Коли мова заходить про українську народну ляльку, більшість одразу уявляють оберегову ляльку-»мотанку». Однак насправді вона не має нічого спільною з народною лялькою-іграшкою, що її виготовляли в українських родинах для забавляння дітей. Адже для того, щоб заспокоїти дитину, часу було обмаль, відтак бабусі чи матері брали перше, що було під руками: хустки, рушники, природні матеріали. Лише на Поділлі можна виокремити щонайменше п’ять видів ляльок за їхнім функціональним призначенням: це лялька-»жованка» («кукла»), лялька-»немовля», лялька-»малюк»; лялька для сюжетно-рольових ігор та обрядові ляльки. Їх дослідила і детально описала у своїй праці «Українські народні ляльки Поділля» завідувачка навчально-наукової лабораторії з етнології Вінницького педуніверситету імені Михайла Коцюбинського, етнограф і краєзнавець Тетяна ПІРУС. Видання, яке побачило світ минулого року, стало результатом її багаторічних досліджень і свого роду застереженням для тих, хто намагається привнести в українську культуру нетипові ляльки, котрі не лише не відображають народні традиції, а й створені радше як наслідок сучасних впливів, маркетингу та намагання окремих аматорів підзаробити.
ЯКИМИ БУЛИ ЛЯЛЬКИ 100 І БІЛЬШЕ РОКІВ ТОМУ
Ідея дослідити народні ляльки-іграшки Поділля у Тетяни Пірус з’явилася із власних родинних історій. Щоб дослідити цей вид народної творчості, вона започаткувала два спецкурси в педагогічному університеті. Студенти привозили на заняття народні ляльки-іграшки, які були виготовлені їхніми матерями, бабусями чи прабабусями. Часто не лише розповідали про техніку, а й ділилися цікавими спогадами про народну традиційну ляльку в їхній родині, дарували ляльки до лабораторії. Завдяки їхній ініціативі фонд навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля педуніверситету поповнився майже сотнею народних ляльок із різних куточків Вінниччини й навіть з-за її меж. На основі отриманої колекції, створеної літніми подолянками, Тетяна Пірус ще 2010 року розробила класифікацію народних ляльок Поділля і ввела в науковий обіг термін «подільська народна лялька-іграшка».
«Моя класифікація стосується суто ляльок-іграшок і не має нічого спільного з новомодними обереговими «мотанками». Вона базується на народних традиціях, які підживлені спогадами літніх подолянок. Кожна лялька має стислий опис (так би мовити, призначення) та місце її побутування, — розповідає дослідниця. — Відтак, на основі зібраних матеріалів, вдалося виокремити чотири види ляльок-іграшок. Перший — це «жованка», «кукла» або, як називали в народі, «квач». Її використовували для годування немовлят, коли мати хворіла чи була відсутня. Другий вид — це коли дитина вже намагалася самостійно сидіти і до того часу, коли вчилася ходити, казали: «Півроку-нівроку й півроку до року», — тоді такій дитині, щоб її забавити, дуже швидко робили ляльку-немовля. Її давали дитині й казали: не плач, бо лялька плакатиме. І це була така собі складова народної педагогіки, позаяк увага дитини переходила на ляльку і вона заспокоювалася.
З трьох років, коли в дитини починало формуватися поняття «я сам, я сама», вже потрібно було робити ляльку, котра залучала б дитину до процесу виготовлення, тобто для співучасті. Такі ляльки називають «малюками».
А четвертий вид ляльок робили, коли дитина перебувала в дошкільному віці. І головна мета полягала в тому, щоб підготувати дитину до спілкування з ровесниками, до колективу. Ляльки для сюжетно-рольових ігор були з руками і ногами, їм малювали обличчя, часто усміхнене. Часом обличчя вишивали чи нашивали ґудзики або намистинки. Примітним є те, що дитина, котра в цьому віці гралася ляльками, не мала проблем у підготовці до нового колективу і швидко знаходила контакт з іншими дітьми. Але якщо дитина не мала в дитинстві періоду гри з ляльками, то в подальшому могла шукати собі заняття, які були небезпечними. Часом і зараз можна побачити, як діти носять з собою до школи ляльку чи яку-небудь іншу іграшку. І це абсолютно нормально, бо лялька — їхній друг, з котрим вони говорять, котрому жаліються і розповідають про свої переживання. Взагалі гра з лялькою важить дуже багато у становленні дитини та її психологічному здоров’ї».
