Знамениті літератори Петро Вайль і Олександр Геніс, які вже тридцять років живуть в еміграції (один у Празі, інший — в США), приїхали в Москву, щоб представити нове видання своєї спільної праці з кулінарії та культурології «Російська кухня у вигнанні». Автори книги розповіли кореспонденту NEWSru.com Олені Скіпетровій про задум книги, про перші кулінарні спроби, своє ставлення до сучасної журналістики, російського кіно і про російську класичну і сучасну літературу. Пропонуємо вашій увазі цей текст iз невеликими скороченнями. «Російська кухня», на думку авторів, це насамперед збірник нарисів і есе на гастрономічні теми, а зовсім не куховарська книга. Хоча майже у кожному з її розділів — кулінарний рецепт. У новій книзі розміщено розкішні, між іншим реальні, ілюстрації тих страв, про які натхненно розказують автори.
— Чи пам'ятаєте ви свій перший кулінарний досвід: що і коли ви в перший раз приготували і кого цим годували?
ГЕНІС: — Пригадати свій перший кулінарний досвід — це як свої перші кроки пригадати. Але я пам'ятаю той момент, коли зрозумів, що можу приготувати все що завгодно. Це було тоді, коли у мене вийшли котлети. Вони були пухкі й танули у роті, я з'їв чотири штуки, не зупиняючись. Ті перші котлети, які мені вдалися, — це був такий вирішальний, не перший, але вирішальний етап.
ВАЙЛЬ: — А я добре пам'ятаю, що було у мене першим кулінарним досвідом. Я почав готувати приблизно тоді, коли почав випивати. Ні в кого з нас свого житла не було, ми випивали, в основному, в парках чи на вулицях, на Ризькому узбережжі (обидва письменники виросли в Ризі. — Прим. NEWSru.com) або в старому місті. Але коли випадало зібратися у кого- небудь в домашній обстановці, мені хотілось урізноманітнити наше життя, і в мене була фірмова страва — фаршировані помідори. Я купував фарш, виколупував з помідорів середину, набивав фаршем, зверху засипав сиром і ставив на листi в духовку. Це мало приголомшливий успіх — особливо подобалося дівчатам.
«АНГЛІЙСЬКИЙ БЕКОН — НАЙСМАЧНІШИЙ У СВІТІ, ТОМУ ЩО ДО СВИНІ СТАВЛЯТЬСЯ ПО-ЛЮДСЬКИ»
— Як ви думаєте, яке значення мають кулінарні стереотипи для розуміння особливостей національного характеру? Наприклад, що про Велику Британію може сказати славнозвісний англійський сніданок, про Росію — пироги, про Америку — McDonald's?
ГЕНІС: — Це дуже цікава розмова, тому що з правильного розуміння кулінарної ідеї, з найпростішого кулінарного рецепта можна вивести всю національну культуру. Поясню: в кожній країні є свій ієрогліф їжі, який пов'язує географію з історією, те, що властиво цьому середовищу, цій широті та географічним умовам з історичними традиціями.
Ось ви говорите «англійський сніданок» — це слушно. Справжній англієць хотів би снідати тричі на день, тому що найкраще в англійській кухні — це славнозвісний сніданок. За ним стоїть велика культура вирощування свиней, і англійський бекон — дійсно, найсмачніший у світі, тому що до свині ставляться по- людськи і роблять їй спеціальні «хатки», щоб вона жила в затінку. І коли за нею доглядають триста років, як за газоном, то виходить англійський сніданок.
Це можна сказати про кожну кухню, зокрема і про американську, яку всі зневажають і ненавидять за фаст-фуд. Але за нею стоїть така культура м'яса! Я не великий прихильник стейка, але взагалі кожний американець уміє підсмажити стейк. Його зазвичай роблять чоловіки, але стейк треба не лише вміти підсмажити — це суто американська справа, але й вибрати шматок м'яса, розібратися в ньому — це в крові у кожного американця.
Власне про це я написав книжку «Колобок. Кулінарні подорожі», в якій намагався розповісти про ієрогліф кожної культури. Наприклад, все, що пов'язано з борошном, — це суто російська їжа. Причому, на відміну від м'яса, борошняне краще готують жінки, тому що тісто — воно рухливе, підіймається. Це схоже на процеси у вагітної жінки. І взагалі російські пироги — це велике мистецтво.
ВАЙЛЬ: — Зверніть увагу, що будь- який народ тяжіє до сирого споживання улюбленого продукту. Невипадково у японців — сира риба, а єдине місце в світі, де їдять непропечений хліб — це Росія (чорний хліб здається іноземцю кислим і важким). Невипадково ірландці недоварюють свою картоплю (є навіть такий вислів — «кістка всередині картоплі»), італійці — пасту (це називається альденте), а англійці смажать м'ясо з кров'ю (ростбіф) — і це все складається в досить цікаву картину.
