Із першого дня повномасштабного російського вторгнення в Україну Національний музей історії України та його філія Скарбниця, попри неможливість приймати відвідувачів, не склали рук, а переорієнтувалися на роботу в соцмережах. Музейники ретельно відбирають експонати та їхні історії, щоб таким чином підтримати українців у трагічні і водночас доленосні часи. Детальніше про ці ініціативи «Дню» розповіли старший науковий співробітник Національного музею історії України (МІСТ), кандидат історичних наук Ярослав ЗАТИЛЮК та провідний науковий співробітник Скарбниці Національного музею історії України, кандидат історичних наук Юрій ПОЛІДОВИЧ.
«ІДЕЙНИЙ ФРОНТ ТЕЖ ДУЖЕ ВАЖЛИВИЙ»
Цікавлюся у пана Ярослава, як колектив музею сприйняв події з 24 лютого, чи стало це шоком і як вдалося переналаштувати роботу:
– Не було особливо коли шокуватися, бо перша наша реакція була – доїхати на роботу і врятувати реліквії, перенести їх у бомбосховище. Це те, чим ми зайнялися одразу, у четвер 24 лютого. Всі наші родини з розумінням до цього поставилися, ми їхали на роботу хто чим міг дістатися, щоб рятувати експозицію. Це була наша очевидна реакція, бо ми, як працівники культурного фронту, розуміємо, що це наш найперший обов’язок. Спочатку це було рятування унікальних і найбільш цінних речей, а потім у наступні дні ми по суті демонтували всю експозицію. Це було перше завдання. А друге завдання сформулювалося на другий чи третій день – підтримувати бойовий дух усієї спільноти, яка підписана на наші соціальні мережі і продовжувати формувати уявлення і гордість за наше минуле, – каже Ярослав ЗАТИЛЮК. Він пригадує, що директор музею Федір Андрощук сприйняв ситуацію із олімпійським спокоєм: війна – значить війна, працюємо в цих умовах, і це зарядило колег енергією.
– Чи складно знаходити сюжети для дописів? Із яких періодів найбільше вдається це робити?
– Коли прийшла війна, на кожен наш експонат почали дивитися інакше. Адже експонат може свідчити не лише, наприклад, про якісь традиції ювелірного мистецтва, а й про життя тих людей, яке було неспокійним, але вони так чи інакше у складних умовах робили щось надзвичайне. Ми шукаємо у минулому співвідносні до нашої теперішньої реальності сюжети і намагаємося їх розповідати. Якихось хронологічних обмежень по експонатах немає. Наш перший допис був: «Не ридай, а добувай – гасло Українських січових стрільців, приклад яких надихає українців і сьогодні», який ми супроводили значком Легіону українських січових стрільців. Але потім ми почали згадувати, і як козаки били московитів, ціле різноманіття сюжетів.
У нас, до речі, перед війною була виставка «Хотинська війна 1621 року і доля Центрально-Східної Європи» – про події, які 400 років тому змінили хід історії. Здавалося б, так само величезна армія, ніяких можливостей і тут така звитяга (нагадаємо, «День» писав про неї, див. матеріал «Хотин 1621: багатоголосся» https://day.kyiv.ua/uk/photo/hotyn-1621-bagatogolossya )
Тому переорієнтуватися – не аж така проблема. Наша історія багата, предмети є, і тут головне – тримати цієї лінії. Ми ще у перший день налаштувалися, що перемога буде за нами. І цю думку тримаєш у голові, коли формуєш матеріал. Ми так ведемо кілька ліній розповідей.
Збіг чи не збіг, але тематика наших виставкових проєктів з минулої осені – згадана «Хотинська війна…», виставка «Народжена волею, стверджувана зброєю!» про Другий зимовий похід Армії УНР (https://day.kyiv.ua/uk/photo/my-vidrodzhuyemosya-i-prodovzhuyemo-borotbu ) і виставка про Федора Ернста «Рятував від небуття» (https://day.kyiv.ua/uk/photo/ryatuvav-use-shcho-mig ) актуальна і в умовах війни – ідеться про рятування експонатів, їхнє варварське нищення, військові звитяги, перемоги і жертви.
