В останні роки в багатьох православних церковних і біляцерковних ЗМІ Російської православної церкви (РПЦ) доволі часто вживається термін «Канонічна територія». Цей термін став могутнім щитом, який парирує всі зусилля українського суспільства впорядкувати Українське православ’я, отримати для нього необхідний і законний автокефальний статус, іншими словами — відтворити єдину, визнану Вселенським православ’ям Українську церкву. На всі українські зусилля з боку Московської патріархії чутно одну стандартну відповідь: «Україна є канонічною територією РПЦ — українське православ’я є невіддільною частиною московського». Що ж таке власне ця «канонічна територія», до якої ми прикуті?
НА ВІЙНІ ВСІ ЗАСОБИ ХОРОШІ
При звертанні до праць російських богословів як ХIХ, так і ХХ ст. виявляється цікава обставина — термін «канонічна територія» (КТ) там або взагалі не використовується, або згадується у зовсім інших контекстах. Особливо важливим є те, що цього терміну немає в Святому Письмі, а також у Апостольських правилах і в постановах Вселенських соборів. Що зовсім не дивно, бо словосполучення «Канонічна територія» запущене в широке використання сучасними російськими православними богословами-політиками на початку 90-х років минулого сторіччя. Тобто тоді, коли з політичної мапи світу зник СРСР і захиталися імперські позиції РПЦ. Як доказ наведемо слова єпископа Віденського і Австрійського (Московський патріархат) Ілларіона Алфеєва, який говорить у своїй відомій доповіді, «що цей термін виник нещодавно, хоча еклезіологічна (церковна) модель, яка стоїть за ним, бере початок(?) iз апостольських часів...»
Мало не єдиною структурою, яка встояла після розпаду СРСР майже повністю, виявилася Російська православна церква. Як для того, щоб перешкодити своєму власному розпадові, так і для сприяння воскресінню з мертвих «Великої Російської імперії», Московською патріархією (МП) було розроблено і запущено для широкого вжитку численні стратегічні схеми, догми, нові святі, прийоми, формули (на зразок «сатанинського ідентифікаційного коду»), а також — термін «канонічна територія». Всі ці «наукові напрацювання» впливають на свідомість українських віруючих, особливо російськомовних, через парафіяльних батюшок, а також завдяки потужній, добре організованій системі Православних братств. Саме тому словосполучення «канонічна територія» перебуває сьогодні в широкому вжитку не лише духівництва, богословів і проросійських політиків України, але й зовсім малоосвічених парафіян УПЦ Московського патріархату.
Потрібно віддати належне енергії, винахідливості та вседозволеності Російської церкви — вона всіма засобами бореться за свою цілісність, за світовий статус, за сфери впливу, які, як їй здається, повинні залишатися в її руках до Другого пришестя. А що стосується України, то тут усі прийоми дозволені. Бо повне відокремлення українського православ’я від РПЦ обернеться для останньої епохальною історичною поразкою. Адже це означає зменшення майже вдвічі всіх головних церковних параметрів Російської церкви — числа віруючих, священиків і єпископів, кількості парафій і храмів. Більше того, втрата України може змусити російських богословів переписувати історію Московської церкви, що безперечно призведе до зниження ваги російського православ’я на міжнародній сцені. (Не згадуватимемо тут про те, що Українська церква для Росії — це не лише церковні справи, але й висока політика, — як показали останні вибори Президента.)
Іноді створюється мимовільне враження, що незважаючи на свої розміри й могутність, РПЦ всього-на- всього боїться програти в багатоконфесійній конкуренції на «ринку релігій» і тому намагається відгородитися від дійсності різними «феодальними стінами» чи «канонічними територіями». (Зазначимо, що цей термін вживається лише Російською церквою.) Не потрібно бути пророком, щоб передбачити кінець цієї стратегії в недалекому майбутньому. Адже, як сказав о. Сергій Кисельов (Російська православна церква за кордоном), «канонічною територією Церкви Христової є весь світ, як про це свідчать Старий і Новий Заповіти. Немає місця в світі, на яке Церква не мала б права. Це випливає з того, що Ісус Христос усім людям бажає спасіння... Поза чистою вірою «канонічність» не має ні сили, ні сенсу… Тим часом Московська патріархія вважає своєю «канонічною територією» майже весь простір колишнього СРСР. Про це Алексій II говорив, зокрема на Московських єпархіальних зборах 23 грудня 1995 року».