ГЕНІС: — Російська кухня певним чином поширилася на Східну Європу. Зокрема, є така «зона солянки». Вона дуже полюбилась у країнах Східної Європи. Солянку від російської кухні взяли Східна Німеччина, Болгарія, Румунія, Югославія — там були російські солдати.
ВАЙЛЬ: — Але, наприклад, іспанці й італійці про російську кухню не знають нічого.
ГЕНІС: — Шкода, але це не тому, що вона чимось не вдалася, а тому що є об'єктивні перешкоди. Однак цікаво, що російські закуски (а російський закусочний стіл — найбагатший в світі, набагато багатший, ніж іспанські тапас, які знають у всьому світі як закуски) — в словнику «Ля русса» (французька енциклопедія. —Прим. ред.) так і записані латиницею — zakuski.
«ЛІТЕРАТУРА ПІШЛА З ЛІДЕРІВ КУЛЬТУРИ»
— У 1983 році, будучи журналістами газети «Новий американець», ви брали інтерв'ю у Бродського. Назвавши його одним із небагатьох в еміграції двомовних літераторів, ви спитали, як американська культура впливає на російського поета Бродського і як російська література впливає на американську? А як ви самі відповіли б на таке запитання?
ВАЙЛЬ: — Американська література виховала велику кількість російських літераторів, наприклад Довлатова. Його не існувало б без американської культури як літературного явища. А от зворотного впливу я не помічаю. Звичайно, кожний культурний іноземець знає і читав Достоєвського, Толстого, п'єси Чехова — на цьому список вичерпується.
ГЕНІС: — Мабуть, до цього треба додати ще Булгакова, адже «Майстер і Маргарита» — єдина по-справжньому успішна російська книга в Америці, яка була тричі перекладена, увійшла в класику і її, дійсно, читають. А з нової російської літератури був короткий сплеск інтересу до Пелевіна, коли він з'явився. Що мене особливо порадувало, що Пелевін увійшов в американську літературу не як російський письменник, а як письменник взагалі — його читала молодь, навіть не знаючи, що він російський. На жаль, це період закінчився.
Але треба сказати, що американська література зараз не впливає на російську, і взагалі і американська, і російська літератури переживають зараз паузу. Вся справа в тому, що література пішла з лідерів культури, тому зараз набагато важливіше кіно. На американську культуру впливає, наприклад, Тарковський.
ВАЙЛЬ: — Без Тарковського не було б Джармуша (Джім Джармуш — американський кінорежисер. — Прим. ред.).
ГЕНІС: — Загалом, треба ширше всю цю справу розуміти, тому що власне навіть американська література не дуже сильно впливає на Америку.
ВАЙЛЬ: — Бродський висловив якось дуже забавну й дотепну думку. Він сказав, що класична російська література була цілком зрозумілою. Ось це лікар, інженер, юрист, поміщик, купець- ділок — усе це співвідноситься з життям француза, американця тощо, а після 1917 року з ким співвіднести секретаря райкому? Ну, немає такого!
ГЕНІС: — Це, звісно, дотепна ідея, але насправді екзотика ніколи нікому не заважала: Маркеса також ніхто не розумів, проте він став улюбленцем в Америці і змінив усю її студентську свідомість. А раніше — хто знав, що таке Колумбія?! Але справа ще й у тому, що є гігантська перешкода — російська мова, дуже важко перекладати з російської на англійську. Доти, доки в Америці не навчаться перекладати з російської, нам не діждатися великого інтересу до російської літератури, який вона має право отримати, ну, наприклад, Платонова так і не переклали толком на англійську.
ВАЙЛЬ: — Його й на сучасну російську-то не перекладеш!
«РОСІЙСЬКЕ КІНО ЗАРАЗ ПРИНАЙМНІ ЦІКАВЕ»
ВАЙЛЬ: — Мене якось порадував нещодавно рік, коли було декілька дебютів, на мій погляд, дуже значних — коли з'явився фільм «Останній потяг» Олексія Германа-молодшого, «Коктебель» Хлєбнікова і Попогребського, «Старi» Геннадія Сидорова, «Бумер» Петра Буслова, «Повернення» Звягінцева. Це були значні роботи людей молодих, до 30 років, які зробили свій перший фільм, і деякі з них продовжують підтверджувати цей клас. Проте російське кіно зараз принаймні цікаве. Знов-таки все ще не світове, що й показує фестивальне життя.
ГЕНІС: — Я російське кіно дуже мало дивлюся, тому що, на мій погляд, останні 15 років воно або принижує, або принижується. Є один фільм, який мені по-справжньому подобається — це «Зозуля» (Олександра Рогожкіна. — Прим. ред.). А, наприклад, «Острів», який так нагримів, — якесь усе-таки сумовите буття. Не хотів би я ні жити так, ні дивитися на це. Що стосується Петра Мамонова (що зіграв у фільмі роль старця Анатолія. — Прим. ред.), то я його шалено люблю і вважаю геніальним. Я бачив його сольні вистави, я вважаю, що це «російський Беккет». Його використовують в фільмі не за призначенням.
