Одна з головних визначних пам’яток Дніпропетровська — найбільша в Україні колекція стародавніх кам’яних статуй — кам’яних баб, розташована біля стін історичного музею світового значення. Унікальна експозиція привертає увагу відвідувачів музею та гостей Дніпропетровська своєю потойбічною екзотикою. Зберегти це надбання — непросте завдання, яке стоїть перед співробітниками музею: не перший рік вони домагаються спорудження лапідаріума — спеціального павільйону для захисту від кислотних дощів. Завдяки Президенту Віктору Ющенку справа зсунулася з мертвої точки. Про унікальну колекцію кореспондент «Дня» розмовляв із завідуючої відділом археології Дніпропетровського історичного музею Ларисою ЧУРИЛОВОЮ.
— Ларисо Миколаївно, завдяки кому Дніпропетровський історичний музей має в своєму розпорядженні найбільшу в Україні колекцію кам’яної пластики?
— На території Придніпров’я знаходилися кочовища багатьох степових племен, у тому числі — великих половецьких орд. Основна частина нашої колекції складається з пластики, виготовленої тюрками-монголоїдами. Хоча якщо уважно придивитися до статуй, то можна побачити й осіб з європеоїдними рисами. Адже до складу кочових орд входили рештки різних племен, які жили на цій території або прийшли з кипчаками. Що стосується музейної колекції, то формуватися вона почала ще в середині XIX століття завдяки катеринославському губернатору Андрію Фабру. Він був неабияким любителем старовини та колекціонером, купував єгипетські та грецькі предмети старовини. Розуміючи, що масова оранка степу веде до загибелі кам’яних статуй, губернатор закликав дворянство збирати їх та звозити зі своїх маєтків у Катеринослав. 13 скульптур тоді були відправлені в Одеський історичний музей, де вони знаходяться й тепер. Однак найбільший внесок у формування колекції зробив перший директор нашого музею — академік Дмитро Яворницький. Судячи з фотографій, що збереглися, кам’яні баби стояли навіть у нього в кабінеті. Д. Яворницький не тільки збирав ці скульптури, але й написав про них прекрасну статтю, яка була опублікована в 1891 році в «Історичному віснику». Вона досі не втратила наукового значення. Поповнення колекції нашого музею продовжується й нині: кам’яні статуї знаходять в землі біля курганів, а іноді й у селах, де їх виявляють у найнесподіваніших місцях — в підмурках будинків або на городах. Вони лежать там багато років, але зараз за ними полюють «чорні» археологи. Тому скульптури потрібно активніше збирати в музеї. Правда, зберігати їх треба в нормальних умовах: у місті, під відкритим небом, вони починають руйнуватися набагато швидше, ніж у степу. Спарава в стані навколишнього середовища: кислотні опади, які роз’їдають фігури з пісковику та навіть із граніту. Як наслідок, постало питання про термінове будівництво лапідаріума — спеціального павільйону для кам’яної пластики.
— Що являє собою колекція Дніпропетровського історичного музею?
— Загалом у ній нараховується 67 статуй різних епох. Найбільш ранні належать до епохи енеоліту та бронзи — III—II тисячоліття до н.е. Серед них пам’ятник світового рівня — Керносовський ідол, якого відносять до культури протоарійців (предків індоєвропейських народів). Є декілька скіфських стел, сарматська і, можливо, печенізька статуї. Є також готська стела III-IV століття н.е. Як відомо, германці також жили в Придніпров’ї. Але найбільше половецьких фігур — круглих скульптур високого художнього рівня. Одним словом, у колекції представлена практично вся етнічна історія нашого краю від тих часів, коли в степу почали встановлювати кам’яні статуї.
— З якою метою давні народи робили ці скульптури?
— Причиною тому був культ предків. Сама назва «баба» або «бабай» на тюркських мовах означає «предок», «старець». Але це не надмогильні пам’ятники — вони носили життєстверджуючий характер. Статуї мали приносити успіх, добробут, родючість. Стояли вони в святилищах серед родових могил, а ці могили розташовувалися на курганах. Перед статуями були кам’яні вівтарі, де приносилися жертви. Кочовики вірили в безсмертя душі, і в основі їхнього похоронного культу лежала ідея реінкарнації — нових народжень. Тому кам’яні статуї були вмістилищем душ предків. Після народження нового члена роду душа переселялася в немовля, а кам’яну статую розбивали і нерідко хоронили як людину. Інакше кажучи, кам’яні баби — це сховища душ. Уся кам’яна пластика на цьому побудована. Причому іноді могил могло й не бути, а статуї стоять — це пряме підтвердження того, що мова йде про шановані місця. Часто статуї встановлювали на перехрестях доріг. У Азії, звідки прийшли кочовики, такі статуї ставили на гірських перевалах, де поряд росли священні дерева, на які пов’язували стрічки. За обрядами, які збереглися в Західному Сибіру та на Алтаї ми можемо реконструювати їх зміст та значення. Бо там батьківщина кипчаків — половців, які спочатку жили на Алтаї, в IX столітті переселилися на Іртиш та Об, а вже в XI столітті, переправившись через Волгу, прийшли до наших місць. Прямими нащадками половців є киргизи та казахи, але половецька кров є і в українцях, зокрема, в українських козаках, серед яких було багато людей з тюркськими прізвищами. Коли в XIII столітті прийшли монголо-татари, вони вирубали тільки половецьку аристократію. При цьому частина половців пішла в Угорщину і на Кавказ, а інші асимілювалися або з татарами, або зі слов’янами. Хоча ця поступова асиміляція серед князівських родів та знаті почалася ще у часи Київської Русі.
— Ми маємо пишатися тим, що кам’яні баби — частина української культурної спадщини...
