Родина загиблого під Савур-Могилою майора Віктора Хмелецького мешкає у військовому містечку у Володимирі-Волинському. Це місто, в якому базувалася 51-ша, а нині — 14-та бригада, тож військових доволі багато в містечку.
З вікна будинку батьків Віктора видно храм, у якому відспівували сина, за кілька десятків метрів — військова частина, в якій до майора дослужився батько-танкіст і служив син... Про бойовий шлях Віктора Хмелецького газета «День» розповіла 23 березня 2015 року в тексті «Бронежилет одягнув тільки після своїх бійців». Історія його життя і загибелі на бойовому посту увійшла в книжку «Катастрофа і Тріумф. Історії українських Героїв», видану цього року газетою «День». Під час зустрічі з батьками мама все говорила, як би то було добре, аби справді історія їхнього сина увійшла в окрему книжку... А днями розповіла, що придбали вони з батьком книжку в місцевій книгарні «Є».
«Така книжка — то велика пам’ять про нашого сина та його товаришів. Читаємо її з батьком зі сльозами на очах. Не лише тому, що знову у душі зворушуються спогади, адже Вітя був офіцером, майором, а для нас то була наша дитина, дуже хорошим був він сином. Щодня, повертаючись зі служби, провідував нас з батьком, а коли не міг зайти, то передзвонював. Ця книжка нам дорога, бо в ній — та правда про неоголошену війну, яку ще часто замовчують, не доказують... Вона тим і цінна — своєю правдою життя, правдою війни та миру», — каже Феодосія Миколаївна.
Період, у який служив у зоні так званої АТО син Хмелецьких, особливий, адже тоді фактично на війну йшли з високого патріотизму, через прагнення захистити територіальну цілісність України. Читають батьки розповіді і про загиблих українських військових, і про тих, кому Господь наказав вижити в цьому непростому протистоянні, і згадують сина. Як після важкої операції в лютому 2014 року (видалили одну нирку) Віктор 4 квітня уже вирушив із частиною на схід. Мама наполягала, щоби лягав у госпіталь, бо ж мав у тому потребу. А він казав, що не може залишити своїх хлопців, і вчинив по-своєму. На річницю загибелі Віктора до міста з’їхалося так багато його бійців, уже демобілізованих із армії. Усі його підлеглі, розповідає мама, вижили, і рідко так буває, щоб гинув командир, тим більше — начальник відділу зв’язку штабу цілої бригади. Але її син ніколи не ховався за спинами інших і загинув як офіцер — на посту.
«Такі книжки, як «Катастрофа і Тріумф», дуже потрібні, — каже Феодосія Хмелецька. — Дасть Бог, рано чи пізно настане кінець війні, а тут під однією обкладинкою зібрані дивовижні за своїм змістом історії героїв, простих і мирних ще вчора людей, українців... Жодної держави не розбудувати без прикладу героїв, які боролися за її незалежність. Я перечитала кілька разів і те, що написала у післяслові головний редактор «Дня» Лариса Івшина, бо завжди зацікавлено дивлюся телепередачі, в яких вона бере участь. Жодне інше видання не писало стільки про цю неоголошену війну, як газета «День». А це ж історія, хоч і занадто трагічна, особливо для нас, батьків загиблих, але історія, яка твориться вже сьогодні. Було б добре лише, якби такі книжки виходили більшим тиражем. Мене просять почитати «Катастрофу і Тріумф» хлопці, котрі служили з моїм Вітею.
«КНИЖКИ БІБЛІОТЕКИ «Дня» — ЦЕ НАШ КУЛЬТУРНИЙ МІНІМУМ»
Наталія ЗАГОРУЙКО, кандидат філологічних наук, викладач Кам’янець-Подільського університету ім. I. Огієнка:
— Про всеукраїнську щоденну газету «День» я вперше почула від свого наукового керівника Михайлини Хомівни Коцюбинської, котра дуже високо цінувала це видання й сама публікувала свої матеріали в ньому. Її слова були для мене аксіомою, але коли я стала постійним читачем газети, то лише переконувалась у правоті її слів, адже давно відомо, кажучи словами головного редактора Лариси Івшиної, що кожен номер «Дня» — це монографія, а п’ятничний — то є цілий університет.
