«Немає між нами чоловіка, який би світлим умом, блискучим талантом і жаром любові до високих ідеалів та безмірною працею зумів блудних, брудних і незрівноважених притягнути до того місця, де він сам стоїть». Ця — майже столітньої давності — атестація Франкового генія, що вийшла з-під пера неперевершеного автора українських мистецьких шедеврів Івана Труша, аж ніяк не вкрилася корозією семантики, а набрала ще більшої ваги. Франкова інтелектуально-духовна спадщина й донині своїм невичерпним магнетизмом утримує свідоме українство довкола етногенетичного ядра нації. З огляду на це, смислове поле тематичного блоку «Іван Франко і наша суспільність» завжди потребуватиме рефлекторного наповнення найновішим зрізом національних «вершин і низин» української духовності, яка останні двадцять літ уперто, кажучи словами Ліни Костенко, «тримає лінію оборони» на справедливо здобутому державотворчому плацдармі.
Процес національної розбудови в умовах, коли ефір постмодерної моди на космополітичний глобалізм вивітрюється набагато швидше, ніж гадали її найпалкіші прихильники, доцільно аналізувати на підставі категорій давнього і нового, щедро апробованих творчою концептуалізацією художнього світу самого Івана Франка. Семантичну сутність «давнього» закономірно становить історичний тезаурус суспільно-політичної реалізації поступових ідей на шляху до державотворення, а поняттєву орбіту «нового» окреслює сучасний етап національного розвою в геополітичних та геокультурних вимірах початку третього тисячоліття. Уважне прочитання Франкових текстів показує, що культурно-історичні фактори минулого мають здатність до своєрідної реінкарнації, бо вони глибоко закорінені у підсвідомий ѓрунт етнічної ментальності й кілька століть утверджувались агресивною соціальною поведінкою географічних сусідів. Тож націобуттєве «нове» при пильнішому його розгляді дуже нагадуватиме віддалене, призабуте «давнє». Як приклад наведемо Франкову характеристику основ української суспільності з далекого 1897 року, у якій віддзеркалено наше апатичне сьогодення: «живемо немов під обухом, а сей обух, то не стільки зверхній, посторонній тиск, скільки почуття власної безсильності, власного розладу».
Щоправда, причини такої національної атрофії криються і в зовнішніх обставинах незгасної активності шаленого шовіністичного антициклону з Півночі, і в черговому загостренні внутрішніх недуг українського етнічного організму. Невтішним наслідком стало те, що у власній «державотворчій зрілості» ми опинилися на рівні середини позаминулого століття, коли, за влучним висловом Івана Франка, «фактична побіда залишається за елементом, якому тяжко й ім’я придумати, за якоюсь різномастою купою людей, у яких спільною підставою акції являється хіба спільна ненависть до свого рідного, спільна невіра в органічний зріст народу і його свідомості, погоня за особистою кар’єрою і спільна дволичність та безхарактерність». «У нас прийнято весь сей напрям, — пише він далі, — усю в 1850-х роках верховодну течію галицько-руського життя називати москвофільством». І Франкова заслуга насамперед у тім, що від самих початків своєї літературної та політичної діяльності і до схилу віку він не припиняв особистої боротьби з «тою різномастою купою» і досяг феноменальних результатів: якщо на початку 70-х років ХІХ століття майже вся культурна комунікація в Галичині провадилась або «польщизною», або «язичієм», то вже на світанку ХХ століття завдяки невтомній праці Франка «для домашнього огнища» національна самосвідомість галицької молоді не лише вимірюється кількісними показниками україномовних книжок і періодичних видань, а й поширюється на найвищі щаблі публічного утвердження національної символіки, про що свідчить вивішування синьо-жовтих прапорів університетським студентством у період сецесії. З погляду І. Франка москвофільство, «як і усяка підлість, всяка продажність і деморалізація, — це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним». Крім того, не варто плекати ліберально-інтернаціоналістських ілюзій, ніби шовіністичний синдром притаманний лише московським урядовим чиновникам, а російський народ, мовляв, до цього не причетний.
Розвінчуючи цей «малоросійський міф», Іван Франко переконливо доводить, що вже на початку ХХ століття (1905 р.) «українська суспільність мала нагоду переконатися: справа українського слова, українського розвою чужа для великоруської суспільності; та суспільність також засліплена своїм державним становищем, у справах державних думає так само, як її бюрократія, чи, іншими словами, російська бюрократія невідрадна дочка російської суспільності, і, видержавши остру боротьбу з отсею всесильною бюрократією, українській суспільності прийдеться видержувати хронічну, довгу, але не менш важку боротьбу з російською суспільністю та крок за кроком відвойовувати собі у неї право на самостійний розвій» («Сухий пень»). Обстоювання самостійності за наших днів ускладнилося надзвичайно, бо на бік російської бюрократії та суспільності стали: по-імперському амбітний лідер московського православ’я зі всією церковною клікою; теперішня васальна українська влада, яка віддано відбуває лаврські богослужіння, що провадяться недержавною мовою, та новітні псевдоісторики, які під фальшивими вивісками громадянського суспільства проштовхують ідеї офіційної двомовності та узаконення в Україні політичної нації.
