисою Олексіївною для мене — велика честь, знайде такий відгук у суспільстві, що хоч якоюсь мірою стане тим «словом правди», про яке писав Солженіцин.
Віктор ГОРОБЕЦЬ, доктор історичних наук, завідувач Центру соціальної історії Інституту історії України НАН України, науковий редактор книги «Дві Русі»:
— Я гордий з того, що моя публікація «День, якого не було» (про Переяславську Раду) стала поштовхом до того, щоб ми почали цю справу. Якось так склалося, що академічні вчені, історики працюють в якомусь окремому просторі, і наші ідеї, наші думки для того, щоб стати відомими широкому загалу, мають пройти дуже тривалий, а інколи не успішний шлях. Та можливість, яку надала нам газета «День» і цей проект, — це спосіб найоперативнішого передання свіжих наукових ідей широкому читацькому загалу.
Володимир ШЕВЧЕНКО, доктор історичних наук, професор Національної академії внутрішніх справ України:
— Виходом своєї статті в книзі я більше завдячую тій людині, про яку я написав, — видатному українцю, якому випала доля поставити останню крапку в Другій світовій війні і який зараз незаслужено забутий. Це визначний полководець — генерал-лейтенант Кузьма Миколайович Дерев’янко. Тому я вважаю, що ваша газета робить дуже добру справу.
Андрій МАТВІЄНКО, історик-краєзнавець, член Військово-наукового товариства при Генеральному штабі Збройних сил України, заступник головного механіка ДАХК «Артем»:
— Я давно вже звернув увагу на газету «День». Тому що сучасна преса в Україні здебільшого знаходиться на такому рівні, що жоден нормальний міщанин, дворянин (я займаюся історією ХIХ сторіччя) і до рук би соромився таке взяти. Ваша ж газета з самого початку викликала довіру і впевненість, що вона обов’язково знайде свого, і неабиякого, а солідного, вдумливого читача. Коли вийшла перша ваша книга, це стало великим полегшенням для моєї сім’ї. Раніше моя дружина завжди мене лаяла, що я вирізав із газети матеріали і складав своєрідний архів. Тепер, на щастя, замість купи паперу в мене буде акуратна книжка, в якій зібрано найцікавіше.
Давно було помічено, що книга — і наукова, і художня — після народження починає жити своїм окремим, часто непередбачуваним, життям. Доля щойно виданої новинки «Дві Русі» залежить від стану українського суспільства — чи сприйме воно (принаймні, його інтелектуальна пробуджена частина) ту просту істину, котру прагнули донести до читача автори проекту «Дня»: найбільше українцям бракує відчуття національної гідності й сприйняття свободи як норми? Якщо згадати, що ще 10 років тому про свою історію ми багато в чому дізнавалися з книг канадського історика, українця за походженням Ореста Субтельного (за що йому справді найщиріша дяка!), а зараз, хвалити Бога, ситуація якісно інша, то підстави для оптимізму, думається є.