Із газетних рубрик мої улюблені — «Україна Incognita» та «Історія та «Я», адже працюють на національну ідею і будують національну ідентичність. Хочу відзначити, що саме національну, а не народну, бо нація, як зауважував Іван Лисяк-Рудницький, — то є феномен політичної сфери. «Нація, — говорив він, — це спільнота людей, яка хоче бути державою», тоді як народ — це поняття етнічне. Підміна ж цих понять має негативні наслідки.
Ваша газета користується великою популярністю в студентських колах, особливо серед журналістів. Наприклад, моя студентка цього року, котра пише в мене бакалаврську роботу, каже: «Я так люблю газету «День», і ви її так любите, давайте будемо писати про «День». Тому я запропонувала їй тему «Просвітницько-культурологічний дискурс всеукраїнської газети «День».
Прекрасним логічним продовженням рубрик «Україна Incognita» та «Історія та «Я» є Бібліотека «Дня», яка своїми видавничими проектами значно вийшла за межі діяльності пересічного ЗМІ, ставши потужним інтелектуальним інститутом, істинним центром самоосвіти. До речі, невід’ємною складовою його роботи стала команда фахівців найвищого рівня, які згуртовані спільною ідеєю — розбудова сильної України свідомими громадянами.
Найпершою з ваших книжок я замовила «Бронебійну публіцистику» — до речі, «День» навіть публікував статтю про враження моїх студентів від неї. Потім придбала «Підривну літературу», завдяки якій пізніше у «Дні» вийшов мій матеріал про Шевельова та Марченка. Коли починаєш читати книжки серій «Бронебійної публіцистики», «Підривної літератури», то усвідомлюєш, що головне завдання цих книжок — не лише допомогти краще вивчити нашу історію, не лише показати читачеві, що широкий діапазон проблем сьогодення давно був у полі зору українських інтелектуалів, а переконливо довести — більшість наших невдач від елементарного незнання.
З огляду на загострення інформаційної війни, головного її різновиду — етнонімічної війни — велика увага приділяється вивченню наших витоків й походженню нашої державної самостійності, яка, за словами Олег Ольжича, «залишається для пізніших поколінь невгасимим заповітом і тривалою метою». Спадає на думку, що якби в Україні усі прочитали хоча б одну статтю професора Петра Кралюка «Сила м’якого знака», де зроблений особливий акцент на понятті «етнонімічної війни», то ситуація зараз була б дещо іншою. Не дарма Валерія Новодворська колись сказала, що в українців великі проблеми з національною ідентичністю... Загалом, книги бібліотеки «Дня» — це наш культурний мінімум.
Якщо говорити про одну з останніх новинок — «Повернення в Царгород», то це розкішна книга — щодо форми, і щодо змісту. Вона є певним спільним знаменником щодо усіх попередніх видань бібліотеки «Дня», адже визначає наш вектор розвитку й аналізує наші вади, прорахунки й досягнення. Зізнаюся: цю книжку я прочитала на одному подиху. Це захоплива інтелектуальна подорож в часі. Великим плюсом цього видання є те, що попри багатющий історичний фактаж, інформація сприймається дуже легко, а деякі факти просто вражають. От наприклад, про те, як було врятовано собор Святої Софії в 30-х роках минулого століття... Цікавими є історії про наших Роксолан в Османській імперії, про становище жінки в Кримському ханстві.
Не зважаючи на те, що книга є багатогранною і в певному сенсі відтворює наш родовід від княжих часів, ключове ж її завдання — це показати процес фальсифікації нашої історії й допомогти усвідомити вдумливому читачу парадигму її рейдерського захоплення, яке датується початком ХІІ століття. Саме тому книга «Повернення в Царгород» — це достойна відповідь антиукраїнській пропаганді, яка так масово заполонила наш інформаційний простір. Також розкрито витоки формування імперського шовінізму, що допомагає краще усвідомити сьогоднішню ситуацію.
А вчора, прочитавши «Повернення в Царгород», я вже замовила собі вашу нову трилогію — книжки Марії Семенченко, Валентина Торби та Івана Капсамуна. Також дуже хочу почитати «Апокрифи Клари Гудзик» — її теж замовила. А ще разом із «Царгородом» придбала минулорічну «Україна Incognita. TOP-25», яку вже почала читати. Мені дуже подобається — у ній кожен заголовок так інтригує, що просто неможливо не прочитати кожну статтю.
Вважаю, що такі книги мають читати в родинному колі, в школі, в родині, в університетах. Їх треба читати і обговорювати, адже вони руйнують стереотипи й сприяють консолідації нашого суспільства.
«ТАКА ЛІТЕРАТУРА ПОВИННА БУТИ»
Оксана ОВСIЄНКО, директор книгарні «Кругозір», м. Сміла Черкаської області:
— Мабуть, ще й тижня немає, як ми отримали ваші книги. Але вже продали «Повернення в Царгород». Ось щойно «Силу м’якого знака» з вашої Бібліотеки купили — як подарунок вчителю історії. Враження від ваших книг — дуже гарні! Така література повинна бути, і вона має свого читача. Сміла — маленьке місто, але у нас є такі осередки, люди, які цікавляться саме якісною, розумною літературою і публіцистикою, присвяченою сьогоденню. До ваших книг є живий інтерес. Я сама проглянула їх, почитала анотації, деякі тексти — на мій погляд, усі матеріали дуже змістовні й актуальні. Але є в нас одна проблема. Справа в тому, що люди хочуть читати, але не завжди мають фінансову можливість. Тим більше, що у нас місто маленьке і воно не розвивається, промисловість уся стоїть. Люди не в змозі купити собі книги, і переважно у всіх мінімальна зарплата. І так, мабуть, у багатьох містах. Ось до нас у магазин приходила одна жінка, яка не може собі дозволити купити книгу. То вона сиділа півдня, і переписувала собі певні тексти. Ми й так дозволяємо.
А загалом за останній час я спостерігаю, що погляди людей змінилися. З огляду на останні події люди по-іншому почали думати і висловлюватися — вийшли на вищий рівень. Буває, у нас тут клієнти такі змістовні дискусії проводять, про які раніше й подумати не можна було. Якщо говорити про тенденції, то раніше не дуже читали, а зараз активно стали брати українську класику, більше цікавляться сучасною українською літературою — і художньою, і актуальною публіцистикою. Тому ми оптимісти, віримо, що наше життя зміниться на краще.
Підготувала Ольга ХАРЧЕНКО, «День»
«ВАШІ КНИГИ ПРО ТЕ, ЩО НЕ БУЛО НІЧОГО ВИПАДКОВОГО»
Валерій ВОЛКОВ, с. Висунці Білозерського району, Херсонської області:
— Я давно слідкую за діяльністю Лариси Івшиної і газети «День». Читаю вас не менше п’яти років. Чому? Бо вважаю, що це якісна українська газета. Українська — у повному розумінні цього слова. Особливу увагу ви приділяєте аналітиці, і це мені подобається. Часто пишете про те, що може бути в країні, і воно так трапляється через деякий час.
Коли вийшли нові книжки, вирішив придбати для себе і для сина. Замовив публіцистичні книги «Котел», або Справа без терміну давності» Івана Капсамуна, «Я — свідок» Валентина Торби, а також історичну «Повернення в Царгород».
Перші два видання мені цікаві з точки зору новітньої історії. Мені вже 68 років, я багато бачив і переживав буремні 1990-ті та початок 2000-х років. Це були непрості і визначальні, як виявилось тепер, для нашої країни часи. Тоді відбулися процеси і зародились такі проблеми, які ми не можемо вирішити до сьогодні. Якщо прослідкувати, не було нічого випадкового. Недолугі управлінські рішення минулого призвели до трагедій сьогодення. І у ваших нових книжках автори якраз наголошують на цьому.
Зараз я читаю «Котел...». Мене хвилює, що злочин, якому загалом присвячено книжку — вбивство Георгія Гонгадзе — не розкрито досі. Автор зібрав дуже багато матеріалів для повного розуміння ситуації. Хто з ким пов’язаний, кому не вистачає сміливості сказати правду, яку відомо всім. Чому це відбувається зараз і кому вигідно.
«Повернення в Царгород» — це як вчити нашу історію заново. Те, що нам давали раніше, м’яко кажучи не відповідало дійсності. Я останнім часом більше цікавлюсь історичними виданнями, тож і вашу книжку не оминув. Ще не читав її досконало, але по змісту розумію, що зробив хороше придбання і повернуся до цієї книжки після прочитання «Котла».
Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон
