— Гей, земляче, — торкнувся його плеча, — ти живий?
— Не дочекаєшся? — раптом ворухнувся чолов'яга. — Я заснув. Дай закурити.
— Я б на твоєму місці думав не про кайф, а про рештки здоров'я, — сказав я повчально, дивлячись на його запалі неголені щоки.
— Ти б на моєму місці давно загнувся, — відповів незнайомець. — А я ось живу. До речі, вже третє життя підряд.
— Ти віриш у перевтілення душ?
— Яке там перевтілення! Я весь час при одній душі і в одній шкурі. А життя вже третє. Збираюся потрапити ще й у четверте. Тільки для цього мені потрібно, — він поплескав рукою по мішку, через що там справді забряжчала тара, — назбирати дуже багато всілякого скарбу.
— І в якому житті тобі було найліпше? — ввійшов я в колію розмови. — У першому? Другому?
— У четвертому, — мрійливо сказав ганчірник. — У тому, що буде.
— А в якому було найгірше?
— Мабуть, у тому, яке я власноручно хотів перетворити на інше. Проте із життям так не можна. Його треба прожити таким, яким воно дане. І якщо спроможешся, буде дане інше — краще.
— Тобто, коли погано, треба просто перечекати?
Він подивився на мене насторожено й підозріло:
— Ти що, взагалі нічого не шариш? Ну, тоді слухай, тобі корисно. Ганчірник глибокими затяжками викурив сигарету, підошвою напіврозлізлого черевика розтоптав недокурок.
— Досі не можу збагнути, чому люди страждають, — озвався хрипко. — Бідні — від бідності, багаті — від багатства, а котрі посередині — від того, що не можуть стати багатіями, але мають усі шанси збідніти. Страждання образливі для людини. Вони її принижують. Узяти мене. Виріс у бідній поліщуцькій родині, а вступив у столичний інститут. Живи та тішся, а я страждаю. За дівкою. Уходив-таки її нарешті, оженився. Вона почала колупати: «Ким ти будеш? Інженером! Як же ми житимемо на твої сто рублів?» Кинув інститут — поїхали з Києва до мене сюди, на захід. Зустрів кількох своїх корешів, переговорили й утворили бригаду. Для копання могил. Працювали одразу на трьох кладовищах. Не життя було, а каторга. З рук не випускали лопат. Зате бабки пішли. Вони мруть, а я живу. Вони мруть, а я — живу. Чим більше вони мруть, тим краще я живу! Утішався, так-от мучачись, та ще й злорадів. Тим, певно, і прогнівив Всевишнього. Після роботи по сто грамів — як закон. Однак іще твердішим правилом у мене було принести додому, крім бабок, молока. Тоді дочка якраз народилася. Принесу, жінка те молоко варить, і воно у неї обов'язково збігає. Скільки варила, стільки й заливала молоком плиту. Спочатку сміявся, потім просив, потім матюкався, а десь майже шестисотого разу (навмисне рахував!) не витримав — вилив каструлю молока на неї. Тут міліція, шиють мені, як вирок, діагноз: буйний і — в Олику*. Повернувся — жінка подає на розлучення. Не хочу, каже, з ненормальним жити. Просив, вибачався — не послухала. Щоправда, на той час я вже збив капіталець, купив буса, почав їздити в Польщу. Не один рік їздив. Вистачало. Дочку в гарний ліцей влаштував. Одного разу на польській гуртовні завантажив буса дорогим товаром — усі гроші вклав. І того буса в мене вкрали...
Ганчірник замовк. Я зиркнув на нього й побачив, що він плаче. На його темному знеможеному обличчі, зрошеному слізьми, світилося справжнє горе. Він попросив іще цигарку і довго мовчки курив.
