Отже, сьогодні — продовження розповіді про Восьмий міжнародний фестиваль анiмацiйних фільмів «Крок», що проходив на борту теплохода «Тарас Шевченко», який курсував за маршрутом Одеса—Севастополь —Ялта—Херсон—Дніпропетровськ. А точніше, зі строкатого й різнобарвного калейдоскопа, з якого, власне, й складалися бучне фестивальне життя і конкурсна програма, я намагаюся вирізнити декілька фрагментів.
Отже, картинка третя...
ЗАМОВНА
Загалом аніматори до комерційної роботи ставляться досить прохолодно. Але ця показна нелюбов все ж не без певного лукавства. Незалежне творче життя — річ хороша. Але на авторське кіно будь-де гроші дістати складно. Одні знаходять власні кошти, інші одержують гранти. Так в основному на Заході. У нас же і в Росії всі надії на рідний Мінкульт, який у цих самих коштах завжди обмежений. Ось і виходить, що аніматорам усього світу виживати зі своєю професією допомагає саме комерційна робота. Це, як правило, розробка та підготовка телевізійних серіалів, реклама та оформлення різноманітних комп’ютерних ігор і заставок. І хоч усе це разом — величезний пласт анімації, але на тих же фестивалях до нього ставляться з легкою поблажливістю Хоча, скажімо, на «Кроці» є спеціальна категорія «Прикладна анімація», а з нинішнього року з’явилися й серіали. Отже, на нинішньому фестивалі картин на замовлення було багато. І багато які з них приємно здивували хорошою, цілком фестивальною якістю, що, безперечно, засвідчує загальну і дуже обнадійливу тенденцію до певної метаморфози замовлення. Ну, скажімо, казки російських режисерів, зроблені спільно з англійцями — «Подна і Подні» Юрія Кулакова, «Три сестри, щo впали в гору», «Кентерберійські оповідання III. Повернення додому» Андрія Ушакова... Цілком авторське кіно. Це тим більш прикметно, що співпраця російських аніматорів з Бі-Бі-Сі розпочалася ще на початку 90-х із фільмів за Шекспіром. Майстри «Союзмультфільму», який приходив у стан занепаду, були раді будь-якій роботі і покірливо приймали запропоновані англійцями правила гри, за якими на їх чекала роль лише старанних виконавців. Сьогодні ж у наявності абсолютно інше кіно. Ймовірно, замовник зрозумів, що набагато вигідніше використати професіоналізм і авторську волю талановитих «виконавців».
Але так, до речі, трапляється не завжди, принаймні на українсько- російських просторах. Скажімо, дуже дотепні новорічні заставки нашого режисера Олександра Гуньковського виявилися незатребуваними ТБ. Або блискуча, дуже дотепна робота московського режисера Івана Максимова — музичний кліп «Люба», що віртуозно відтворює ритм пісні і до того ж вельми іронічний на предмет нашого своєрідного «входження в Європу». Міжнародне журі кліп Максимова оцінило одностайно, присудивши йому перемогу в категорії «Прикладна анімація». Ну, а сам замовник, як зізнався режисер, — ні. Похмурий, мабуть, дуже і несамокритичний.
Був на фестивалі ще один фільм, який також у певному розумінні можна назвати фільмом на замовлення. Але це замовлення, я б сказала, душевне і має зворушливу передісторію. Якось Михайло Швейцер разом із дружиною Софією Мількіною відпочивали в Пулково, співали собі пісеньки і записували їх на магнітофон заради власного задоволення. Одну з них — про кицьок під дощем — якось почув Юрій Норштейн і зрозумів, що за своєю пластичністю і простотою інтонації ця пісня — чистісінька анімація. Проте в майстра все ніяк не знаходилося часу. А коли Софії Мількіної не стало, Михайло Швейцер, щоб заглушити біль, захотів побачити і почути її на екрані. Саме тоді Юрій Норштейн і познайомив його зі своїм учнем Олексієм Дьоміним (Росія), і той став працювати над фільмом за пісенькою та малюнками Софії Мількіної. А вийшла тепла, ніжна, весела, невимовно сумна історія. Дуже проста. Про одну стареньку бабцю та її одинадцять котів. Вона ловила для них рибу під дощем та мало не потонула, а вони її врятували, хоч і боялися води. А потім вони сушилися і вечеряли в затишному маленькому світі маленького будиночка. Ось і все. Та скільки в усьому цьому любові. Простої і жертовної. («Кицьки під дощем» названі кращим фільмом у категорії картин від п’яти до десяти хвилин, а точніше, шість хвилин і два роки роботи).
Ну, а тепер — картинка четверта...
МУЗИЧНА
Нинішній «Крок» чергового разу підтвердив стару істину про те, що музика — найбільш інтернаціональна і органічна для анімації мова, саме вона допомагає створювати найскладніші образи, розповідати найбільш таємничі історії, передавати найскладніші почуття... Не випадково відмовився у своїх фільмах від слів знаменитий і «оскароносний» голландець Мішель Дюдок де Віт. У його картині «Батько і дочка» звуки старовинного вальсу (плюс, звичайно, чудовий малюнок) допомагають розказати пронизливу історію про вічну драму очікування і зустрічі (спеціальний приз журі за образотворче рішення). Особливу, я б сказала, формотворчу роль грає музика і в чарівній мініатюрі білоруського режисера Михайла Тумелі (зазначу, до речі, загального фестивального улюбленця) «М’ячик».