— Зверніть увагу, що серед українських козаків були характерники, на зразок Івана Сірка, про яких розповідали, що вони знали замовляння, могли перетворюватися на вовка, і їх не брали ні шабля, ні куля. Це явні відгомони шаманізму — адже інститут шаманів був не тільки у північних народів. Шаманами були й половецькі хани, наприклад, знаменитий хан Боняк. Шаманізм — це певна стадія розвитку язичницьких культів. Язичество прийняло проінформовані форми в Древній Греції та Римі, а у азіатських кочовиків воно існувало в більш примітивних формах. Формування козацтва у слов’ян почалося з контактів зі степовими тюрками, а закінчилося в XVII столітті. Великий степ, що породив козацтво як явище, тягнеться від Дунаю до Амура, і цим степовим євразійським коридором тисячоліттями переміщалися народи. Перші кургани та кам’яні статуї створили протоарійські племена, які просувалися в Азію. Потім частина індоєвропейських племен — кімерійці, скіфи, сармати повернулися в Європу. Тюркські племена прийшли з Алтаю в наші західні степи набагато пізніше, в кінці I тисячоліття нашої ери, вони і залишили найбільше кам’яних статуй. Ця скульптура поступово еволюціонувала, набуваючи більш довершеного вигляду. Наприклад, найдавніший протоарійський Керносовський ідол, якого в 1973 році випадково знайшли школярі, являє собою кам’яну стелу, на якій видряпані контури. Скіфська пластика — це вже рельєфи, а половці виготовляли прекрасну круглу скульптуру. Існує думка, що на її формування вплинула грецька скульптура Криму. Ще в XI столітті половецькі статуї були досить примітивними, але в XII столітті відбувається справжній розквіт. Працювали над цими фігурами спеціальні майстри. Зараз вже знайдені кар’єри, де вирубувалися кам’яні плити. Потрібно відзначити, що кам’яних баб на лівому березі Дніпра більше, ніж на правому. Пояснюється це, можливо, тим, що на правому березі в основному граніт, а не пісковик, і його важче обробляти. Після приходу татар, які досить швидко прийняли іслам, степова скульптура поступово вмирає. На мою думку, кам’яні козацькі хрести на перехрестях українських доріг — це «нащадки» кам’яних баб.
— Чи існує інтерес до музейної колекції з боку відвідувачів та дослідників?
— Безумовно. Не важко помітити, що біля нашого музею, де стоять кам’яні баби, завжди є люди. Ці скульптури ваблять до себе, у них є якась космічна енергетика. Навіть сама статуя на кургані символізувала зв’язок землі з небом, а небо у кочовиків вважалося священним. Чималий інтерес викликають і пам’ятники індоєвропейської культури. Керносовського ідола, наприклад, наш музей возив на виставку в Італію та двічі — в Німеччину. Німці, зрозуміло, цікавляться також готською скульптурою. Однак дослідникам та туристам, які відвідують нашу країну, завжди цікава наша екзотика — половецькі статуї, які ми повинні зберігати та популяризувати за межами України.
Валентина Бекетова, заступник директора Дніпропетровського історичного музею :
— На жаль, кам’яні баби потребують термінового захисту, хоча частина фігур завжди стояла біля нашої будівлі під відкритим небом. Незважаючи на те, що в ході реконструкції, яка проводилася в середині 70-х років, було вирішено встановити їх на спеціальному майданчику, згодом ми стали помічати, що скульптури почали швидко руйнуватися, покриватися лишайником та мохом. Фахівці дійшли висновку, що в усьому винні кислотні викиди металургійних заводів та теплової електростанції, яка знаходиться на іншому березі Дніпра. Уже у 80-х роках постало питання про реставрації кам’яних баб. До нас регулярно приїжджали фахівці з Москви. Під їхнім керівництвом давні скульптури чистили, обробляли хімічними розчинами та ставили під навіс. Сьогодні найбільш цінні статуї ми зберігаємо в приміщенні музею. Однак розмістити там всю колекцію неможливо. Тому виникло питання про будівництво окремого приміщення — лапідаріума, де кам’яну пластику можна не тільки зберегти, але й нормально розмістити в експозиції. Причому, не тільки кам’яних баб, але й два десятки козацьких кам’яних хрестів, які по всьому краю збирав академік Д. Яворницкий. Зараз вони лежать у запасниках. У нашому музеї є також грецькі та єгипетські скульптури, які можуть органічно увійти до загальної експозиції, яка демонструє розвиток кам’яної пластики. Однак добрі наміри — це одне, а їхня реалізація — зовсім інше. Від розмов до справи допоміг перейти Президент В. Ющенко, який відвідав наш музей у 2005 році. Після цього обласна рада виділила гроші на розробку проекту. Було проведено конкурс, у якому взяли участь близько двадцяти творчих колективів. Переміг ТОВ «Майстер-проект», що запропонував, на наш погляд, дуже вдале рішення. Кам’яні скульптури повинні розміщуватися в хронологічному порядку на декількох рівнях в скляному павільйоні. Таким чином, зберігається відчуття того, що вони стоять під відкритим небом, на степових курганах. Нічого подібного в Україні поки не існує. Сам лапідаріум повинні звести в сквері за головним корпусом історичного музею. Але, як виявилося, у міських архітекторів, що розробляли план реконструкції скверу на Жовтневій площі, своє бачення. Їм не подобається місцерозташування лапідаріума, але, як можна здогадатися, є й інші причини. Процес узгоджень все ще триває, незважаючи на те, що столичними інстанціями проект був схвалений без особливих проблем. На будівництво буде необхідно також немало коштів — 7—11 млн. грн. Залишається сподіватися, що до проведення Євро-2012, коли у Дніпропетровськ приїдуть десятки тисяч туристів, лапідаріум все ж буде побудовано.