ХТО ОКРЕСЛЮЄ МЕЖІ?
Що це таке, власне, «канонічна територія? Московська патріархія визначає це поняття таким чином: «Канонічною територією церкви називається та, в межах якої традиційно здійснюється суверенітет церковної влади щодо віруючих, які входять до складу даної церкви і проживають на цій території».
Визначення провокує багато запитань. По-перше, як розуміти термін «традиційно», як вимірювати традицію — в роках, у сторіччях? Чи відраховувати традицію з ХV ст. — з часу утворення Московської церкви? Чи з моменту завоювання Росією тієї чи іншої території? Далі — що таке «суверенітет церковної влади»? Скажімо, Київська церква колись була Церквою-Матір’ю Московської церкви, потім стала її «дочкою» — кому належить «суверенітет»? Чи є дійсні підстави вважати, що Українська церква, анексована Москвою 1686 року, сьогодні перебуває на канонічній території Росії? Або візьмімо, наприклад, Грузинську православну церкву, яка 100 років підпадала під цей-таки московський «суверенітет церковної влади», а потім самоправно звільнилася від нього. Те ж саме стосується деяких інших церков, які були колись насильно включені до складу РПЦ, а при першій же сприятливій нагоді самовільно вийшли. Якось нелогічно все виходить, не системно. Чи не свідчить це про те, що непорушність «канонічної території» — це щось надумане, штучне, кон’юнктурне й головне — імперське? Інакше не було б такого пожвавленого історичного «руху» церков всередину та назовні «канонічної» російської території — прямо прохідний двір якийсь!
Ще одне запитання — хто, власне, окреслює, узгоджує й затверджує канонічну територію тієї чи іншої церкви? Яке право має церква закріпляти за собою території «у вічне володіння і за власним бажанням»?
Історичні факти яскраво і послідовно свідчать, що ця «містична» — в уявленні деяких чад УПЦ МП — канонічна територія визначається зовсім не церквою і вже зовсім не Духом Святим, а політичними кордонами країни, якій належить церква. Досить елементарного знання історії Росії, щоб побачити дію одного й того ж механізму: спочатку розширюються кордони цієї країни (Московського князівства, Російської імперії, Радянського Союзу), а потім — услід за солдатами — на завойовані «канонічні території» приходять православні священики. І творять там, наприклад, те, що сталося 1946 року в захопленій Західній Україні. (Московська патріархія все ще вважає західні регіони України частиною своєї «КТ» — лише тому, що ці регіони колись було силою зброї включено до складу СРСР.) А тепер виходить як у казці — Радянського Союзу давно немає, а «канонічна територія» Російської церкви — повністю збереглася!
Те ж саме — але в зворотному порядкові — завжди відбувалося внаслідок програшу Росією воєн і земель: канонічна територія стискається тоді, як шагренева шкіра: не допомагають ні «традиція», ні «суверенітет церковної влади». Як це сталося після програної Першої світової війни: тоді повну незалежність від Російського православ’я здобуло декілька православних церков (окрім — на жаль! — Української церкви).
НА СВОБОДІ!
Нижче розповідаються короткі історії «виходу» декількох національних православних церков із складу Російської православної церкви, що означало для останньої великі втрати «канонічної території».
Фінляндія. Після відокремлення в червні 1919 р. Фінляндії від Росії, Собор православної церкви Фінляндії звернувся до патріарха Тихона з клопотанням про надання повної самостійності (автономії), яку й було «даровано» церкві 1921 року. Фінський уряд, проте, наполягав на повному розриві православних «канонічних пут» Фінляндії з МП. Уряд зажадав також запровадження до церковного вжитку григоріанського календаря і пред’явив главі церкви архієпископу Серафиму вимогу в тримісячний термін вивчити фінську мову (і скласти іспит). Архієпископ Серафим, проте не підкорився, за що був усунутий від церковного управління і заточений у монастирі. Місце глави церкви посів єпископ Герман (Аав) — фін, поставлений не Москвою, а Вселенським патріархом Мелетієм IV. Що означало, як відомо, перехід Фінської церкви (з погляду Москви — «неканонічно» й самовільно) під юрисдикцію Константинопольського патріарха. Лише за 30 років після цих подій Московська патріархія визнала юрисдикцію Константинополя над Фінською церквою, яка самовільно полишила межі «канонічної території».