Також ми обов’язково зробимо кілька дописів на тему «Україна – як частина Європи», поставимо акценти, чому це так і покажемо це предметно. Ідейний фронт теж дуже важливий, – підсумовує пан Ярослав.
«НАМ ПОТРІБЕН ОПТИМІЗМ»
У Скарбниці Національного музею історії України (нагадаємо, до осені минулого року філія МІСТ мала назву Музей історичних коштовностей України») мають давню традицію розповідей про експонати через соціальні мережі, каже провідний науковий співробітник Скарбниці Юрій ПОЛІДОВИЧ.
– Ми її започаткували ще до всіх подій, але потім більше працювали на відвідувача безпосередньо, а потім була весна 2020 року, карантин. Тоді ми вперше задумалися: якщо в нас немає можливості працювати в музеї вживу, то давайте ми створимо таку платформу на сторінці у фейсбуку. Ііз часом перейшли на Інстаграм, сайт, тобто ця робота розходилася різними гілочками, ми це робили колективно – пригадує пан Юрій. – Потім знову перейшли на живу форму спілкування і в соцмережах трошки затихли, далі у нас був проєкт музейної абетки під час чергового локдауну, коли ми в такій формі розповідали про нашу колекцію. Загалом кожен наш експонат – це цілий всесвіт. Це й історія створення, історія походження, історія побутування, історія вже музейна – тобто там дуже багато історій. Певно, що у якихось експонатів більше, у якихось менше. Тому, коли ми вже підійшли до війни, то стало зрозуміло, що в нас уже є цей досвід і ми можемо знову до нього повернутися.
І отут виникла ідея, її озвучила наша керівниця – завідувачка філії Наталя Олександрівна Панченко, котра запропонувала: а давайте ми кожен пост будемо робити зі словами «Музей – із глибокою вдячністю українським воїнам, які боронять нашу землю». Ця перша фраза визначила все інше. Тому що текст далі сам по собі підтягується – і те, що стосується експонатів, і те, що стосується історії.
Раніше ми робили розлогі пости з великою кількістю ілюстрацій, а зараз вони як бойовий листок – максимально лаконічно й одна ілюстрація, дуже рідко дві. І витримуємо такий оптимістичний напрямок, тому що песимізму, горя, сліз вистачає. Нам потрібен цей оптимізм – хай він трошки бравурний, інколи, може, не в тему дня звучить. Але, здається, на другий чи третій наш пост, одна наша відвідувачка музею написала: «Дякую, ми сидимо в бомбосховищі, щось читати, думати неможливо, а ви нам даєте промінець світла на майбутнє». Такі відгуки наших читачів – це важливий поштовх.
Так само цікавлюся в Юрія Полідовича, наскільки складно знаходити сюжети для дописів.
– Ми ж усе-таки музей ювелірного мистецтва, у нас спрямування і вражаюча більшість експонатів тематично трошки інша. Скажімо, наше українське золотарство, про яке ми не так багато розповідаємо, – це переважно церковні речі, вони дещо про інше. Досить важливо знайти несподіваний ракурс на наші предмети – історію, яка за ними стоїть і яку ми раніше, можливо, не помічали, а тепер вона раптово вистрілює. Певно, що завжди на часі наша основна тема – скіфи. Вони становлять третину нашої колекції, ця колекція одна з найбільших у світі, ще тільки хіба що в Ермітажі, у який вивозили ще до революції все, що копалося на території України і Прикубання зі скіфського періоду, теж велика колекція, але ми в цьому відношенні на рівні. Ця колекція найбільша в Україні, тому нас перш за все знають з погляду скіфів. Усе інше не настільки звучить. Скажімо, давня Русь у нас представлена переважно жіночими прикрасами – воно теж, можливо, зазвучить, але треба знайти тему в розрізі нашого актуального спрямування.
Ми працюємо колективом – хтось пише, хтось подає ідеї, хтось наштовхує на ці ідеї, хтось коригує, хтось редагує. Фактично кожен наш допис – це робота колективу, не кажучи вже про те, що використовуємо напрацювання цілих наших поколінь музейників, які працювали раніше. Є багато ще задумок, тож читайте і будемо дуже раді, якщо це буде позитивно сприйматися.