З ЧОГО І ЯК РОБИЛИ ЛЯЛЬКИ
Ляльки-«жованки» для немовлят виготовляли таким чином: у шматок конопляного полотна клали пережований кусень хліба, часом додаючи туди трохи цукру, замотували його й міцно обв’язували одним із кінців цього ж шматка полотна. Таку «куклу» робила мати і давала її для смоктання, коли дитина була голодна чи плакала. Ляльок-немовлят робили швидко, бо треба було заспокоїти дитину, тому брали шматок тканини (однотонного світлого чи білого кольору), на середину клали згорнуту із різних клаптиків кульку або часом — картоплинку. Зав’язували вузлом. Отже, йдеться про вузлову ляльку. Утворювалися «голівка» і «тулуб». Нижню частину шматка тканини підгинали й обгортали навколо «тулуба», формуючи «сповите немовля». Коли дитина брала інший, більший шматок тканини і самостійно замотувала ним «немовля», то така лялька-»малюк» була вже результатом її творчості. Часом дитині допомагали в цьому процесі дорослі чи старші діти. Від розмірів тканини залежали розміри ляльки. Її можна було швидко зробити і швидко розібрати, коли вже не було в ній потреби. Цей процес займав часу менше, ніж хвилина. І це був геніальний народний винахід, відзначає Тетяна Пірус. Якось на одній презентації вона показала, як швидко можна зробити ляльку-немовля. Вклалася у 20 секунд, та телевізійники кілька разів просили повторити, щоб розкадрувати цей процес і детально пояснити всі етапи.
«Розповідаючи про народну ляльку, потрібно зважати на її конструкцію, дизайн, тобто внутрішню будову, в якій стільки незвичного, а ще більше фантазії, — продовжує Тетяна Пірус. — У всі пори року можна було робити ляльки із кукурудзи. Наприклад, до десяти різних видів: коли молода кукурудза, коли стиглий качан, коли ручки й ніжки прив’язують із гілочок, коли використовують основу кукурудзи — качан, який одягають. У моїй приватній колекції є лялька із села Стодульців Жмеринського району. Вона настільки цікава й оригінальна, що коли я виступала на Других читаннях Марка Грушевського в Києві й показала її, то здивувала зал. Унікальність ляльки в тому, що вона зроблена із листя кукурудзи, але має «руки», які рухаються. Або ще лялька із осоки на ім’я Пилип, що її так назвала авторка, бабуся одного зі студентів. Часом вироби із природних матеріалів комбінували з тканиною. Але з яким смаком! Наприклад, лялька могла бути із сіна, але вбрана у вишиту сорочку і строкату спідницю, що дуже пасувало до образу. Та найбільше в колекції шитих ляльок. Їхньою характерною особливістю є обличчя — очі, ніс, неодмінно усмішка. Такі ляльки використовували для сюжетно-рольової гри. Для кожного виду ляльок-іграшок характерний свій внутрішній дизайн: чи це беруть «тулуб-мішечок», до якого пришивають «ручки» й «ніжки», чи це хрестоподібна основа конструкції. Ми на Поділлі маємо більш ніж десять видів дизайну, і це абсолютно різні ляльки».
ЯК ВБЕРЕГТИ ТРАДИЦІЙНУ НАРОДНУ ЛЯЛЬКУ-ІГРАШКУ
Тетяна Пірус кілька разів у розмові наголошує, що досліджує саме народні ляльки-іграшки, які мають бекграунд, згадувані у творах українських письменників, спогадах літніх людей, тобто мають докази свого існування. Широке використання ляльки-«мотанки» як оберегу називає штучним копіюванням. Відтак радить майстрам називати речі своїми іменами й не плутати народну ляльку-іграшку із сувенірною чи авторською, які, безумовно, також мають право на життя і на власну історію.