Естонія. 1917 року, після відновлення патріаршества в Росії, патріарх Тихон надав Естонській православній церкві широку автономію. Однак 1923 року, за наполяганням естонського уряду, предстоятель церкви архієпископ Александр поїхав до Стамбулу — без узгодження з Москвою — і отримав від патріарха Мелетія томос (Указ Патріарха), який встановив автономію Естонської Апостольської православної церкви в юрисдикції Константинопольського патріарха. Тоді ж до церковного вжитку в Естонії було запроваджено Григоріанський календар і почалася активна «естонізація» церковного життя.
Польща. Історія самостійності православної церкви Польщі заслуговує на особливу увагу. Після отримання країною політичної самостійності, Міністерство релігійних сповідань Польщі заявило російським архієреям, що втручання іноземної церковної влади (Московської патріархії) до церковного життя Польщі небажане. 1921 року польський уряд через посланника в Москві повідомив патріархові Тихону про те, що він зацікавлений у автокефальному устрої православної церкви в Польщі. Патріарх Тихон був готовий до компромісу і «дарував» Польській церкві автономію. Проте на засіданні архієрейського Синоду в Варшаві (1922), за діяльної участі уряду Польщі, було вирішено, що «в зв’язку з церковною смутою і розвалом у Росії не може бути заперечень проти автокефалії православної церкви в Польщі». Цю ухвалу Польський синод відправив не до Москви, а до Константинополя, де її затвердив патріарх Мелетій IV. А 1923 р. відбулася інтронізація митрополита Діонісія як глави Польської православної церкви»; всі єпископські кафедри було зайнято владиками, готовими до співпраці з польською владою. І хоча патріарх Тихон виступив із різким засудженням самочинного відокремлення православної церкви Польщі від РПЦ і переходу її під юрисдикцію Константинопольської патріархії, Вселенський патріарх Григорій VII разом із синодом дав благословення на утворення автокефальної церкви в Польщі (1924).
Приблизно те ж саме відбувалося після революції 1917 року в деяких інших регіонах колишньої Російської імперії.
Показовими також є ті події, які розгорталися після «приєднання» 1940 року (за домовленістю з Гітлером) прибалтійських держав до СРСР. Шановний читач звичайно вже зрозумів, що канонічна територія Московської церкви тоді стрімко розширювалася — як за помахом чарівної палички (з Москви та Берліна). Так, на розширеному засіданні синоду Естонської православної церкви «було прийнято ухвалу про «відновлення канонічних стосунків iз Матір’ю Російською церквою». Церква була милостиво включена до Прибалтійського екзархату Російської церкви. Покаялися й повернулася до лона «Матері» й інші «втікачі» (але не всі).
Цікаво читати лист митрополита Сергія Страгородського (тоді глава Російської православної церкви) до одного єпископа в ті «благодатні» дні експансії СРСР (січень 1941 р.): «Багато роботи. Чекає на устрій Бессарабія. Туди відряджено єпископа Алексія. До Західної України та Білорусі поїхав екзархом (тимчасово) архієпископ Николай. Тепер няньчимося з Латвією та Естонією. Відряджено до Латвії та Естонії нашого архієпископа Сергія: Латвія вже покаялася, а про Естонію поки що не знаємо». Як бачимо, йшло активне, ділове й цинічне розширення канонічної території РПЦ — після пакту Молотова — Ріббентропа (Мета для цієї церкви виправдовує будь-які засоби!). Зазначимо, що в ті часи термін «КТ» ще не було винайдено.