— Треба було починати спочатку, — нарешті озвався він. — Де взяти гроші на нову справу? Позичив двісті п'ятдесят баксів, заплатив їх фірмі і поїхав на роботу в Чехію. Та клієнт, який найняв бригаду, раптом від наших послуг відмовився. Пізніше ми зрозуміли, що так було задумано. З'явився інший посередник, «виручив» нас, за те ми погодилися працювати в нього без будь-яких умов, щоб заробити хоч що-небудь. Як раби, тяжко працюємо місяць, другий — не платить. Проїли все, хто що мав, голодуємо. А діватися нікуди: наші документи в хазяїна. Я пішов на хитрість, кажу: в мене вдома нещастя, мушу їхати, розрахуй. Він погодився — віддав документи, навіть виплатив якісь копійки. А тоді каже: «Я тебе зрозумів. Ти хочеш працювати без посередника. Хлопці, поясніть йому, що так не можна», — кличе своїх охоронців. Двоє амбалів скинули курточки, щоб узятися за мене. Ну, тут почалося... Я бився з ними, як лев. Однак сили були нерівні — перебили мені руку, дивом вирвався з їхніх лап — і в ноги. Щоб не пійматися знову, цілу добу йшов пішки якимись полями та перелісками, близько сотні кілометрів мотонув. Чую — ноги вже не несуть, тоді аж вийшов на трасу і автостопом дістався до міста Брно, а звідти через кордон — до Ужгорода. Останні гроші заплатив за квиток на автобус до Луцька. Тут відлежався і почав думати, як борг повертати. Слава Богу, кредитор мій — мужик, що треба. Голова! Із вторсировини такі речі робить!.. Погодився, що не віддаватиму баксів, а відпрацюю. А тоді візьмуся знову збивати капітал.
— Не пробував порозумітися зі своїми... з колишньою сім'єю? — намагаюся уточнити.
— Жінка працює бухгалтером великої фірми, а дочка, коли закінчила ліцей, заявила куди слід, що батько її, тобто я, спився й помер, і її, як відмінницю і напівсироту, без екзаменів прийняли в Київський лінгвістичний університет. Так що вони мене вже поховали. А я живий. І збираюся ще в четверте життя. Як ти думаєш, ким я буду в ньому?
— Дай подумати.., — кажу, із жахом здогадуючись, що мимоволі став свідком невимовної людської трагедії. — Знаєш, мабуть, ти будеш.., — кажу якомога м'якше, — ти будеш пам'ятником! Так-так, ти дуже показний, колоритний і, я б сказав, характерний. Ти — символ нашої нації. Тобі обов'язково треба стати пам'ятником!
— Ну, ти молоток! — збуджено вигукує ганчірник, обличчя його раптом оживає, а очі зблискують азартом. — Добре придумав, я — пам'ятник! Ану, прикинь.
Він підхопився і, з зусиллям утримуючи рівновагу, виліз на бетонну урну для сміття, що стояла поруч із лавкою. Праву руку хвацько впер у бік, ліву з розчепіреними пальцями гордо підняв угору, широко посміхнувся і застиг. Застиг і я. Жахливе дрантя на ганчірникові настовбурчилося, його ошкірений рот зяяв чорними дірками від трьох вибитих передніх зубів, а піднята рука, що вилізла з рукава, нагадувала всохлу гілку, бо, мабуть, перебита в Чехії, зовсім не мала на собі м'язів.
— Як? — запитав ганчірник зі свого п'єдесталу.
— Те, що треба, — видушив я. — Затверджено!
— А як ти думаєш, де такого пам'ятника можна було б поставити? — запитав «взірець», заклопотано злазячи з урни.
— Знаєш, — мовив я, — тут справа серйозна. Я поміркую, а коли зустрінемося знову, остаточно вирішимо. Ти, певно, біжи, бо без твоєї сировини фірма, чого доброго, зупиниться...
Він поспішно попрощався, підхопив здоровою рукою мішок зі скарбами вторсировини і пішов.
Я дивився йому вслід і на повному серйозі подумки перебирав примітні місця нашого обласного центру, де справді можна було б поставити такого пам'ятника. Майдан посеред міста відпадав: біля драмтеатру імені Тараса Шевченка вже стоїть пам'ятник Лесі Українці. Майдан біля університету імені Лесі Українки відпадав також, бо там недавно поставили пам'ятник Шевченку. Хіба що біля облдержадміністрації. Там праві пропонували спорудити пам'ятник «Борцям за волю України», але ліві пригрозили бунтом, і майдан залишився порожній. На тлі розкішної адмінспоруди постать ганчірника якраз виглядатиме так, як і належить символу нації. Та і його четверте життя нарешті має бути достойним.
* Селище Олика здавна відоме на Волині своєю психіатрічною лікарнею.