«На сьогодні в Україні є чимало ляльок — це розкішні авторські роботи, сувенірні та інтер’єрні ляльки. Що ж до ляльки-»мотанки», то це не традиційна назва — такого слова у нас раніше не вживали, вживали «лялька» чи «кукла», але точно не «мотанка». Цей вид створюють певні умільці, але це радше маркетинговий маневр, який з народною лялькою-іграшкою нічого спільного не має, — відзначає дослідниця. — От, до прикладу, кажуть, що треба зробити ляльки-»мотанки»-»нерозлучники» і подарувати молодятам на весілля, де була б одна рука на двох. І якщо ви подаруєте, то вони житимуть щасливо. Запитання: що це? Де описано таку традицію? Хто про неї колись читав чи чув? Найгірше те, що часто майстри використовують російське видання «Кукольный сундучок», звідки запозичують не просто терміни, а й копіюють окремі роботи з авторськими додаваннями елементів. Скажімо, у нас в народній творчості є лялька-немовля, а вони «мотанці» дають назву «пєлєнашка» чи ще якусь, наприклад — «зєрновушка». І це при тому, що у нас особливе ставлення до зерна: ніхто не робитиме ляльку із зерна й казатиме, що вона рік має стояти, особливо ті, хто пережив голод, і не раз. Тому я радила б майстрам, котрі виготовляють такі вироби на продаж, називати речі своїми іменами, бо рано чи пізно стане відомо, що «мотанки», особливо з хрестами, переплетеннями ниток на обличчі, — це далеко не подільська етнокультурна традиція. Такі вузлові ляльки виготовляли на Північному Кавказі, в Середній Азії, в окремих районах Поволжя, Африки й використовували навіть у поховальних обрядах та ритуалах, які достеменно не вивчені й не описані. Відтак це питання потребує ретельного дослідження».
ЧОМУ ЛЯЛЬКА Й СЬОГОДНІ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ВАЖЛИВОЮ В «ДОМАШНІЙ АКАДЕМІЇ»
Власне, щоб уберегти народну ляльку-іграшку від чужої етнокультурної експансії й витіснення її із української історичної пам’яті, Тетяна Пірус 2020 року видала книгу-альманах «Українські народні ляльки Поділля». У ній вона детально розповідає про цей вид народної педагогіки, який був неодмінною складовою в «домашній академії». А ще дає відповіді на запитання: якими були ляльки-іграшки, хто ними грався, коли їх виготовляли, для кого і для чого. Дослідниця наводить на думку про збереження народної ляльки-іграшки, збереження іграшкової культури, яка проросла у внуках та правнуках і не втрачена на сьогодні. Часом ще можна побачити, як родини, відпочиваючи на природі, починають майструвати для своїх дітей ляльки із різнотрав’я чи на березі озера ліплять їх із глини. Вміння формувати іграшкову культуру закодовано в забутих традиціях, а «розкодувати» їх можна розмовами та спілкуванням у родинному колі.
«Коли я збирала матеріал для книги, то не лише систематизувала, хто, коли й де, в якому селі виготовляв цю ляльку, а й побачила наочно, яким чином народна традиційна лялька єднає в сім’ї людей: бабусю, матір, доньку та онучку, — каже Тетяна Пірус. — Ви не уявляєте, які душевні історії розповідали наші студенти після того, як звернулися до своїх бабусь з проханням виготовити ляльку. Для одних ставало відкриттям, якою цікавою співрозмовницею може бути їхня бабуся. Для других — як вона весело ділилася своїми спогадами, які дивовижні історії виринали в її пам’яті. Така співучасть зміцнює родину і об’єднує довкола особистих історій. Тоді виявляється: який чудовий у мене тато, яка творча мама, яка неймовірна й цікава бабуся. Сьогодні народна традиція, до якої повертаються, збагачується тим, що її не забувають, а навпаки, відновлюють і примножують. А лялька — це народна педагогіка, яка пояснює традицію передання народної мудрості. І велике щастя, що вона збереглася до наших днів».