Задум картини виник у режисера років 15 тому, він навіть зробив повністю розкадровку. Але в нього не було двох складових — грошей і музики. Коли ж з’явився звук, що задавав ритм усьому твору, то за рік і чотири місяці було зроблено фільм (тим паче, що й гроші знайшлися). Уявіть собі: рамка і м’ячик. Три кольори: червоний, білий, чорний. Музика: естафета відомих тем Моцарта. М’ячик жваво скаче під мажорні звуки, переживаючи спільно з музикою дитинство, юність, зрілість. Та при цьому спочатку непомітно, але дедалі незворотніше стискується рамка. І нарешті, звучить «Реквієм». Тільки душа — безплотна надувна кулька — випаровується кудись у простір за кадром. Ось і життя пройшло. І все це за 2 хвилини 47 секунд. Мабуть, щодо поєднання простоти форми та глибини «М’ячик» Тумелі можна назвати класичним анімаційним твором.
І ще один фільм дійсно класика — знаменитого польського режисера Єжи Кучи «Настроюючи інструменти» — подає складне оркестрування нашого життя, точніше, наших відчуттів від нього, закарбованих у смутних образах і звуках. Цікаво, що ідею режисер також виношував дуже довго. Але без музики візуальні образи не могли набути викінченості. Поки Єжи Куча не зустрівся з київським композитором Володимиром Храпачовим. Вони обговорили задум, і Храпачов поїхав до Києва, а Куча залишився у Кракові. Передзвонювалися і обговорювали... музичну партитуру фільму. Зрештою, музику було написано, і з’явилося кіно — тонке, що, скоріше, нагадує потік свідомості, апелює до інтуїції глядача, і відзначається абсолютною заворожливістю. Журі відзначило його відразу двома нагородами — спеціальним призом журі за музичне оформлення та призом у категорії фільмів від 10 до 30 хвилин. Ця картина примітна ще й тим, що є зразком творчої співпраці кінематографістів різних країн, що не так уже й часто зустрічається (над фільмом також працював український режисер Євген Сивоконь).
Картинка п’ята...
НОСТАЛЬГІЧНА
Чого там гріха таїти, анімаційне кіно часто використовується режисерами (особливо на це «хворіють» молоді) як спосіб повідомити про себе, найкращого, поділитися деякими рефлексіями і смутними бажаннями. Причому часто вони й самі не зовсім усвідомлюють, що ж це за бажання, просто хочеться чогось, і все тут. Чи треба казати, що подібні фільми абсолютно безадресні і мало кому цікаві. Звичайно, щось подібне було й на «Кроці». Але набагато більш утішним є те, що сьогодні аніматори все-таки прагнуть використати своє мистецтво як засіб пізнання світу, часу і людини, зануреного саме в цей час. Вони прагнуть зрозуміти його через деталі та образи. І не важливо, чи це півторахвилинний фільм українського режисера Олександра Черкаського «За мотивами однойменного твору Д.Хармса», зроблений у стилістиці авангардного живопису 20-х років, чи семихвилинні «Сусіди» росіянина Степана Бірюкова, у яких режисер звертається до прикмет 30-х років з його комунальним побутом та бадьорими маршами і водночас до творчості Шагала. І в тій, і в іншій картині автори наближаються до конкретної епохи, але при цьому їхні фільми абсолютно сучасні. «Сусіди» одержали приз у категорії фільмів-дебютів, поділивши його з картиною мексиканського режисера Рен Кастілло «Вниз у пекло» — симпатичний зразок чорного гумору, до того ж, досить оптимістичний, бо переконує нас, що і там, у пеклі, можна знайти певні радощі.
Картина режисера з Єкатеринбурга Дмитра Геллера «Привіт із Кисловодська» (Гран-прі фестивалю «Крок») також пройнята пронизливо- почуттєвим ностальгічним фле ром. Вручаючи переможцю приз, Едуард Назаров пригадав, як на стадії кінцевого монтажу Дмитро стримано поцікавився в нього: «Ну, як кіно?» Назаров так само скупо відповів: «Народ не зрозуміє, але приз одержиш». Гадаю, метр не зовсім має рацію. Попри всю свою образну складність (фільм являє собою синтез малюнка і фотознімка), ця анімаційна подорож «на хвилях пам’яті» хоч і повертає нас в іншу епоху, в повоєнний курортний рай, але абсолютно емоційно близька і зрозуміла нинішньому глядачеві, позаяк торкається вікової теми взаємин між чоловіком та жінкою, звертається до чогось потаємного, що вислизає, як ефемерна чарівність курортного роману.
Ну і наостаннє — картинка шоста...
ПРОЩАЛЬНА
Було б несправедливо не назвати інших переможців. У розділі фільмів понад 30 хвилин перемогла картина «Куряча втеча» Ніка Парка та Пітера Лорда (Велика Британія). На ній немає потреби зупинятися, позаяк незабаром фільм очікується в прокаті. Пораджу лише: підіть подивіться. Він абсолютно універсальний і сподобається і дітям, і дорослим. Кращим дитячим фільмом назване «Моє життя» Наталі Березовської (Росія) — смішна історія про поросятко, що пізнає світ, який для нього укладений у просторі скотного двора. Кращою серед серіалів стала картина естонського режисера Ріхо Унта «Інтернет Самуеля» — кумедні пригоди головного героя і Рожевого поросятка в інтернетівській мережі, звідки їм, зрештою, доводиться забратися. Від чого вони аж ніяк не засмучуються, адже справжнє життя куди цікавіше. З ним може зрівнятися хіба що життя побачене, вигадане і «пожвавлене» аніматорами.
(Закінчення. Початок у числі від 7.09.2001 р.)