Тож четверте століття поспіль ми намагаємося здихатися нав’язливого московського «братерства», що веде «в безодню темноти і застою», і повернутися у цивілізаційне лоно демократичних європейських держав, з якими за середньовіччя були рівноправними партнерами, а подекуди й випереджали їх культурною продукцією, адже, як переконує нас Іван Франко, починаючи з кінця Х віку, від часу заведення християнства і протягом майже 250 літ «руське письменство витворило літературу, безмірно багатшу, різноріднішу та більше національну, ніж її в ту пору мала яка-небудь інша європейська нація». Глибоке усвідомлення впливу українських поступових надбань на форматування європейського культурно-освітнього простору безпосередньо залежить від ѓрунтовності нашого історичного знання та тривкості етноментальної пам’яті. «...Нам усім, і письменним, і неписьменним, — апелює І. Франко до свого покоління, — годиться знати нашу бувальщину, знать те, що думали, як боролися і як дивилися на світ наші прадіди. Годиться нам знати й те, що ми не вчорашні, що наше слово було колись у честі й повазі і служило до виявлювання високих думок, мудрих законів і щирого, глибокого чуття».
На жаль, монголо-татарська доба й дальший перебіг європейської історії відтіснили українців на маргінес бездержавності — з епізодичним піднесенням за Хмельниччини й Виговщини та економічно-культурнми розквітом за Мазепи. Та це були радше приємні винятки з нашої трагічної минувшини... Розуміння цієї історіософської дискретності І. Франко демонструє наприкінці ХІХ століття — через риторично-умовну модальність поетичного тексту:
Якби само великеє страждання
Могло тебе, Вкраїно, відкупити, —
Було б твоє велике панування,
Нікому б ти не мусила вступити.
Якби могучість, щастя і свобода
Відмірялись по мірі крови й сліз,
Пролитих з серця і з очей народа, —
То хто б з тобою суперництво зніс?
1902 року на сторінках «Літературно-наукового вісника», виступаючи як критик творчості Михайла Старицького, Іван Франко сформулював передумови сходження до висот національного ба навіть всеслов’янського поступу: «...коли б українці здавна були працювали для себе, для своєї національності, не оглядаючися на абстрактний общерусизм, то не тільки піддвигнули б були Україну високо, але й загальноруська й загальнослов’янська сила була б у сумі багатша та більша».
Ця теза концентровано передає методологічну сутність Франкового світоглядного універсуму — лише послідовна праця для рідної нації стає рушієм загальноцивілізаційного поступу. Під «картаючим сарказмом» поспадали «пишні вінці» з бундючних діячів ліберального напрямку, «...які своє забуття про рідний народ та його інтереси силкувались ефективно прикривати плащем всесвітнього лібералізму». А правдивих українців, які потішали себе тим, що, «допомагаючи здобути реформи в ліберальнім дусі, вони тим самим розширять рамки також для розвою української нації», зі щирим роздратуванням уважав самоошуканцями.
Засобом згуртування на шляху до трансформації «величезної етнічної маси» в «суцільний культурний організм, здібний до самостійного політичного життя» та «відпорний на асиміляційну роботу інших націй» є ідея національної єдності, здатна піднести інстинкт духовної величі в період ослаблення та кволості етноцентричних рефлексів. Однак гіркий особистий досвід ідейно-політичних баталій усталив у Франковій свідомості тверде переконання — треба прискіпливо добирати партнерів для потенційного об’єднання. Тому навіть за крайнього національного розпачу, коли довкола переважає «почуття безсильності і безнадійності, почуття якогось невилазного загрузання в болоті, зневіра в свої сили і в можність тривкого порозуміння з найближчими людьми», він застерігає від гарячкового шукання «союзників, помічників, протекторів та меценатів» не там, де «лежить натуральне джерело сили та відродження». На цьому спіткнулося не одне покоління діячів українського національно-визвольного руху, коли «зневір’я у власні сили і в силу рідного народа» розхитувало найкращі характери, породжувало «фантастичні бажання — дійти до чогось при допомозі власне тих, котрих ясно витончена і не раз із цинізмом висказувана мета, щоб ми не дійшли ні до чого путнього і були й надалі гноєм, на котрім би міг виростати і пишатися перед світом їх пишноцвіт».