Наступна трансформація канонічної території Російської церкви сталася, як відомо, після розпаду СРСР. Наприклад, в Естонії сьогодні є дві православні церкви: одна в складі Московського, а інша — в складі Константинопольського патріархату.
ПОХОДЖЕННЯ ТЕРМІНУ
Єпископ Ілларіон, цитований вище, повідомляє, що сьогодні в Російській церкві вже є «теоретики канонічної території», які шукають коріння цього поняття в схемі церковного устрою перших сторіч християнства. Важливим правилом цієї стародавньої моделі є принцип «одне місто — один єпископ — одна церква», — принцип закріплення певної церковної території за одним християнським єпископом (архієпископом, митрополитом, патріархом). Саме з цього принципу випливає — нібито — сучасне поняття «канонічна територія», хоча кожному зрозуміло, що сьогоднішні реалії практично не можуть регулюватися правилами майже двохтисячолітньої давнини.
Відомо, що принцип єдиноначальності — це обов’язковий закон ефективного функціонування будь- яких систем управління — як церковних, так і світських, і стосується він внутрішньої ієрархії будь-якої церкви, чого не заперечує і Алфеєв: «Принцип КТ, як і раніше, залишається наріжним каменем православної еклезіології (вчення про церкву) і застосовується на практиці, хоча й далеко не завжди і далеко не скрізь». (Добрий «наріжний камінь»!)
Нагадаємо ще про те, що після перших серйозних розколів християнства (451) принцип єдиноначальності єпископа було радикально й назавжди порушено: на одній і тій же території почали створюватися «паралельні» ієрархії — кафедри єпископів різних церков, що нерідко носять один і той же титул. Ця картина збереглася до нашого часу і навіть розвивається — відповідно до появи нових християнських церков чи з поширенням сфери впливу стародавніх. Наприклад, у Америці зараз рівнобіжно співіснують юрисдикції Константинопольського, Російського, Антіохійського, Румунського та Сербського патріархатів. На Святій Землі, в Єрусалимі перебувають три патріархи — православний, вірменський і латинський. Але навіщо нам наводити східні приклади? Описана картина характерна і для України, на «канонічній території» якої зараз існує декілька православних церков зі своїми «першими єпископами» — УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ, РП Катакомбна церква, Старообрядські церкви різних напрямків та інші. Про будь-яку єдиноначальність будь-кого на «своїй канонічній території» говорити не випадає, тим більше, що структура світового православ’я перебуває в постійному русі.
Трагедія Московської патріархії полягає, вочевидь, в тому, що — незалежно від зміни історичної ситуації — її претензії залишаються незмінними. Як їй жити спокійно та в мирі зі своїми сусідами, якщо вона досі вважає, що канонічна територія Російської православної церкви включає православних віруючих Росії, України, Білорусі, Молдови, Казахстану, Узбекистану, Туркменистану, Киргизстану, Таджикистану, Естонії, Латвії та Литви. Особливо цікавим є те, що при цьому МП постійно й послідовно створює свої парафії або єпископські кафедри в багатьох країнах світу, в тому числі там, де давно існують православні церкви іншої юрисдикції — в чужому «канонічному просторі».
Закінчуючи, необхідно підкреслити, що «канонічна територія» — це не єдине нове поняття, створене останнім часом для виправдання та підтримки імперської політики Московської патріархії. Популярна, наприклад, така теза: «Зміна державних кордонів країни (Росії) не обов’язково призводить до подрібнення церков». Це означає, що розпад СРСР зовсім не приводить до розпаду РПЦ — вона «законно» утримує за собою всі колись «колоніальні» церкви, хоча очевидно, що ця теза перебуває у відвертій суперечності з дійсно традиційним загальновизнаним православним поняттям «Помісна церква». Поняттям, яке по-іншому формулюється так: «Одна держава — одна православна незалежна церква» і є надзвичайно важливим імперативом для України та інших країн у подібній ситуації.
Російський священик Яків Кротов пише: «... Питання територіальної цілісності були й залишаються для РПЦ актуальними, тим більше, що «тренд на розширення» канонічної території Російської церкви, який спостерігався протягом XVII—XIX сторіч, у ХХ ст. змінився «трендом на стиснення».