«ОБ'ЄКТИВНУ ІНФОРМАЦІЮ ПРО РОСІЙСЬКЕ ЖИТТЯ КРАЩЕ ОТРИМУВАТИ ІЗ ЗАКОРДОННИХ ДЖЕРЕЛ»
— Звідки російські люди на Заході черпають інформацію про Росію? Нещодавно Кремль запустив телеканал Russia Today: його дивляться? Ваш топ-лист російських ЗМІ в усіх сферах — друк, інтернет, радіо, телебачення?
ГЕНІС: — Про російське життя я дізнаюся з американських газет, насамперед з New York Times. На жаль, об'єктивну інформацію про російське життя краще за все отримувати із закордонних джерел. Я співробітничаю з деякими виданнями, які мені подобаються, зокрема з «Новою газетою», яка мене влаштовує з будь якого погляду,насамперед, за ідеологічними поняттями, а також за тим, як вони поводяться зі мною і зі словом загалом. Що стосується того, чи дивляться на заході Russia Today, я можу відповісти чесно і прямо — ні й нiколи.
ВАЙЛЬ: — Я поставив би на перше місце інтернет-сайти, зокрема NEWSru.com, до якого ставлюся з надзвичайною повагою, також я дивлюся Lenta.ru і Грані.ru. Мабуть, для інформації більше нічого. З газет — залишилася одна, безумовно, хороша — «Нова газета», ще дві-три газети, є радіо «Ехо Москви» — і далі смуток починається. Телебачення як джерела інформації для мене не існує. Я досить добре знаю російські канали, не тільки центральні, просто тому що я останні декілька років брав участь в журі телевізійних конкурсів провінційного телебачення. Тож, дійсно, джерело інформації — це або іноземні газети, або інтернет-сайти.
«ОДНІЄЇ ЕМІГРАЦІЇ НА ЖИТТЯ ВИСТАЧИТЬ»
— Якби вам зараз було стільки ж років, як тоді, коли ви покинули Росію, ви поїхали б з сучасної Росії? Якщо ні, чим би намагалися займатися, до чого прагнули б, з чим боролися?
ВАЙЛЬ: — Я думаю, що я б не поїхав з Росії після 1991-го року, тому що все, що я вмію, як мені здається, — це мова. Що ж я буду виїжджати з країни мови! Але якщо далі піде запитання: «А не хочеться повернутися?» — ні, однієї еміграції на життя вистачить.
ГЕНІС: — Я поїхав із Росії з однієї причині — щоб займатися тим, чим я зараз займаюся. Якби я міг цим займатись у Росії, я нікуди не виїжджав би.
— Вас не лякає нинішня тиха еміграція з Росії?
ВАЙЛЬ: — Чому має лякати? Це вільне волевиявлення. Те, що робиться вільно і без примусу, лякати не може.
ГЕНІС: — Як виїжджають, так і повертаються — це як кругообіг води в природі.
— Є що-небудь таке, що ви на цей раз забули взяти з собою в Росію?
ВАЙЛЬ: — Совість. Як завжди. (Сміються.)
ДОВІДКА «Дня»
Журналіст і письменник Петро ВАЙЛЬ народився в Ризі 1949 року. Закінчив редакторський факультет Московського поліграфічного інституту. 1977 року емігрував до США і працював у різних емігрантських періодичних виданнях у Нью-Йорку. Головний редактор Російської служби «Радіо «Свобода». Працює на радіостанції з 1988 року. Починав у нью-йоркському бюро, де згодом очолив відділення Російської служби. З 95-го — у Празі: заступник директора Російської служби з інформаційних, потім — з тематичних програм, вів цикл програм «Герої часу». Автор книжок «Геній місця», «Карта батьківщини», «Вірші про мене», «Йосип Бродський: труди і дні» (у співавторстві з Л. Лосєвим).
Журналіст і письменник Олександр ГЕНIС народився 1953 року в Рязані, виріс у Ризі. З 1977 року живе в Нью-Йорку. Працював у різних періодичних російськомовних виданнях, зокрема в «Новому американці» Сергія Довлатова. Постійний автор і ведучий програм радіостанції «Свобода» (зокрема багато років очолює програму «Американський час»). Автор книжок «Американська азбука», «Вавилонська вежа», «Довлатов і околиці», «Трикотаж».
У співпраці Вайль і Геніс опублікували книжки: «60-ті: Світ радянської людини», «Американа», «Рідна мова». «Російська кухня у вигнанні» — збірка нарисів і есе на гастрономічні теми, написана журналістами Вайлем і Генісом у Нью-Йорку наприкінці 1980-х. Це не куховарська книжка, хоча практично кожний з її розділів увінчаний простим, але витонченим і колоритним кулінарним рецептом, а справжня літературна пам'ятка історії та культури «третьої хвилі» російської еміграції.