І все ж потребу злиття спільних зусиль задля осягнення вищої мети Франко не лише відчував, а й усіляко пропагував — як своїм досконало відточеним публіцистичним хистом, так і потугою художнього таланту. На це вказував і фундатор сучасного франкознавства професор Іван Денисюк, аналізуючи прозову і поетичну творчість письменника: «ворогування... родів та їх примирення у фіналі — це той осуд національного розбрату, та ж ідея національної єдності, що є і в «Захарі Беркуті», й у гімні «Не пора, не пора». Проникливість Франкового історико-суспільного осмислення політичної дійсності засвідчує й той факт, що він умів практично безпомилково викривати цинічні підступи домашнього й привезеного українофобства. «Цікава річ, — зізнається автор «Мойсея», — що скільки разів у нас починається дискусія про якусь єдність, унію, об’єдинення, консолідацію, — за кождим разом, мов від подуву пустого вітру, серед суспільності вибухає полум’я обоюдної ненависти, підозрінь та розладу». Насправді ж під отим ефемерним «подувом пустого вітру» проглядається цілком видима личина галицьких москвофілів, які плекали глуху ненависть до всього, «в чім чути було парістки національної української свідомості та інстинктивного демократизму». Руйнівний ефект москвофільського руху підсилювала і та моральна індиферентність, що, на думку І.Франка, належить до «характеристичних рис нашого галицького рутенства і яка полягає у тім, що: «втихомолку» один уважає другого «падлецом», злодієм, фальшівником, але се не перешкоджає йому прилюдно хвалити того самого «падлеца» і приватно, в своїй хаті любезно стискати йому руку». Ця гірка, але вкрай правдива оцінка однаковою мірою стосується як до «давнього», так і до «нового» обличчя нашої суспільно-національної реальності, яка катастрофічно деградувала до стану, що його політично радикалізований І. Франко 1884 року атрибутував відважно та безапеляційно:
Жиди тут панують,
жидівськая тьма
Йде звідси аж в Раду держави.
Такі обставини вимагають від кожного нового покоління невтомно працювати над виробленням продуманої, послідовної стратегії, щоб подолати хронічну національну кризу. Своє розуміння першочергових завдань, які стоять перед національними проводирями, І. Франко оприлюднив у розгорнутому зверненні до української молоді, де перелічено майже всі передумови побудови міцної європейської держави, а саме: «власні школи і вироблена освітня традиція»; «перейняте освітніми і народолюбними думками духовенство»; «популярне і високе письменство, яке могло би бодай на першій гарячій порі заспокоювати всі духові потреби»; «преса, яка могла б ясно держати і систематично боронити стяг національності та приложеної до місцевих потреб, свобідної культурної праці»; «сильна фаланга вповні свідомих і на висоті сучасної освіти стоячих репрезентантів у законодатних тілах»; «міцна опора в масах народу та інтелігенції навіть для тих немногих репрезентантів, що забажають вповні відповісти своїй національній і культурній задачі». Без цього суспільно-політичного капіталу «наша Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів».
Хоч як це прикро, але сьогоднішнє ставлення міжнародної спільноти до України є яскравим підтвердженням, як виявилося, пророчих Франкових слів, і ми знову відіграємо невдячну роль ковадла для вибивання чужих мелодій. Антинаціональна позиція офіційної влади вщент зруйнувала цивілізаційний імідж держави, явивши Україну у геть негативному світлі. Дійшло до того, що навіть дипломатично виважена Європа намагається відмитися від нацистського тавра, пожертвувавши українцем Дем’янюком, а українська медсестра опинилася в ролі морального в’язня, що спокутує криваві злочини лівійського диктатора. Парадокс, але коли в німецькому Мюнхені гуманний європейський суд зганяє антифашистську злість на 90-літньому українцеві — колишньому учасникові воєнних дій, — у Києві парламентсько-президентський тандем сотворив указ про вивішування червоних більшовицьких прапорів, де невинної крові аж ніяк не менше, ніж на нацистських символах. І невже ми й після травневих провокацій у Львові, які принижують нашу національну гідність, не усвідомимо, що сучасне «нове» українофобство сягнуло апогею й ми стоїмо, за точною характеристикою професора Івана Вакарчука, «перед загрозою втратити власну національну ідентичність, власну мову, власну культуру», а наші теперішні недолугі «перепрошуюче-оглядисті» кроки не здатні «протистояти цьому нахрапистому, брутальному і добре організованому антиукраїнству», бо не скеровані на те, аби «творити по всій державі громадські самоорганізаційні структури» для «відновлення точки динамічної рівноваги». Словом, настав час дати відповідь на Франкові запитання, адресовані й прийдешнім поколінням:
Чи вірна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша підійме, двигне
Наш люд, чи, мов каліка та безнога,
Він в тім каліцтві житиме й усхне?
І чом відступників у нас так много?
І чом для них відступство не страшне.
Відповідаючи на виклики національного сумління, сформульовані Франковим пророчим генієм, пам’ятаймо апостольську мудрість архіпастиря митрополита Андрея Шептицького: «Ми много-премного втратили з нашого колишнього, в тому числі й культурного, доробку, але фундаменти є ще здорові і сильні, маємо в дальшім культурнім розвою на чім опертися, і в нашій праці можемо напевно числити на великі успіхи».
