Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Картинки з провінції

28 липня, 2000 - 00:00

ГРАЧИК НА ПЛЕЧІ

Одного разу Михайло Тимофійович відчинив двері, щоб на подвір’я вийти, а біля порогу на сходовому майданчику граченя сидить: пташка, значить, чорна, молода, літати не вміє. Відступив Михайло Тимофійович у квартиру, грачик через поріг — і за ним, і в кухню. А там роззявив дзьоба і блимнув Михайлові Тимофійовичу чорним оком. Мовляв, їсти хочу! Всипав приголомшений господар у тремтливий рожевий дзьобик ложку пшеничної каші, а слідом і ложечку води влив... Грачик усе це проковтнув і сказав: «Герр...». Представився, виходить, ім’я своє назвав.

ОЦЕ ТАК ГІСТЬ!..

Звідки взявся птах, як біля порога опинився — то є таємниця. Михайло Тимофійович — добра душа, гостеві радий. Грачик день у нього пожив, два — ну й прижився. Так у Михайла Тимофійовича новий товариш завівся. Тепер троє їх: він — дід-фронтовик, Барсик — добродушний собачка невстановленої породи, та ще грачик — Герр. Став грачик надвір на прогулянку з господарем виходити. На плече сяде — і крилом не махне (щоб не сказати: ні на крок від господаря). Та й Барсик далеко не відлучається, коло ніг крутиться. Іграшку собі вигадав — камінчик щебеню. Вимагає, щоб жбурнув хтось камінчика в траву, і — летить пес, мотеляючи вухами, відшукує: мисливця в собі виховує...

Яскрава трійця! Рідко хто дійде до середини двору і не спитає: що це у вас за птах такий на плечі?..

А грачик сумирно сидить, лише іноді на вухо щось господареві проскрипить, а коли їсти захоче — циркуль дзьоба широко розкриває.

Про свого нового товариша Михайло Тимофійович, кого тільки не здибає, всім охоче оповідає. Чоловікові переді мною розповів, а після мене (ледь я відійшов) — тими самими словами жінці з хлопчиком. Самотня людина.

Місяць тому овдовів Михайло Тимофійович, поховав дружину, Марію Іванівну, з якою прожив 55 літ! Три останніх роки вона, бідна, не вставала з ліжка: хвороба люта прикувала. А померла — ховати, виявилося, нема на що.

На зберкнижці в Михайла Тимофійовича нараховано 118 тисяч — тих, радянських, які ми колись «дерев’яними» називали. На ті «дерев’яні», що перетворилися у трьохсот мільйонів чоловік на повітря, спритні хлопці собі аж ніяк не надхмарні замки побудували.

Перед смертю дружини дивний візитер у будинку Михайла Тимофійовича з’явився.

— Я — покупець, — каже. — Ви квартиру продаєте?

— З чого ви взяли? — здивувався Михайло Тимофійович.

— Оголошення прочитав.

— Та не давав я оголошення...

Покупцеві років сорок, у вусах, але в штатському. Показав посвідчення, якого Михайло Тимофійович від розгублення не роздивився. Візитер представився: підполковник такий- то...

Справа закінчилася тим, що «підполковник» виманив у Михайла Тимофійовича 260 гривень...

Там клацнули тищі, тут сотні — суть одна.

А ТУТ ПОХОРОН...

Видали, як заведено, дві пенсії дружини — і ховай, діду, бабу свою, як хочеш. Сидів у дворі, плакав: грошей немає! Сусіди скинулися, допомогли...

— Похорон у людини раз у житті, — нарікає на начальство Михайло Тимофійович. — Могли б на похорон наше віддати... А так — ні автобуса, ні поминок...

МИХАЙЛОВІ ТИМОФІЙОВИЧУ — 84 РОКИ

— У молодості мені весь час таланило, — каже він. — На війні тільки раз поранило...

«Тільки»! Гострий осколочок пробив голову. Михайла Тимофійовича перевозили з госпіталю в госпіталь — Воронеж, Саратов, Іркутськ...

Він пройшов війну, як мало кому довелося: з першого дня, від Перемишля, від самого кордону...

— Бігли ми, — розказує він, — до самого Києва! Німці наших у полон брали, а я полону боявся більше, ніж снаряда!

Бився він у піхоті і в танкових військах, заряджав. Штурмом взяв Кенігсберг, а потім звільняв від японців Монголію і Порт-Артур... Нагород — два десятки. Повернувся з війни — герой, жених!.. Одружився. Грачик прийшов до порога тижнів через два після смерті дружини...

— Від нагород сенсу ніякого, — зітхає Михайло Тимофійович. — У мене такого ніколи не було, як у старості, щоб не було грошей... Нужденність!

Нещодавно ми згадували пісню: «22 июня ровно в четыре часа Киев бомбили, нам объявили, что...». І минуло від початку тієї війни 59 років.

В одному з черкаських дворiв сидить на лавочці у старезькому піджачку дідусь...

Таким і запам’ятаємо його: полинялі орденські планки, собака біля ніг і грачик на плечі.

Олег СЛЄПИНІН, Черкаси
Газета: 
Рубрика: